1.2. Розвиток науки історії міжнародного права.

Науковий інтерес до історії міжнародного права проявився порівняно пізно. І хоча перші роботи, присвячені їй з’являються ще у другій половині ХVІІІ ст., їх скоріше можна віднести до досліджень історії літератури цього права. (Втім це можна сказати й про багато подальших робіт: на думку Р.Лесаффера, «більшість досліджень і спеціальних робіт з історії сучасного права народів сімнадцятого, вісімнадцятого та раннього дев’ятнадцятого століття більше присвячені доктрині, аніж практиці»¹¹). Це публікації німецького юриста Д.Омптеди “Література всього як природного, так і позитивного міжнародного права” 1785 р. та англійського дослідника Р.Варда “Дослідження основ і історії права народів у Європі з часів греків і римлян до епохи Гроція” 1795 р. На поглядах Д.Омптеди базувались вчені ХІХ ст. А.Бульмерінк, К.Неволін, А.Горовцев, В.Даневський та ін. Проте, ця праця залишилась майже не відомою в науці ХХ ст. (крім вивчення поглядів Д.Омптеди академіка ВУАН В.Грабаря і відомого англійського дослідника міжнародно-правової історії А.Нусбаума, котрий назвав його першим істориком міжнародного права).

Можна вказати декілька причин такого пізнього періоду становлення цієї науки. По-перше, і саме міжнародне право довгий час не визнавалось як окрема юридична система. Ще в ХІХ ст. праці з теорії цього права переважно містили пояснення “що таке міжнародне право”, “чи володіє воно юридичною силою”, “як застосовуються і забезпечується застосування його норм” і т.п. Універсальне ж визнання міжнародного права як загальнообов’язкової юридичної системи відбулось лише в ХХ ст.

По-друге, в ХІХ ст. домінуючою і найбільш авторитетною в питаннях правових досліджень була німецька юридична наука. Її представники (Р.Ієрінг, Г.Єллінек, К.Бергбом, Л.Штайн, Р.Штаммлер, А.Лассон, Ф.Цорн, А.Цорн, Е.Кауфманн, М.Венцель та ін.) виходили з гегелівського розуміння міжнародного права як “зовнішньодержавного права”. Відтак, за їх тлумаченням, лише право держави (зовнішнє чи внутрішнє) може мати свою історію і науку, а явища, які існують поза межами держав, можуть становити предмет лише загальної історії.

По-третє, ідея відсутності в міжнародного права власної історії часто підтримувалась найбільш популярними і впливовими правовими концепціями: природно-правовою і позитивістською. Представники першої (популярної ще упродовж ХVІІІ ст.) розглядали це право як право природи (останнє ж дослідники загальної теорії права схильні були асоціювати з філософією чи філософією права). Відтак його дослідженням, на їх думку мала займатись філософія, загальна теорія права, теологія тощо. Представники ж класичного позитивізму, котрий завоював пануючі позиції в європейській науці ХІХ ст. базувались на творах своїх класиків Дж.Остіна та Х.Л.А.Харта, котрі взагалі заперечували за міжнародним правом юридично обов’язковий характер, відтак не розглядали його правовою системою вартою дослідження, в тому числі історичного.

Систематичного характеру дослідження історії міжнародного права у європейській та американській науці набуває з середини ХІХ ст. У цей період виходять перші комплексні роботи з міжнародно-правової історії, котрі вплинули на розвиток методології дослідження і розширили фактологічну базу цієї науки: Г.Вітона (“Історія розвитку права народів в Європі і Америці з найдавніших часів до договору Вашингтона 1842 р.” 1845 р.), М.Мюллера-Йохмуса (“Історія міжнародного права в античності” 1848 р.), Ф.Лорана (“Історія права народів і міжнародних відносин” впродовж 50-60 х рр.. ХІХ ст.), Р.Моля (“Історія і література наук про державу”, 1855 р.), К. фон Кальтенборна (“Про історію природного і міжнародного права а також політики” 1848 р.), Дж. Хосака (“Про виникнення і розвиток права народів, встановленого загальними звичаями і договорами. З найдавніших часів до Утрехтського миру” 1882 р.), М.Таубе («Історія зародження сучасного міжнародного права» 1894-99 рр.), Е.Ніса («Генезис міжнародного права» 1894 р.), Т.Волкера («Історія права народів», 1899 р.), З.Цибішовського (“Античне міжнародне право” 1907 р.), А.Херші (“Історія міжнародних відносин протягом стародавнього періоду і середніх віків” 1911 р.) та ін.

Крім того, з ХІХ ст. стало прийнято включати в підручники, загальні курси чи посібники з міжнародного права питання його історії, як окрему проблему загальної частини. До найбільш ґрунтовних і класичних видань слід віднести підручники російського професора Ф.Мартенса «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» та німецького професора Ф.Ліста «Міжнародне право в систематичному викладі», котрі зазнавали неодноразових перевидань та лягли в основу цілих шкіл розвитку міжнародного права, у тому числі підходів до його історії; другий підручник був настільки вдало перероблений і доповнений академіком В.Грабарем у 1902 р., що дістав неофіційну назву «Підручника Грабаря – Ліста».

Відтак, друга половина ХІХ – початок ХХ ст.ст. стали періодом не лише появи інтересу до історії міжнародного права, але й її становлення як науки. У цей же час формуються відповідні риси та підходи до міжнародно-правової історії (як конструктивні, так і неконструктивні), що визначатимуть розвиток цієї дисципліни і надалі: серед них, зокрема переважання позитивістського, європоцентристського та етатичного підходів до історії міжнародного права.

ХІХ ст. – період панування позитивістської концепції права. Її представники вивчають чинне діюче право, тому до його історії вони звертаються рідко. Крім того, позитивізм висуває чіткі вимоги до елементів правової системи: це має бути писаний, позитивно-правовий акт, як її джерело та держава, як основний суб’єкт. Керуючись цими тезами не завжди вірно можна було тлумачити історію міжнародного права: з неї вилучались додержавні періоди, періоди, в яких основним джерелом виступали звичаї, договори в усній формі, природно-правові акти тощо. Насамкінець, від стародавнього періоду до другої половини XVIII ст. пануючою концепцією в праві була природно-правова, а саме міжнародне право (від римських юристів Гая, Ульпіана, Гермогеніана та ін. до представників іспанської, голландської шкіл, неогроціанців) ототожнювалось із правом природи. Відтак, класичні позитивісти вплинули на датування появи міжнародного права від формування вестфальської системи міжнародних відносин (з її основами у вигляді суверенної держави й позитивно-правового джерела), котре стало загальноприйнятим.

Класичним для того періоду стало пояснення міжнародного права як позитивного, що регулює відносини між державами у роботі Г.Мена «Міжнародне право» (1888 р.). В короткому огляді “Походження і джерел міжнародного права” Г.Мен обстоює його виникнення в Європі із активним запозиченням нею здобутків римського феціального права.

Вчені кінця ХІХ ст. активно розвивали культурно–цивілізаційну теорію походження і розвитку міжнародного права і базуються на ідеології правового європоцентризму, який внаслідок об’єктивних причин (переважаючого матеріально-технічного розвитку держав Європи, колоніалізму та ін.) став у міжнародно правовій думці та теорії міжнародних відносин пануючим. Європоцентризм як ідеологічна основа науки міжнародного права найбільш повно проявився у позитивно-правовій концепції міжнародного права кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Поширеною думкою була та, що міжнародне право з’являється, коли народи, які вступають у взаємовідносини, досягають достатньо високого рівня цивілізації. Загальним висновком було те, що в “дикунів” і “варварів” (до яких відносились народи докласичного періоду) міжнародного права не було, а існував натомість постійних стан війни і ворожості. Цим же обгрунтовується і європейсько-християнське походження міжнародного права. Серед таких причин називались: 1) успадкування правосвідомості античного Риму, 2) вищий рівень культури, 3) досконалу релігійну систему. Міжнародне право стало пов’язуватись винятково з європейським регіоном, внаслідок чого його поява, а також історія в інших регіонах не отримували уваги вчених. Винятком можна назвати М.Мюллера-Йохмуса, який окремо розглядав міжнародне право Ізраїлю, Індії, Персії, Китаю та ін. регіонів.

Появу міжнародного права європоцентристи і позитивісти шукають в тих чи інших договорах між європейськими державами (Вестфальський мир 1648 р., Утрехтський мир 1713 р., Віденський конгрес 1815 р., Вашингтонський договір 1842 р., Версальський мир 1919 р. та ін.). Проте більшість з них переважно мали вплив лише в свій час і на окремий регіон. Цим фактично в сферу дії міжнародного права включалися лише держави Європи і згодом Сполучені Штати Америки, об’єднані цінностями західно - європейської культури.

По закінченні І–ї світової війни дослідження теорії, зокрема історії міжнародного права поновилися. Після цієї світової кризи вчені намагались віднайти засадничі риси, характер міжнародного права, з метою доведення можливості його ефективної дії. Для цього деякі дослідники зверталися до аналізу історичного становлення і трансформацій міжнародного права. З цього періоду дослідження з історії міжнародного права видаються у різних країнах світу щороку (надалі така тенденція збережеться): це видання Е.Вальша («Історія і природа міжнародних відносин» 1922 р.), П.Виноградова («Історичні типи міжнародного права» 1923 р.), Р.Редслоба (“Історія основних принципів права народів від античності до початку великої війни” 1923 р.) М.Циммермана («Історія міжнародного права з найдавніших часів до 1918 року» 1924 р.), О.Ніппольда (“Історичний розвиток міжнародного права після Віденського конгресу” 1925 р.), Л.Е.Ле Фюра (“Історичний розвиток міжнародного права від міжнародної анархії до організованого міжнародного суспільства” 1932 р.) та ін.

У цей час, користаючись європейською політичною й економічною кризою, Сполучені Штати Америки починають розвивати велику активність з метою встановити свою першість не лише в сфері міжнародно-правової практики, а й теорії. Американська наука міжнародного права підхоплює зацікавленість історією міжнародного права і в її дослідженні перебуватиме на активних позиціях і донині.

Лише з середини ХХ ст. історія міжнародного права остаточно знаходить визнання і виокремлюється як самостійна частина його теорії. Як окрема навчальна дисципліна історія міжнародного права стала включатися до програм також з другої половини ХХ ст. Створюються відповідні академічні інституції – Інститут історії міжнародного права, заснований у Франкфурті у 1954 р. В.Прайзером, Інститут історії Європейського права Макса Планка, а з 1999 р. під егідою цього Інституту регулярно видається «Журнал історії міжнародного права», Академічна Група з Міжнародно-правової історії 1994 р., з 90-х років ХХ ст. історії міжнародного права обов’язково присвячуються публікації Європейського журналу міжнародного права та ін. Втім таке пізнє визнання цієї галузі науки спричинило те, що й сьогодні в історії міжнародного права ще не вироблено власного сталого методу дослідження, специфічного стилю дослідження, існують проблеми з термінологічним апаратом, методологією дослідження міжнародно-правових джерел та ідей тощо. Одними з найбільш вагомих проблем цієї науки є відсутність окремого напряму історії міжнародно-правової думки, міжнародного джерелознавства¹².

Найбільших успіхів в цій галузі досягла німецька наука. На це мала вплив історична школа права, котра сформувалась саме у цій країні в ХІХ ст. в творах Г.Гуго, К.Савіньї, Г.Пухти та ін. Вплив цієї школи на розвиток історії міжнародного права відбувся завдяки її основоположній ідеї – аналіз правових явищ через дослідження їх історичного становлення.

До найбільш ґрунтовних праць німецьких дослідників ХХ ст. можна віднести роботи А.Вегнера «Історія міжнародного права» (1936 р.), Г.Штадтмюллера «Історія міжнародного права» (1951 р.), Е. Рабштейна «Міжнародне право. Історія його ідей, доктрин і практики» (1957 р.), В.Прайзера «Антична епоха в історії міжнародного права» (1956 р.), стаття «Історія міжнародного права» в Енциклопедії міжнародного права, що видається під егідою Інституту порівняльного публічного права і міжнародного права Макса Планка, С.Верости «Міжнародне право в Європі та Західній Азії у 100-650 рр. н.е.» (1966 р.) та ін.

Тривалий час найбільш класичною роботою у ХХ ст. з історії міжнародного права була праця професора А.Нусбаума “Коротка історія права народів” (1947), яка витримала декілька перевидань і перекладів (1950, 1954, 1960 рр. та ін.). Послідовником А.Нуссбаума був і В.Греве – автор першої праці, цілком присвяченої питанню історичної періодизації міжнародного права “Епохи міжнародного права”, роботи, що витримувала декілька перевидань і перекладів (1984 р., 1988 р., англомовне видання 2000 р. та ін.). Одним із найбільш плідних дослідників історії міжнародного права кінця ХХ – початку ХХІ ст. є учень В.Прайзера К.-Х.Зіглер (автор «Історії міжнародного права» 1994 р.).

Цікаві роздуми про історію міжнародного права є у Г.Кельзена, Д.Шиндлера, К.Штруппа, Д.Кунца, А.Фердросса (останнього, хоч він і був австрійцем, внаслідок близькості цих двох шкіл, можна розглядати представником спільної німецької).

Своєрідно розвивалася радянська наука міжнародного права у вивченні його історії. За увесь радянський період в СРСР було опубліковано лише три роботи безпосередньо присвячені історії міжнародного права: це підручники Є.А.Коровіна 1946 р., Д.Б.Левіна 1962 р. та Ю.О.Баскіна і Д.І.Фельдмана 1990 р. В радянський період погляди на історію міжнародного права були підпорядковані загальним ідеологічним критеріям. Розглядаючи це право як надбудову над міжнародними економічними відносинами, радянські вчені розглядали його історію як продовження марксистського погляду на загальноісторичний розвиток людства. Втім тут вони доходили й досить цікавих та прогресивних висновків.

Згідно з радянською концепцією, в результаті поділу суспільства на класи виникає держава як політична організація класового суспільства. Право ж, у тому числі міжнародне право виникає одночасно з державою: “об’єктивні умови розвитку держав зумовлюють необхідність встановлення між ними політичних, економічних і культурних відносин. Внаслідок цього виникає специфічна галузь права – міжнародне право, покликане регулювати різні відносини між державами і іншими учасниками міжнародного спілкування”.¹³ Базуючись на цій тезі радянські вчені визнавали доволі ранню появу міжнародного права (у стародавній період), на відміну від багатьох західних дослідників, які все ще часто не визнавали його докласичного періоду. Їх піддавала справедливій критиці радянська доктрина: “буржуазні юристи відривають розвиток міжнародного права від розвитку всього суспільства і розглядають міжнародне право як щось, що саме розвивається. Тому виникнення міжнародного права вони пов’язують не з поділом суспільства на класи і виникненням держави, а з якими-небудь історичними подіями чи з появою якоїсь ідеї.”¹⁴ В цих словах міститься критика хибних положень про те, що міжнародне право виникає лише після Вестфальського миру 1648 р., Віденського конгресу 1815 р., створення Ліги Нації 1919 р. чи ООН 1945 р. або після появи праць по міжнародному праву Франціско Вітторіа, Альберіко Джентілі, Гуго Гроція та ін. Хоча сама радянська наука не була вільна від таких помилок, і схильна була пов’язувати появу міжнародного права з жовтневою революцією, переоцінюючи роль СРСР в його становленні: “Велика Жовтнева соціалістична революція, що призвела до появи першої в світі соціалістичної держави, відкрила нову сторінку в світовій історії… Під благотворним впливом Радянського Союзу складалося принципово нове, сучасне міжнародне право.”¹⁵

З середини ХХ ст. проявилися основні тенденції в розвитку науки історії міжнародного права. Поява в міжнародному праві тенденції до закріплення і захисту прав людини призвела до поступової відмови від суто етатичного підходу до нього. Так, в теорії (західноєвропейській і американській) з другої половини (а особливо з кінця ХХ ст.) поступово утверджується думка про міжнародну правосуб’єктність індивіда. В сфері міжнародно-правової історії це призводить до перегляду існуючих концепцій пов’язування виникнення та розвитку цього права із відповідними трансформаціями держав, та предмет цього права, під яким раніше розуміли виключно міждержавні відносини.

Зростання елементу прав людини в міжнародному праві, трансформація інституту міжнародної відповідальності (виокремлення галузі міжнародне кримінальне право, закріплення індивідуальної відповідальності та ін.), процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права, започаткований ООН, призводять до відходу від перебільшеного позитивізму. В теорії міжнародного права відбувається спершу певне повернення до природно-правової концепції його розуміння (Ф.Ле Фюр), а з кінця століття закріплюється нова ліберально-демократична концепція його розуміння (М.Коскенієммі, Д.Кеннеді). Її представники вже не розглядають історію міжнародного права, як продукт вестфальської системи, змінюється підхід щодо його виникнення, яке починають датувати стародавнім періодом.

Процес деколонізації призвів до появи безлічі нових суб’єктів міжнародного права з неєвропейських регіонів. Їхні представники в галузі теорії міжнародного права і його практики (в рамках ООН та інших універсальних організацій) стали привносити власне бачення цього права, похитуючи позиції європоцентристів. Знаковою подією став семінар «Майбутнє міжнародного права в багатокультурному світі», проведений 17-19 листопада 1983 р. в Гаазі під егідою Асоціації міжнародного права, на якому зібралися представники усіх континентів і багатьох правових культур. Вчені піддали критиці європоцентристське бачення міжнародного права, наголошуючи, що воно має більш давнє коріння, а деякі його інститути мають цілковито позаєвропейське походження.

Природно європоцентризму були позбавлені праці з історії міжнародного права представників інших регіонів. У цій галузі міжнародно-правової теорії найбільш плідно працювали індійські вчені: Ц.Дж.Чако, А.К.Павітран І.Чатертджі, Н.Сінгх, П.Бандіопадхай, С.В.Вісваната, М.К.Наваз, Х.С.Батіа. Особливістю індійської науки міжнародного права є те, що вона формувалась в період панування державницького підходу до становлення міжнародного права. А тому дослідження індійських вчених утверджують етатичну, державницьку теорію його походження через аналіз особливостей міжнародного права Стародавньої Індії.

Послідовним критиком європоцентризму в теорії міжнародного права (крізь призму вивчення його історії) є японський вчений Онума Ясуакі. В роботі “Коли виникло право міжнародного суспільства? Погляд на історію міжнародного права з міжцивілізаційної перспективи” опублікованій 2000 р. в «Журналі історії міжнародного права» автор заперечує хибні уяви про міжнародне право і пропонує концептуально новий підхід до його історії. Зазначена праця мала такий вплив на загальну науку міжнародного права, що по ній в 2004 році в цьому ж журналі було проведено симпозіум, а наступного року в Європейському журналі міжнародного права було проведено симпозіум під назвою «Європа та міжнародне право».

З англійських дослідників внесок у вивчення історії міжнародного права зробив Л.Опенгейм. Не менш плідною була праця по дослідженню історії міжнародного права учня Л.Оппенгейма вихідця з України Х.Лаутерпахта, хоч він також не розглядав її окремо. Х.Лаутерпахт приділяв велике значення аналізу міжнародно-правової доктрини і її впливу на розвиток права. Щоправда як і Л.Оппенгейм, Х.Лаутерпахт розглядав міжнародне право у традиційному баченні, як витвір європейських держав протягом середніх віків. Але він вже відносив до основних факторів його появи і розвитку трансформації міжнародної правосвідомості, міжнародно-правової науки. Інші англійські дослідники, які зверталися до питання історії міжнародного права у своїх працях із його теорії: Я.Браєрлі, Г.Шварценберегер, В.Фрідман, Ч. Фенвік, С.Маккобі, Е.Карті та ін.

До історії міжнародного права зверталися і представники інших шкіл: італійської (Д.Анцилотті, Б.Парадізі, А.Серені, Ф.Сіні, М.Белломо), іспанської (А.Тріол і Серра, Г.Гойя, М.Мадден), ісламської (В.Халлак, Х.Хашмі, С.Мамассані, А.Решід, М.Талаат аль Гунаймі) скандинавської (Р.Ньюмелін, Д.Берман, Е.Аннерс, М.Коскенніеммі) та ін.

Досить плідно сьогодні розвивається американська наука історії міжнародного права. Її представники – Р.Мерон, Д.Джонстон, Д.Кеннеді, В.Батлер, Д.Бедерман та ін. – намагаються через розкриття історичних особливостей міжнародного права встановлювати його особливості на сучасному етапі (порівняльні дослідження міжнародного права стародавнього Риму та періоду ООН). Окремим напрямом цієї доктрини стало вивчення історичної трансформації міжнародного права постримьского періоду та пошук її аналогів в глобалізаційних процесах сучасності¹⁶.

Наприкінці ХІХ ст. в загальній теорії права набуває авторитету дисципліна антропологія права. Її представники (А.Ковлер, Н.Рулан, А.Редкліфф-Браун та ін.) наголошують на необхідності порівняльного дослідження історії права, вважаючи, що вивчення його генезису вже саме по собі вимагає порівняльного методу, порівняльного вивчення форм соціального життя в первісних народів. І оскільки на початку право тісно зв’язане з релігіями, а правові санкції з ритуальними то повне розуміння витоків права може бути досягнуте лише при дослідженні всіх систем суспільних санкцій в цілому. Тому доцільно використовувати декілька аспектів порівняльно-правового методу: порівняння становлення міжнародно-правових норм і інститутів в різних регіонах; порівняння історичних міжнародно-правових інститутів з їх сучасними аналогами; порівняння історії міжнародного права з історією внутрішнього права; порівняння права, моралі, релігії, тощо.

Відповідає загальній тенденції розвиток української науки історії міжнародного права. З початку ХІХ ст. на території України виділяється чотири основні наукові центри: Київський університет Св. Володимира (заснований 1834 р.), Харківський (відкрито 1805 р.), Одеський (1865 р.) та Львівський (1661 р.) університети. Викладання науки загальнонародного права введено Єдиним університетським Статутом 1835 р., а з 1863 р. – цей курс перейменовано в курс міжнародного права.

Наприкінці ХІХ ст. практично всі юристи-міжнародники не оминали питання історії міжнародного права. Хоча й не всі присвячували йому окремі роботи, а частіше згадували у курсах, підручниках з міжнародного права та в роботах по його загальній теорії. Дослідження історії міжнародного права знайшли своє відбиття в працях В.Александренка, К.Неволіна, О.Ейхельмана, В.Незабитовського, В.Даневського, І.Іванівського, П.Казанського, В.Лешкова, О.Лохвицького, М.Лозинського, Д.Каченовського, А.Стоянова, Г.Бараца, В.Грабаря, та багатьох інших українських чи тісно пов’язаних з Україною вчених. Перелічених вчених об’єднує інтерес до питань історії міжнародного права (розкриття його теоретичних проблем через дослідження їх історичного становлення), що в умовах тог часу, коли історія цього права не зазнавала належної уваги, може говорити про зародження повноцінної школи цього права.

Історія загальнонародного права почала викладатись в Київському університеті Святого Володимира з 1842 р. його ректором К.А.Неволіним, а через 140 років в цьому ж університеті вперше в Радянському Союзі започаткують читання курсу лекцій “Історія міжнародного права”.

Професору К.Неволіну (1806-1855) належать дослідження науки міжнародного права, зокрема поглядів Ф.Вітторіа, Д.Сото, Ф.Суареса, В.Айали, А.Джентілі, Г.Гроція, С.Пуффендорфа, Х.Вольфа, І.Мозера та ін. Саму ж історію цього права він поділяв на два періоди за критерієм розвитку його науки: 1) від Г.Гроція до М.Мозера та 2) від І.Мозера до кінця ХІХ ст.

Учень К.Неволіна В.Незабитовський (1824-1883) з 1853 р. – завідувач кафедрою загальнонародного права Київського університету Св. Володимира наполягав на необхідності вивчення історії міжнародного права для розуміння його закономірностей. Аналізуючи закони і звичаї війни він одним з перших дослідників відходить від загальноприйнятого у той час погляду на стародавню історію цього права, як переважання насильства і війн в міжнародних відносинах)¹⁷. Йому ж належить новаторство у вживанні терміну “міждержавне” замість “міжнародне” право, як такий, що більш відповідає сутності тогочасного права (котрий після нього підхоплять інші дослідники¹⁸).

Наступнику В.Незабитовського на кафедральній посаді проф. О.Ейхельману (був також товаришем Міністра закордонних справ УНР, автором проекту Конституції УНР) (1854-1943) належить цілій ряд робіт, присвячених безпосередньо історії міжнародного права (він автор близько 20 монографій та понад 250 робіт з міжнародного права). Він висловив прогресивну на той час думку, що міжнародне право існує від часу існування міжнародного суспільства (будучи прихильником концепції “де суспільство там і право”).¹⁹ Крім ґрунтовної праці «Начерки з лекцій по міжнародному праву” автор видав ряд праць з історії (в основному предметом його інтересів було право війни): історії дипломатичних відносин Росії ХVІІІ ст., історії права війни (періоду Середньовіччя), робота “До питання про історію міжнародного права й літератури” та ін.

Поряд з вченими Київського університету внесок у дослідження історії міжнародного права здійснили представники харківської школи: професори Харківського університету, завідувачі кафедрою міжнародного права Д. Каченовський (1827-1872), його наступник проф. А. Стоянов (1831-1907). Каченовському належить ідея створення міжнародної асоціації міжнародного права, що втілилась в 1873 р. у створенні Інституту міжнародного права. Він присвятив багато уваги дослідженню історії морського права (магістерська дисертація “Історичний огляд положень міжнародного права про владарювання над морями” 1849 р.). Автор пропонує історичну періодизацію морського права, котру поділяє на 5 періодів, починаючи з раннього Середньовіччя. Йому ж належить переклад російською мовою частини роботи Ф.Лорана щодо міжнародного права античної Греції. Д.Каченовський вивчав також історію науки міжнародного права²⁰.

А.Стоянов став перши вченим східної Європи, який розкрив динаміку становлення позитивістського напряму в міжнародному праві, аналізуючи погляди глосаторів, постглосаторів і класичних учених²¹.

Саме на харківський період діяльності належить і видання найбільш відомої історичної роботи видатного юриста-міжнародника М.Таубе (котрий 1897-1899 рр. був приват-доцентом кафедри міжнародного права Харківського університету) – докторської дисертації – 2-й том видання «Історія зародження сучасного міжнародного права (Середні віки)»²².

Дещо менше уваги історії міжнародного права приділяли одеські вчені, хоча й вони не оминали її огляд у загальних творах. Професор Одеського університету й завідувач кафедрою міжнародного права в ньому П.Казанский один з не багатьох вчених того часу доводив існування стародавнього міжнародного права²³. Профессор цього ж університету А.Лохвицкий (1830-1884) вивчав передусім історію права війни, зокрема морської: “Морська війна” 1853 р., “Про полонених за староруським правом” 1856 р.

Внесок у розвиток науки історії міжнародного права (зокрема його стародавнього періоду) здійснив інший український вчений професор Варшавського університету В.Александренко (1861-1909). Йому належать праці з історії дипломатичного права, договірного права, аналізи історичних праць М.Таубе, роботи про історію науки міжнародного права (зокрема про А.Джентілі і Г.Гроція) та ін. Найбільш відомою роботою проф. В.Александренка є стаття «Міжнародне право Риму», опублікована в Журналі Міністерства народної освіти у 1895 р., де автор аналізує позиції науковців щодо стародавнього міжнародного права (М.Таубе, М.Вогта, Г.Вітона та Ф.Лорана) і визнає недостатність навіть їх уваги до питання про історію міжнародного права.

Певну увагу історії міжнародного права приділяли і вихідці з України видатні вчені юристи професори В.Лешков (1810 – 1881) та О.Лохвицький (1830 – 1884). Перший присвятив низку праць з історії Російського цивільного і адміністративного права; історії морського права (його докторська дисертація 1841 р. мала тему “Історичне дослідження засад нейтралітету щодо морської торгівлі”), історії дипломатичного права; він же виступав офіційним опонентом на захисті дисертації П.Бібікова “Начерк міжнародного права в Греції” 1852 р.

Автором першого у ХХ ст. українського підручника з міжнародного права є професор Львівського та Віденського університетів, політичний діяч часів ЗУНР М.Лозинський (1880-1937)²⁴, в якому чільне місце відвів аналізу історії та періодизації міжнародного права.

Серед видатних вихідців з України –суддя Міжнародного Суду ООН Х.Лаутерпахт (1897-1960), який народився у м.Жолкові поблизу Львова та навчався у Львівському університеті.²⁵ Будучи в цілому автором досить прогресивних і новаторських ідей в міжнародно-правовій теорії (Х.Лаутерпахт вперше науково обґрунтував міжнародну правосуб’єктність індивіда, а інститути та елементи цього права вивчав виключно в їх історичній перспективі) до виникнення міжнародного права він підходив із традиційних позицій. На його думку «сучасне міжнародне право великою мірою зобов’язано своєю появою державам Заходу і особливо державам християнської цивілізації»²⁶.

Не мало місця історії міжнародного права та його науки присвятив Людвіг Ерліх – професор Львівського і Ягеллонського університетів, судья ad hoc Постійної палати міжнародного правосуддя.

Професор римського права у Чернівецькому та Віденському університетах, представник соціологічної школи права та засновник концепції «живого права» Ежен Еріх, базуючись на ідеях римських юристів, зокрема Ульпіана, розглядав право як продукт соціального життя²⁷. Вважав за необхідне відмовитися від ідеї, що право формується державою, а пов’язував його появу та розвиток з об’єктивними вимогами соціального життя. Міжнародне право обмежував “цивілізованими націями”, до яких включав Японію та Китай.

Доробок з історії міжнародного права і історії його науки академіка Академії Наук України В.Е.Грабаря складає близько 140 праць. Більшість питань міжнародного права, до яких звертався автор, він намагався розглядати в історичній перспективі, користуючись історичною методологією і розглядаючи розвиток того чи іншого міжнародно – правового інституту з точки зору його виникнення, становлення і розвитку.²⁸

Основним предметом наукових досліджень В.Грабаря була історія становлення міжнародного права і його науки в середні віки. Зокрема дослідники творчості В. Грабаря виділяють такі напрями його досліджень: 1) історія міжнародного права у ХІХ – ХХ ст., 2) історія міжнародного права та його науки в середні віки, 3) аналіз міжнародно - правової практики СРСР, 4) історія науки міжнародного права (зоврема у Росії).

Однією із найбільш відомих праць автора є його магістерська дисертація “Римське право в історії міжнародно-правових вчень. Елементи міжнародного права в працях легістів ХІІ – ХІУ ст.”, яка отримала визнання як на заході, так і в СРСР і на думку її дослідників “без неї не може обійтись жоден історик міжнародного права і міжнародних відносин тієї епохи.”²⁹ В.Грабар був противником етатичного підходу до міжнародного права і вважав його появу не пов’язаною із виникненням чи діяльністю держав. В одній з найбільш відомих і вагомих робіт з міжнародного права «Початкове значення римського термину jus gentium» (1964 р.) Грабар виводить появу цього права з міжплемінних відносин доримських общин і обстоює його первинність стосовно внутрішнього права.

За радянських часів українська наука міжнародного права в цілому відповідала загальним ідеологічним правилам³⁰. Втім у цей період можна виділити роботи проф. І.Лукашука, який, добре розуміючи існування прогалини в міжнародно-правовій історії, писав про необхідність звернення до цієї дисципліни³¹.

Академік Академії наук УРСР, суддя Міжнародного суду ООН (з 1968 по 1970 Президент цього Суду) В.Корецький (1890-1984) зокрема розглядав питання історії кодифікації міжнародного права та його основних принципів. В роботі «Проект Іржи Подебрада про організацію світу і сучасність» дається історичний огляд і характеристика проектів вічного миру і міжнародного устрою.

Українська наука міжнародного права перебувала на досить прогресивних позиціях в питанні історії міжнародного права, про що свідчить факт звернення до дискусійного і малорозробленого питання його виникнення і розвитку.

Сьогодні можна виділити окремі проблемні моменти науки історії міжнародного права. Не рідко вченими плутались поняття історії міжнародного права (міжнародно-правової практики), міжнародних відносин, науки міжнародного права тощо. Ці напрями в науці і не відокремились. Про це свідчить поєднання в розгляді історії міжнародного права його історичного розвитку із теоретичним. Проте, хоч переважна більшість дослідників, розглядаючи історію міжнародного права, зверталась до історії його науки, окремої галузі дослідження чи дисципліни вироблено не було. Увага авторів приділялась переліку вчених, їх біографічним даним, окремим науковим позиціям, а не системному комплексному аналізу історії становлення міжнародно – правової науки.

В більшості досліджень виявляється брак історичної міжнародно-правової науки і методології. Відтак автори змушені користуватись методом дослідження інших наук, що впливає негативно на правовий аналіз становлення міжнародного права.

Не мало суперечностей в дослідження історії міжнародного права вніс позитивістський напрям його теорії. На думку позитивістів право взагалі і міжнародне право зокрема не можуть досліджуватись історично, оскільки не існує їх історичних джерел (витоків): право, за позитивним його баченням – це те, що існує в даний момент. Ті ж джерела, що не мали позитивно-правового характеру, вони взагалі не вважали за можливе вивчати, і представляли їх для дослідження лише неюридичними науками – історією, філософією, культурологією та ін.

Ототожнюючи право з державою, позитивісти розглядали його породженням і втіленням волі держав.

Так, наголошення на вольовому державницькому характері міжнародного права суттєво звузило його правотворчі надбання. Наприклад, з міжнародного права при такому підході вилучались цілі інститути, створені церквою (божий мир, боже перемир’я), міжнародними союзами (арбітраж, посередництво), додержавними і недержавними утвореннями (більшість інститутів міжнародного права стародавнього періоду). Не визнаючи в міжнародному праві нічого поза суверенною волею держави, дослідники звужували рамки його функціонування. (Г.Єллінек, зокрема стверджував, що назву “держава”, як ми її зараз розуміємо, вперше ввів в науковий обіг Д.Маккіавеллі).

Сучасна наука вирізняє в еволюції держави етапи: рання держава – держава – національна держава. Щодо функції зовнішніх зносин, то вона є однаковою для всіх етапів становлення держави. Зокрема в системі міжнародних відносин стародавнього періоду часто в одному й тому ж регіоні відносини підтримувалися між суб’єктами з різним характером влади (світським чи релігійним), різною сутністю влади (общинною чи політичною), які могли навіть представляти різні історичні епохи еволюції (локальні групи, родинні клани, общини, протодержави, вождества ранні держави, держави і т.д.). Можна зробити висновок, що в історії інститут міжнародної правосуб'єктності є ширшим за державницькі критерії і тому охоплює більше коло суб'єктів.

Загалом, етатизм у підході до історії міжнародного права вплинув на порівняно пізнє датування його появи, звуження реального кола його суб’єктів (до держав і лише похідних від них вторинних суб’єктів).

Негативно впливає на дослідження історії міжнародного права відсутність таких наукових напрямів як міжнародно-правова історіографія, міжнародно-правове джерелознавство і особливо історія міжнародно-правових вчень. Необхідність дослідження історії міжнародно-правових поглядів проявляється і в тому, що в деяких регіонах і досьогодні не виявлено таких важливих джерел міжнародного права, як міжнародні договори. По-перше, вони могли носити конкретно-прикладний характер і не завжди фіксуватись (в Індії), а по-друге, в окремих регіонах світоглядні висновки мислителів могли вважатись більш вагомим джерелом міжнародно-правової практики (Китай).