9.8. 9.7. Міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом

9.7. Міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом

З часів римського права відоме правило: "Користуйся своєю власністю так, щоб не заподіювати шкоду власності іншого" (sic utere tuo ut alienum non laedas). Особливе значення це правило отримало у зв'язку з розвитком техніки, створенням підприємств, діяльність яких породжує колосальну небезпеку для цілих регіонів. Досить пригадати чорнобильську трагедію. Це спонукало Генеральну Асамблею ООН в 1978 р. доручити Комісії міжнародного права підготувати проект статей "Міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом". Комісія майже чверть століття працювала над проектом. Проте розбіжності в позиціях держав, і перш за все опір промислово розвинених країн, перешкодили досягненню мети. У 2001 р. Комісія представила Генеральній Асамблеї проект статей, в якому мова йде не про відповідальність, а лише про співпрацю держав в запобіганні транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності. Не дивлячись на це, Генеральна Асамблея не прийняла проект і рекомендувала Комісії продовжити роботу по цій темі.

У міжнародній практиці немало випадків, що підтверджують матеріальну відповідальність держави за серйозну шкоду, заподіяну іншій державі діяльністю на її території. Є і декілька судових прецедентів. В результаті розгляду справи про інцидент в протоці Корфу (підрив британських військових кораблів на мінах, встановлених в територіальних водах Албанії третьою державою), Міжнародний суд визначив існування "зобов'язання кожної держави свідомо не допускати використання своєї території для здійснення дій, що порушують права інших держав".

Інший відомий випадок - рішення міжнародного арбітражу у спорі "США проти Канади" щодо отруйних викидів канадського комбінату "Трейл Смелтер" (1938 р.). У рішенні йшлося, що "згідно принципам міжнародного права, а також праву Сполучених Штатів, жодна держава не має права використовувати свою територію так, щоб заподіювати шкоду димом на території іншої або власності людей, що на ній знаходяться, якщо мова йде про серйозні наслідки і шкода доведена ясними і переконливими доказами".

У цілому ряду резолюцій міжнародних конференцій містяться положення про те, що держава несе відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в межах її юрисдикції або контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав. Це положення підтверджене рядом резолюцій Генеральної Асамблеї ООН і конвенцій про навколишнє середовище. У Конвенції про біологічне різноманіття сказано, що відповідно до Статуту ООН і принципів міжнародного права, держави "несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в рамках їх юрисдикції або під їх контролем не наносила шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції" (ст. 3).

З сказаного видно, що мова йде про позитивну відповідальності. Проте це прокладає шлях для встановлення і деліктної відповідальності. У міжнародному праві утверджується звичаєва норма, згідно якої держава несе матеріальну відповідальність за шкоду, що є результатом не забороненої міжнародним правом діяльності, здійснюваної на її території або під її контролем, якщо така діяльність пов'язана з ризиком спричинення значної трансграничної шкоди через свої фізичні наслідки. Відповідальність виникає не у зв'язку з такого роду діяльністю, яка правомірна, а за заподіяну нею транскордонну шкоду.

Ми маємо справу з винятковим випадком, коли держава несе пряму відповідальність не за власні дії, а за дії фізичних і юридичних осіб на своїй території. Пояснюється це тим, що мова йде про діяльність, пов'язану з ризиком спричинення значної шкоди. У решті випадків питання про відшкодування транскордонної шкоди вирішується в приватно-правовому порядку, якщо, зрозуміло, шкода не спричинна діями самої держави.

Договори про відповідальність за значну транскордонну шкоду передбачають два основні види матеріальної відповідальності держави. Першою є абсолютна. Вона цілком покладається на державу, яка розглядається як єдиний відповідач. Такий режим встановлений Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р. Держава несе повну відповідальність за шкоду, заподіяний іншим державам і їх громадянам запущеними з її території космічними об'єктами, незалежно від того, хто їх запустив.

Другим видом матеріальної відповідальності є та, згідно якої повну відповідальність несе приватний оператор, що здійснює діяльність, що заподіяла шкоду. На державу покладається відповідальність компенсації шкоди лише в тій мірі, в якій вона не була відшкодована оператором. Такий вид відповідальності передбачений договорами, що регламентують діяльність, пов'язану з використанням атомної енергії.