9.В Україні розвинені майже всі відомі в світі галузі промисловості. Перше місце по виробництву продукції серед галузей промисловості займає чорна металургія (23,1 %).

Далі слідують машинобудування (15,5 %) і харчова (15,0 %) промисловість, електроенергетика (14,7 %), паливна (11,5 %), хімічна і нафтохімічна галузі (по 6,5 %).

Окремі галузі промисловості, наприклад паливна і електроенергетика, чорна і кольорова металургія і деякі інші, формують міжгалузеві промислові комплекси. Це системи економічно зв'язаних між собою виробництв, діяльність і розміщення яких технологічно і територіально обумовлені. Найважливішими міжгалузевими промисловими комплексами є: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, лісовиробничий.

Структура промислового виробництва, тобто співвідношення галузей, в Україні весь час змінюється. Так, протягом останнього десятиліття поступово зростає частка машинобудування, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості і зменшується частка чорної металургії, харчової, хімічної, нафтохімічної промисловості. Достатньо стабільна частка електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів.В даний час в Україні працюють державні і недержавні підприємства. Більшість підприємств, які випускають однорідну продукцію або мають між собою тісні виробничі зв'язки, входять до складу виробничих об'єднань.

Кожне сучасне промислове підприємство має певну спеціалізацію, яка передбачає виготовлення однорідної продукції. Підприємства (цехи, ділянки) виробляють якийсь один продукт, його окремі вузли і деталі або виконують окремі операції (відливання, штампування, механічна обробка, збірка). Спеціалізація виробництва сприяє підвищенню продуктивності праці і якості продукції, зниженню витрат і т.д.

Обов'язковою для спеціалізованих підприємств є кооперація — тісна і постійна співпраця з метою виготовлення якої-небудь продукції (наприклад, деталей і вузлів для автомобілів).

Суспільство зацікавлене у високій ефективності виробництва, яка визначається співвідношенням готового продукту і витрат (праця, матеріали) на його виготовлення. Чим менше витрати на випущену продукцію, тим ефективніше виробництво. Показником ефективності є собівартість.

Собівартість — це витрати підприємства (у грошах) на виробництво і реалізацію одиниці продукції

Одним з найважливіших шляхів підвищення ефективності виробництва в країні є раціональна територіальна організація господарства. Вона передбачає науково обґрунтоване розміщення взаємозв'язаних окремих галузей і виробництв на території країни.

Особливого значення набувають дослідження проблем регіонального продовольчого комплексу у зв'язку з проведенням реструктуризації ПК, що вимагає подальшого удосконалення господарського механізму, впорядкування його елементів, показників та важелів.

Продовольчому комплексу як соціально-економічній системі властива певна кількість якісно визначених елементів і процесів, які перебувають у взаємодії та взаємозв'язку. Саме ці складові елементи - галузі та виробництва - формують його структуру. Структура соціально-економічних систем є фундаментом для аналітичних досліджень, оскільки від особливостей структури залежить, з одного боку, задоволення суспільних потреб, а з другого - ефективне використання усіх видів виробничих ресурсів.

10. З загальної площі поверхні Землі (510 млн. км2) на частку суші припадає 149 млн. км2, а іншу територію займають моря й океани. Загальна площа світового земельного фонду (площа суші за винятком крижаних пустель Арктики й Антарктики) складає 134 млн. км2.

У структурі світового земельного фонду 11% приходиться на оброблювані землі (ріллі, сади, виноградники); 23% – на луги і пасовища; 30% – на ліси; 3% – на антропогенні ландшафти (населені пункти, промислові зони, транспортні лінії); 33% – на малопродуктивні землі (пустелі, болота й екстремальні території з низькою температурою або в горах).

Сільськогосподарські угіддя, тобто землі, використовувані для виробництва продуктів харчування, включають ріллі, багаторічні насадження (сади, плантації), природні луги і пасовища. На даний час загальна площа сільськогосподарських угідь складає 48,1 млн. км2 (4810 млн. га), у тому числі ріллі (оброблювані землі) – 1340 млн. га, луги і пасовища – 3365 млн. га. Найбільшими розмірами ріллі виділяються США (185 млн. га), Індія (160), Росія (134), Китай (95), Канада (46), Казахстан (36), Україна (34 млн. га).

Частка оброблюваних земель у загальному земельному фонді складає (%): в Індії – 57,1; Польщі – 46,9: Італії – 40,3; Франції – 35,3; Німеччині – 33,9; США – 19,6; Китаї – 10,3; Росії – 7,8; Австралії – 6; Канаді – 4,9; Єгипті – 2,9. У зазначених країнах, як і у світі в цілому, резервів для сільськогосподарського освоєння (лісу і малопродуктивних земель) залишилося дуже мало. До того ж у багатьох країнах сільськогосподарські угіддя швидко скорочуються, тому що приділяються під будівництво і т. д. Треба зазначити, що в останні десятиліття відбувалося і розширення сільськогосподарських угідь за рахунок освоєння цілинних земель у Росії, Казахстані, Китаї, Канаді.

У світі відзначається погіршення, або деградація земель. Так, внаслідок ерозії із сільськогосподарського обороту щорічно виводиться 6 – 7 млн. га, а заболочування і засолення виводять із землекористування ще 1,5 млн. га. Серйозну погрозу земельному фондові в 60 країнах світу становить опустелювання раніше оброблюваних земель, яке охопило територію в 9 млн. км3, що приблизно дорівнює площі таких країн, як США або КНР. Деградація сільськогосподарських земель спричиняється і перетворенням їх в антропогенні ландшафти. Так, у колишньому СРСР за 1965 – 1990 р. було освоєно 25 млн. га ріллі, і одночасно 22 млн. га вже освоєної ріллі вибуло із сільськогосподарського обороту, у тому числі 12 млн. га пішло під промислове і транспортне будівництво.

Загальні запаси води на Землі складають 1386 млн. км3, але 96,5% водних ресурсів планети припадає на солоні води Світового океану, і 1% – на солоні підземні води. На прісні води припадає усього лише 2,5% загального обсягу гідросфери, а якщо виключити з розрахунку полярні льоди, що ще практично не використовуються, то в розпорядженні людства залишається лише 0,3% загальної кількості води на землі. Світове водоспоживання виросло з 1100 км3 у 1950 р. до 3300 у 1980 р. і 4100 км3 у 1990 р. В останні роки в результаті заходів для ресурсозбереження зростання споживання води у світі сповільнилося, і загальний водозабір у 2000 р. склав 4780 км3. Тільки в США щорічно використовується близько 550 км3 прісної води, а в Росії — приблизно 100 км3.

Головним джерелом прісної води залишаються ріки, чиї річні ресурси складають 47 тис. км3, а реально використовувати можна менш половини цієї кількості. Таким чином, обсяг світового споживання води наблизився до 1/4 водних ресурсів планети, що можуть бути використані. У США водоспоживання досягає майже 30% середньорічного поверхневого стоку рік (при тому, що 20% потреб у воді покривається за рахунок підземних вод), а в Росії — приблизно 2,5% річкового стоку.

Головним споживачем води у світі є сільське господарство (69%), потім йдуть промисловість (21%), комунальне господарство (6%) і водоймища.

У світовому сільському господарстві зберігається тенденція до збільшення попиту на воду. Вважається, що саме недолік води, а не оброблюваних земель, є причиною недостачі продуктів харчування в багатьох країнах, що розвиваються. Так, у посушливих регіонах живуть більш 1 млрд. людей.

Рівень використання водних ресурсів для нестатків промисловості, сільського господарства і побуту складає (% від загального обсягу водних ресурсів): у Єгипті – 97,1; Ізраїлю – 84,4; Україні – 40; Італії – 33,7; Німеччини – 27,1; Польщі – 21,9; США – 18,9; Туреччини – 17,3; Росії – 2,7.

Основні резерви підвищення ефективності використання водних ресурсів:

1) скорочення споживання води насамперед за рахунок упровадження водосберігаючих технологій і оборотного водопостачання (оборотним називається таке водопостачання, коли вода, що забирається з природного джерела, багаторазово використовується без скидання у водойму або каналізацію);

2) ліквідація втрат води при її транспортуванні через протіки, випари і т. д.;

3) усунення нераціонального споживання води в побуті.

Світові лісові ресурси характеризуються насамперед показниками лісистості, лісової площі і запасу деревини на корені.

Показник лісової площі відбиває розмір території, покритої лісами, у тому числі на душу населення. Лісистість показує відношення площі лісів до загальної території країни. Запаси деревини на корені звичайно визначаються множенням середньої кількості деревини (у кубічних метрах) з 1 м2 на площу, зайняту лісами.

Вкриті лісом площі в усьому світі досягають 40,1 млн. км2 (у тому числі на ліси, найбільш придатні для експлуатації, припадає 25 – 28 млн. км2), в Росії – 8,1; Бразилії – 3,2; Канаді – 2,6; США – 2,0 млн. км2. Але за останні 200 років площа лісів на землі скоротилася приблизно вдвічі. Площа лісових масивів з 1960 р. по 1990 р. зменшилася на 13%, причому більше за все постраждали тропічні ліси Азії. Відносно недоторканими залишся поки ліси азіатської частини Росії, Канади, басейнів рік Амазонки і Конго. Загальні запаси деревини на корені у всіх лісах світу складають 340 – 370 млрд. м3. Росія займає перше місце у світі по запасах деревини (23% світових запасів).

Щорічний поточний приріст деревини, що визначає можливості експлуатації лісів без підриву їхнього відтворення, складає, за різними оцінками, від 3,6 до 5,5 млрд. м3, однак у доступних освоєних лісах він дорівнює всього 1,8 млрд. м3. У середині 90-х рр. обсяг заготівель лісу складав 3,4 млрд. м3 у рік (у 1960 р. – 1,9 млрд. м3). Таким чином, обсяг заготівель наблизився до річного приросту деревини. Розвиток лісозаготівель залежить не тільки від наявних запасів деревини, але і від якості ведення лісового господарства.

Більш половини світового обсягу лісозаготівель припадає на дров'яну деревину, що пов'язано із широким її використанням як палива в Індії, Індонезії, у країнах Африки і Латинської Америки.

З усієї виробленої деревини на ділову приходиться в Росії і США – 80%, у Швеції і Канаді – 90%, тоді як у Бразилії – 25%, а в Індії – всього 10%. Це обумовлено переважним використанням деревини для наступної переробки в розвинутих та постсоціалістичних країнах і головним чином як палива – у країнах, що розвиваються.

Виробництво паперу і картону, у тому числі на душу населення, – важливий показник рівня економічного розвитку. Весь вироблений папір звичайно підрозділяється на газетний (25% загального виробництва), друкарський і писальний (близько 30%), обгортковий і пакувальний (15%) та інші види. При середньосвітовому виробництві 45 кг паперу на душу населення у Фінляндії цей показник складає 1400 кг, у Швеції – 670, у Канаді – 530, у США – 270, у Японії – 220, у Росії – 30, у Китаї – 12 кг.

У перспективі варто очікувати подальшого збільшення виробництва і споживання лісових товарів. Основним фактором, що лімітує, поряд з обсягом попиту на деревину і продукти її переробки є екологічні вимоги: зберегти і помножити лісові ресурси, зупинити масове зведення лісів тропічної зони. Передбачається більш швидке зростання споживання паперу і картону, деревних плит і більш повільне – пиломатеріалів, деревного палива. Зросте значення вторинного використання деревних матеріалів, насамперед макулатури.

Головними експортерами й імпортерами лісових товарів були і залишаються промислово розвинуті країни. На частку Канади припадає 17,3% світової торгівлі лісовими товарами, США – 12,7%, Швеції – 10%, Фінляндії – 8,4%, Росії – всього 2,3%. Найбільшими імпортерами є країни Західної Європи, Японія, країни Близького Сходу.