1. Барабанов О.Н. История мировой политики. М.: МГИМО. 2006. С.9-11. 

2. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. Великая французская буржуазная революция и международное право // Советский ежегодник международного права, 1989-90-91. – С. 37-49.

3. Грабар В.Э. Из истории систематики международного права // Советский ежегодник международного права. М.: «Наука». 1963. – C. 480-492.

4. Дмитрієв А.І. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право. – К.: Інститут держави і права, 2001. – 425 С.

5. «Если Вестфаль и болен, то этот больной скорее жив, чем мертв…». Електронний ресурс: http://www.intertrends.ru/fifteen/011.htm

6. История дипломатии. – Сост. А.Лактионов. – М.: АСТ, 2005. – 943 с.

7. Карлейль Т. История Французской революции / Пер. с англ. Ю.В. Дубровина и Е.А. Мельниковой (ч. I). - М.: Мысль, 1991. - 575 с.

8. Коровин Е.А. История международного права. Пособие к лекциям.Вып. 1. (От древности и до конца ХVIIIвека). – М., 1946. – Вып. 1.

9. Коровин Е. Французская буржуазная революция 1789 г. и законы и обычаи войны // Вопросы государства и права во французской буржуазной революции XVIII в. Сборник статей, посвященных 150-летию французской революции. - М.: Юридическое издательство НКЮ СССР. 1940. с.127-150.

10. Кортунов С.В. Крушение вестфальской системы и становление нового мирового порядка // Клуб мировой политической экономики. Эл.: http://www.wpec.ru/text/200708310905.htm

11. Кревельд М.ван. Трансформация войны. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. – 344 с.

12. Медяков А.С. История международных отношений в Новое время. – М.: Просвещение, 2007.  

13. Мережко А.А. Транснациональное торговое право (lex mercatoria). – К.: Таксон, 2002. – 464 с.

14. Поршнев Б. Ф., Франция, Английская революция и европейская политика в середине XVII в., - М., 1970.

15. Прокопьев А.Ю. Тридцатилетняя война в современной немецкой историографии. //Альманах «Университетский историк». - СПБ.: Изд-во Санкт-Петербургского университета. 2002. Вып. 1.

16. Тарле Е.В. Три катастрофы. Вестфальский мир. Тильзитский мир. Версальский мир. Петроград- Москва,1923

17. Средние века. Исследования по истории Средневековья и раннего Нового времени. – Выпуск 68 (1). – М.: Наука, 2007. – 219 с.

18. Хилл К. Английская революция. - М.: Изд-во «Иностранная лит-ра», 1947.

19. Чудинов А.В. Французская революция: история и мифы. М.: Наука, 2006. – 354 с.

20. Beaulac S. The Westphalia Legal Orthodoxy – Myth or Reality? // Journal of the History of International Law. Volume 2, Number 2, 2000. – P. 148-177.

21. Beaulac S. The Power of Language in the Making of International Law. The Word Sovereignty in Bodin and Vattel and the Myth of Westphalia. – Leiden: Martinus Nijhoff Publishers, 2004. – 200 P.

22. Becker Lorca A. Sovereignty beyond the West: The End of Classical International Law // Journal of the History of International Law. Volume 13, Number 1, 2011. – P. 7-74.

23. Bowden B. The Colonial Origins of International Law. European Expansion and the Classical Standard of Civilization // Journal of the History of International Law. Volume 7, Number 1, 2005. – P. 1-23.

24. Carlyle Th. The French Revolution. - Digireads.Com, 2009. – 484 p.

25. Coleman A., Maogoto Jackson Nyamuya. INTERNATIONAL LAW’S VANITY—‘WESTPHALIAN’ MEETS ‘EASTPHALIAN’ SOVEREIGNTY—CHINA’S REPORT CARD IN A GLOBALISED WORLD – El.resource: http://lexopus.yiil.org/lexopus/works/1493-1.pdf

26. Cutler A.Claire. Critical reflections on the Westphalian assumptions of the international law and organization: a crisis of legitimacy // Review of international studies (2001) № 27. – Р. 133-150.

27. Doyle w. The Oxford History of the French Revolution. - Oxford University Press, (2 edition), 2003. – 496 p.

28. Elias T.O. Africa and the Development of International Law. A.W.Sijthoff – Leiden. Oceana Publications Inc. – Dobbs Ferry, N.Y. 1972. – 261 p.

29. European expansion overseas: Spain and Portugal 1500 to 1600; European expansion overseas: Holland, Britain and France 1600 to 1713. – The Times World History. – Ed. by G.Barraclough. – 3^rd ed. – London: Times Books, 1989.

30. Gross L. The Peace of Westphalia // The American Journal of International Law, № 42 (1). - 1948 (January). – Р. 20–41. 

31. Guthrie, William P. The Later Thirty Years War: From the Battle of Wittstock to the Treaty of Westphalia. – Westport, CT: Greenwood Press, 2003

32. Held d. The Changing Structure of International Law: Sovereignty Transformed? // Global Transformations Reader. – Ed. By d.Held, a.McGrew, a.McGrew. – 2003. – 624 p.

33. Holsti Kalevi j. Peace and War: Armed Conflicts and International Order, 1648-1989 (Cambridge Studies in International Relations). – Cambridge University Press, 1991. – 400 p.

34. Jackson R.H., Owens Р. The Evolution of World Society // The Globalization of World Politics: An Introduction to International Relations. – John Baylis; Steve Smith (eds.). – Oxford: Oxford University Press, 2005. – p. 53..

35. Janis M.W. America and the Law of Nations 1776-1939. – Oxford University Press, 2010. – 232 P.

36. Kelly, Michael J. Pulling at the Threads of Westphalia: Involuntary Sovereignty Waiver - Revolutionary International Legal Theory or Return to Rule by the Great Powers? // UCLA Journal of International Law & Foreign Affairs 10:2 (2005).

37. Kolla Е. International Law. Global Perspectives on the United States, Vol. 3 Issues and Ideas Shaping International Relations. Ed. David Levinson and Karen Christensen. Great Barrington, Mass.: Berkshire, 2007.

38. Lesaffer R. Defensive Warfare, Prevention and Hegemony. The Justification for the Franco-Spanish War of 1635 (part I) // Journal of the History of International Law. Volume 8, Number 1. – Martinus Nijhoff Publishers, 2006. – p. 91-123.

39. Lesaffer, R. Argument from Roman Law in Current International Law: occupation and Acquisitive prescription // European Journal of International Law, Vol. 16, No 1. - 2005, p.25-58.

40. Lesaffer R. The Medieval Canon Law of Contract and Early Modern treaty Law // Journal of the History of International Law. – Vol. 2, № 2, 2000. – p. 178-198

41. McDonald a. Fundamental Peace Ideas including The Westphalian Peace Treaty (1648) and The League Of Nations (1919) in connection with International Psychology and Revolutions, 2011. – 31 p.

42. Meron Th. The Authority to Make Treaties in the Late Middle Ages // American Journal of International Law. – vol. 89, 1995.

43. Mignet m. (François-Auguste-Marie-Alexis) History of the French Revolution from 1789 to 1814. - tredition classics series, 2011. – 420 p.

44. Mitchell W. An Essay on the Early Histоry of the Law Merchant, being the York Prize Essay for the year 1903. - The Lawbook Exchange, Ltd. – Clark, New Jersey, 2006. – 176 p.

45. Neff S. War and the Law of Nations. A General History. – Cambridge University Press, 2005.

46. Neely s. A Concise History of the French Revolution (Critical Issues in World and International History). – Rowman & Littlefield Publishers, 2007. – 312 p.

47. Niemeyer P.V. Applying jus gentium to the salvage of the R.M.S. Titanic in International waters – the Nicolas Lecture. – 36. Journal of maritime Law and Commerce. October 2005, p. 435-441.

48. Nys E. Le développement économique et l’histoire // Revue de droit international et de législation comparée. Tome XXIX, 1897. - Bruxelles: Bureau de la Revue. – P. 673-682 ; Tome XXX. – 1893.- Bruxelles: Bureau de la Revue. – P. 88-107

49. OsianderAndreas. Sovereignty, International Relations, and the Westphalian Myth" // International Organization, № 55 (2), 2001. – Р. 251–287.

50. Phillips a. War, Religion and Empire: The Transformation of International Orders (Cambridge Studies in International Relations). – Cambridge University Press, 2011. – 384 p.

51. Reddie J. Researches, Historical and Critical in Maritime International Law.-Vol. I. – Adamant Media Corporation, 2004. – 468 p.; Vol. II. – Adamant Media Corporation, 2005. – 577 p.

52. Reddie J. An Historical View of the Law of Maritime Commerce. – Edinburgh and London: William Blackwood and Sons, M.DCCC.XLI. - (Adamant Media Corporation), 2005. – 495 p.

53. Reichberg G.M. Preventive Wai in Classical Just War Theory // Journal of the History of International Law. Volume 9, Number 1. – Martinus Nijhoff Publishers, 2007. – p. 5-34.

54. Religion and International Law. – Ed. by M.Janis, C.Evans. – Leiden, Boston: Martinus nijhoff Publishers, 2004. – 513 p.

55. Re-envisioning Sovereignty. The End of Westphalia?. – Ed.by Trudy Jacobsen, Charles Sampford, Ramesh Thakur. - United Nations University, UK (Law, Ethics and Governance), 2008. - 392 p.

56. Rhee s.Neutrality As Influenced by the United States. – BiblioBazaar, 2008. - 126

57. Steiger H. From the International Law of Christianity to the International Law of the World Citizen // Journal of the History of International Law. Volume 3, Number 2, 2001. – P. 180-193.

58. Straumann B. The Peace of Westphalia as a Secular Constitution // Constellations Volume 15, Number 2, 2008.

59. Schwarzenberger G. The Most-Favoured-Nations Standard in British state practice // The British Yearbook of International Law, 1945. – Geoffrey Cumberlege. Oxford University Press. – London, New York, Toronto.

60. Stumpf Chr. Christian and Islamic traditions of Public International Law // Journal of the History of International Law, Volume 7, Number 1, 2005. – p. 69-80

61. Thompson Janis E. Mercenaries, Pirates, and Sovereigns: State-Building and Extraterritorial Violence in Early Modern Europe. - Princeton University Press,1996 – 230 p.

62. Twinning W. Post-Westphalian conception of Law. El.: http://www.ucl.ac.uk/laws/jurisprudence/docs/others/twi_til_1b.pdf

63. Wang Tiea. International Law in China: Historical and Contemporary Perspectives. // Recueil des Cours. Académie de Droit International. 1990 – II. Martinus Nijhoff Publishers. Dordrecht/Boston/London. 1991 P.195 –369

64. Wortley B.A. Pirata non mutat dominium // The British Yearbook of International Law. 1947. – London, New York, Toronto: Oxford University Press, 1948. – pp. 258-272.

6. Позитивістське міжнародне право кінця ХVІІІ–початку ХХ ст.ст.

6.1. Основні тенденції в класичному міжнародному праві кінця ХVІІІ–початку ХХ ст.ст.

На другому етапі класичного міжнародного права (кінець ХVІІІ–початок ХХ ст.ст.) найбільш яскраво проявилися усі риси, що сформувалися в класичному періоді його історії та стали визначальними для усього цього періоду. До таких рис можна віднести: 1) встановлення авторитету правового позитивізму в теорії і практиці цього права; 2) утвердження «стандарту цивілізації» для характеристики міжнародного права, переважання цивілізаційних критеріїв у його правотворенні і правозастосуванні; 3) виключна роль принципу абсолютного суверенітету (похідного від концепції Ж.Бодена). До цього слід додати активний розвиток теорії міжнародного права (його науки) та започаткування його викладання практично в усіх значних університетах розвинених країн того часу (наука міжнародного права у цей час перебуватиме під впливом двох чинників, усе поглинаючої позитвістської теорії та намагань її представників вивести свої концепції у боротьбі із заперечниками цього права, які посилюються у цей період знов-таки внаслідок позитивізму, що панує, та невідповідності йому багато в чому сутності міжнародного права).

Втім, за загальною закономірністю під кінець періоду (з початку ХХ ст.) міжнародне право класичного типу переживає черговий процес трансформації. Останній визначається тими викликами, які зазнає класичне міжнародне право. Багато в чому ці виклики зумовлюються подальшим процессом універсалізації міжнародного права.

Стосовно основних рис міжнародного права ХІХ ст. та тенденцій, що спостерігаються в ньому одним з головних звичайно ж було формування позитивістської науки міжнародного права та його характеристика з т.зору позитивістських критеріїв. Разом з тим, позитивістська концепція цього права не є витвором класичного періоду, вона співіснувала протягом історії із природно-правовим (у стародавній та середньовічний періоди більш поширеним) підходом до цього права. Взаємодія цих двох концепцій міжнародного права пояснюється втіленням у кожній із них (та відбиттям у них своєрідних характерних рис цього права). Так, спершу воно розглядалося правом природи, оскільки найбільш явні, видимі характеристики цього права (притаманність усім народам, одноманітне виникнення у різних регіонах із схожою необхідністю регулювання міжнародних відносин, переважання у докласичний період в ньому звичаю та множинність суб’єктів, встановлення та ефективне забезпечення імперативних принципів, здатність регулювати відносини різних за природою соціумів та ін.) більше відповідали цій концепції. Відтак, базуючись на поясненні міжнародного права в той чи інший період, можна виділити його періодизацію: докласичний період – панування природно-правової концепції, класичне міжнародне право – переважання позитивізму.

Концепція природного права розглядала право взагалі і міжнародне право зокрема як вічний і незмінний витвір природи (варіант: бога у теологічній концепції). Тому і перші теологічні пояснення цього права, як витвору богів чи втілення божественної волі (як і в Середньовіччі християнська, зокрема томістська, та мусульманська теологічні концепції права народів) можуть бути об’єднані як вияви природно-правової концепції його пояснення. Саме природно-правовий підхід характеризує також погляди про міжнародне право інших регіонів – китайського, індійського, африканського та ін. Таким чином у докласичний період міжнародне право розроблялося завдяки представникам і за допомогою методів дослідження природного права.

З іншого боку, саме міжнародне до половини ХІХ ст. протягом ХVІІІ – і, навіть початку ХІХ ст. ст. часто розглядалось представниками цих концепцій як право природи. Вже в ранній класичний період та при формуванні науки міжнародного права це негативно вплинуло на його дослідження. Право природи дослідники загальної теорії права нерідко схильні були асоціювати з філософією чи філософією права, відтак і його дослідженням, на їх думку мала займатись загальна філософія, філософія права чи загальна теорія права, теологія тощо.

Якщо юридичний позитивізм для простоти його виявлення пов’язують з волевиявленням законодавця і чітко встановленими такими правовими актами, як, наприклад, міжнародний договір чи закон та ін., то природно-правове тлумачення права частіше пов’язують з формально невизначеними джерелами права (наприклад, звичай) і відсутністю чіткого волевиявлення сторін, пов’язаних цим джерелом. Для позитивіста, якщо право існує, то повинна бути конкретна відповідь: де, коли і ким воно було прийняте, на кого і на який час воно розраховане і які заходи примусу передбачені на випадок його недотримання. Для прихильника природно-правового погляду на право такий формальний підхід не є прийнятним, а часто навіть шкідливим, оскільки він зводить до рівня права навіть злочинні, неправові волевиявлення можновладців. Говорячи про природно-правову концепцію міжнародного права, як напрям його теоретичного пояснення в стародавній період, слід зазначити, що і в практичному вимірі природно-правові ідеї були втілені у міжнародно-правових актах того часу. Більшість міжнародних договорів стародавнього періоду втілюють в собі природно-правові риси, зокрема у процедурі.

Втім зазначені риси мали й негативні насідки. З одного боку порівняння міжнародного права з правом природи призвело у теорії до заперечення юридичного характеру цього права, особливо з боку тих дослідників, хто відкидав не традиційні писано-правові джерела, як такі. З іншого – вченим важко було розгледіти в міжнародно-правових джерелах до класичного періоду (або в позаєвропейських регіонах, де такі джерела були найбільш характерними) існування міжнародного права – відтак його попередня історія ними відкидалася.

В подоланні цих негативних чинників виявився конструктивний вплив позитивістської концепції права, представники якої особливо активно займались утвердженням його авторитету в другій половин ХІХ – першій половині ХХ ст., у тому числі шляхом позитивно-правового аналізу його походження і історії.

Правовий напрям у міжнародному праві володіє тяглістю своєї традиції, розвитку від античності до середньовічної правової науки і, насамкінець, до класичного позитивізму ХІХ ст. Концепція позитивного міжнародного права, як системний теоретичний напрям його обґрунтування і тлумачення виникає у ХVІІІ – ХІХ століттях. “Позитивізм – це породження вже створеного буржуазного суспільства, - вважає В.О.Туманов, - чи в усякому разі такого, де буржуазія достатньо укріпила свої економічні і політичні позиції.”³⁴ Такої ж думки дотримуються і західні вчені: “Тенденцію відділити право народів від права природи і розглядати його повністю позитивним лише зрідка можна зустріти в авторів до ХІХ століття ... Волюнтаристський позитивізм набув свого строгого вигляду і особливостей впродовж ХІХ століття.”³⁵ На думку інших, доктрина юридичного позитивізму “вперше отримала офіційне поширення при Фрідріхові-Вільгельмі III, Луї Пилипі та Миколі ІІ. ... Сутність останнього (юридичного позитивізму – О.Б.) – в редукції права до закону, а самого закону – до указу та директиви, освячених історичним авторитетом влади, з одного боку, та ідеєю державної доцільності – з іншого. Авторитет і доцільність посилаються при цьому один на одного, і уся робота легітимації обертається в порочному колі: що вважати доцільним, залежить від авторитету влади, але сама влада не є достатньо авторитетною, якщо не застосовує аргументів соціального утилітаризму.”³⁶

З цього періоду позитивно-правова концепція стає пануючою і зокрема питання походження міжнародного права стає її прерогативою (це пояснює часто хибні висновки щодо механізму появи міжнародного права, при неврахуванні природно – правових чинників, про що вже говорилось).

Вже на початку ХХ ст. говорять не лише про панування позитивізму в європейському міжнародному праві, а й про його активне нав’язування іншим регіонам: “Позитивізм в міжнародних відносинах найбільше панував з 1848 по 1919 роки. ... Європейські політичні і ціннісні системи насильно нав’язувались Африці і Азії. Серед них особливо виділялась європейська ідея права народів для “цивілізованих” націй. Не дивлячись на те, що Китай, Японія і Індія мали свої історичні концепції правил міжнародного спілкування, сприйняття ними перед лицем переважаючої європейської військової і економічної могутності західного міжнародного права було платою за вступ Азії до світового правопорядку.”³⁷

Втім, сказане про його появу у ХVІІ–ХІХ століттях є вірним щодо появи сформованої позитивно-правової концепції, а не явища як такого, чи висловлювання позитивно-правових поглядів. Дійсно, позитивно-правова концепція, основні наукові сформовані постулати позитивістського тлумачення права в її межах формуються на ХІХ ст.: “Позитивістська школа, що так швидко розвинулась в прагматичному та оптимістичному світі ХІХ ст., заявила, що чинне право повинно емпірично аналізуватись без аналізу етичних елементів”³⁸. Проте, юридичний позитивізм середини ХІХ – початку ХХ ст. є вершиною конуса, основа якого починається з ідей і поглядів мислителів стародавнього світу. Теоретики позитивізму кінця ХІХ cт. лише об’єднали весь позитивно-правовий масив, що нароблювався до них людською думкою і вивели за межі правової теорії природно-правові, релігійні та інші погляди.

Тут слід розрізняти позитивізм в міжнародно-правовій практиці та в науці цього права. Позитивне міжнародне право по-перше, з’явилось внаслідок необхідності (конкретні відносини, що швидко змінюються не могли регулюватись сталими, загальними нормами релігійного чи природно-правового характеру); а тому, по-друге, воно виникає одночасно із першими спробами міждержавного спілкування (оскільки з їх появою виникає необхідність у їх регулюванні) і існує довгий час паралельно з природно-правовим підходом. Позитивно-правове регулювання міжнародних відносин з’являється внаслідок об’єктивної потреби, позитивно-правові норми проходять своє практичне становлення в стародавній період за відсутності позитивної теорії у її класичному розумінні як сформованої і систематизованої наукової концепції. Що ж до позитивно-правової міжнародної практики, то, вона об'єктивно існувала. Самі позитивно-правові норми й інститути вже існували за багато століть до появи позитивістської концепції і, навіть ті міжнародні договори, зокрема стародавнього світу, що втілювалися у природно-правову форму (заклики богів, згадки про божественні чи природні явища, клятви при укладанні та ін.) за змістом мали суто позитивнее призначення регулювання конкретного питання міжнародних відносин, якими вони і були спричинені.

Часто для вчених відсутність позитивної теорії, свідчила про відсутність позитивного права (хоча ця теорія з'являється у новітній період, існування міжнародного права більшість цих вчених визнавала починаючи з середніх віків), так само як відсутність оформлених міжнародно-правових поглядів (міжнародно-правової доктрини) свідчила для багатьох дослідників про відсутність міжнародного права. Як позитивно-правові риси, так і певні наробки в міжнародно-правовій доктрині об'єктивно не могли не виникнути в стародавній період. Хоча говорити про повну відсутність в стародавній період позитивно-правової теорії, як бачимо, також не можна. Проте якщо проаналізувати формування позитивно-правових поглядів в стародавній період вчені майже не бралися, то цьому існують пояснення з самої характеристики позитивізму. В той час як явища позитивно-правового регулювання стародавніх міжнародних відносин та їх теоретичне тлумачення часто можуть бути науково виявлені лише з опосередкованих і нерідко не позитивних джерел, то основною вимогою позитивізму є аналіз суто правових позитивних явищ і їх джерел. Як писав Г.Моргентау, "Позитивістська філософія обмежує об'єкт наукового дослідження тими поняттями, що можуть бути осягнуті шляхом позитивного аналізу, і відтак виключає з нього всі питання a priori, або метафізичної природи."³⁹ Проте, автор стверджує також, що "Основа обов'язкової сили "позитивного" права логічно може бути знайдена не в самому цьому "позитивному" праві, а лише поза його межами."⁴⁰ Більшість же свідчень з міжнародно-правової практики стародавнього періоду доходять до нас у формі природно-правових, релігійних та інших квазіправових джерел.

Встановлення авторитету позитивістської концепції у ХІХ ст. мало наслідком і остаточне запанування договору у якості основного джерела міжнародного права. На тривалий період (до середини ХХ ст.) саме така угода вважалася чи не єдиним джерелом міжнародно-правових зобов’язань. Міжнародне право ХІХ ст. стає суціло договірним – кількість укладених договорів зростає, як і кількість питань, що відтепер стали підлягати виключно договореному врегулюванню. Розширюється коло об’єктів міжнародних договорів, їх видів та удосконалюється процедура укладення міжнародних договорів. Ці тенденції мають наслідком численні наміри на міжнародних конференціях і у міжнародних організаціях кодифікувати ті сфери міжнародного права, які ще переважно залишаються звичаєвими (згодом це буде реалізовано під егідою ООН з середини ХХ ст. в т зв. процесі «кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права»).

Проявом поглиблення міжнародного позитивного договірного права стає зростання кількості багатосторонніх договорів. Як приклад, можуть бути вказані усі згадані вище договори, що встановлювали міжнародні організації ХІХ ст. чи укладались у сфері міжнародного гуманітарного права. ХІХ ст. – це період десятків багатосторонніх договорів, які вже можна поділити на 2 види: вирішення відповідного питання, що становить спільний інтерес держав (запровадження міжнародних організацій, врегулювання інших конкретних питань міжнародного права на багатосторонній основі) та кодифікація міжнародного права (конвенції у сфері міжнародного гуманітарного права, мирного вирішення міжнародних спорів, міжнародного приватного чи торгівельного права тощо).

У класичному міжнародному праві, а особливо з ХІХ ст. із посиленням позитивізму і критикою в правовій теорії природного права, міжнародне право позбувається «ідеалістичного» сприйняття, як право, властиве всім від природи, продиктоване природою (чи волею богів, іншими вищими силами) і відтак, вічного, незмінного і досконалого, та набуває в його поясненні прикладних, практичних рис. Так, позитивістська концепція міжнародного права пов’язує останнє майже винятково із міждержавною згодою у вигляді писаного договору. Таким чином, на тривалий період під цим правом стали розуміти лише те, з записане в міжнародному договорі, як його головному джерелі – підхід «міжнародне право там, де є міждержавний договір», як крайня форма позитивізму.

Іншим наслідком встановлення позитивістського міжнародного права стало остаточне визнання держави його основним (у ХІХ ст. – фактично єдиним) суб’єктом. Цей підхід фактично зруйнував систему балансу сил, збудовану Віденським конгресом. Активний процес утворення нових суверенних держав (проголошення незалежності Греції, Італії, Німеччини, балканських держав тощо) переніс акцент з ідеї спілки народів (держав), заснованої на принципі балансу сил, до ідеї абсолютного авторитету принципу суверенної національної держави. Посилення ідеї національного суверенітету, що генетично походить з етапу Французької революції і проголошених нею прав народів, фактично вперше похитнула вестфальську систему міжнародного права і міжнародних відносин. В останній, хоча й ключовим було поняття суверенної держави, як основного суб’єкта міжнародного права, суверенної рівності, як основи міжнародних відносин, все ж механізмом впровадження таких відносин був принцип спільності інтересів між державами і баланс сил між ними. Найбільш активно ідея національного суверенітету і державної незалежності як своєрідна противага принципам вестфальської системи, проявиться на межі ХІХ і ХХ ст. ст.

Протягом досить довгого періоду (ХVІІІ – початку ХХ ст.), навіть у наукових творах з міжнародного права народи поділялись на цивілізовані (народи європейського походження), варварські (народи, що представляли не християнську релігію і мали не європейське походження) і первісні (більшість народів Австралії, Азії, Африки). Народам, які за цією класифікацією не підпадали під рамки “цивілізованих” у існуванні міжнародного права його наукою було відмовлено. Ще порівняно недавно, у 1931 році, в науці міжнародного права загальноприйнятою думкою була та, згідно з якою “Міжнародне право не стосується всіх держав. В найширшому значенні воно стосується лише тих держав, які є членами сім'ї народів. Ця ідея була встановлена в 16 і 17 століттях класиками міжнародного права, такими як Вітторіа, Суарес і Гроцій. Сім'я народів включає лише такі держави, які досягли такого рівня цивілізації, що їхні уряди в змозі зрозуміти і в основному захотіти поважати міжнародне право. Лише такі держави мають правоздатність і є суб'єктами міжнародного права.”⁴¹ Проте досить часто такий підхід проявляється в міжнародній практиці і надалі. Міжнародне право ще й дотепер розглядається як продукт європейської цивілізації. Навіть у Статуті ООН існує поняття “цивілізованих націй”, яким цей документ надає пріоритет у визначенні, формуванні і творенні міжнародного права, не пояснюючи при цьому, за яким критерієм ці нації виділено. Втім на сьогодні цей “пережиток правового і культурного шовінізму ХІХ ст.” необхідно розглядати лише як звернення до різних систем права, правових традицій, великий релігійних і правових культур тощо. За інших обставин міжнародно-правова практика може заплутатись в тенетах європоцентризму.

Негативного впливу європоцентризму зазнало навіть саме визначення міжнародного права, прийняте у його класичний період. “Право народів, або міжнародне право, - писав Л.Опенгейм, - термін, який визначає сукупність звичаєвоправових і договірних норм, які цивілізовані держави визнають юридично обов’язковими в їх взаємовідносинах одна з одною.”⁴² Відтак таке бачення міжнародного права обмежувало його появу трьома умовами: 1) виникнення міжнародної спільноти у формі “сім’ї народів”; 2) наявність в ній сукупності норм поведінки; 3) чітко висловлена згода членів такої міжнародної спільноти на чинність подібних норм їх поведінки. Проблема стала полягати в тому, що до такої міжнародної спільноти, “сім’ї народів” дослідники включали лише окремо обрані народи і держави – тих, що належали до європейської цивілізації.

Цивілізаційна концепція історії в Європі проявилась у різних час в теоріях єдиної європейської імперії (союзу), що перебирає на себе функції місіонерства у світовому масштабі щодо інших цивілізацій. Так, з’являється “ідея імперії-цивілізації”. На першому етапі розвитку цієї теорії (XVIII ст.) “цивілізація” як поняття виступає ліберальним і суспільним ідеалом. В ХІХ ст. поняття “цивілізації” перетворюється у “західну ідею”. З’являється теорія орієнталізму, як породження європоцентризму, де протиставляється Схід і Захід. В цей же час в міжнародному праві утверджується думка, що це право можливе лише у середовищі цивілізований націй (до яких включаються європейські країни), а його поява тому має датуватись від укладення такими країнами Вестфальського миру 1648 р., що започаткував між ними міжнародно-правове спілкування в класичному розумінні. Міжнародне право розуміється як право вестфальської системи цивілізованих націй, і з нього вилучаються всі, хто під таку систему не підпадає. В цьому праві “стандарт цивілізації, що виник у Європі, протягом дев’ятнадцятого століття почав застосовуватись по всьому світу”⁴³.

В той же час, відмінною рисою європейського стандарту цивілізації є її насильницький характер; так, до ХІХ ст. практично скрізь було нав’язано європейський стандарт цивілізації у розумінні міжнародно-правових явищ. Метод поширення європейських правових стандартів – силовий.

Класичне міжнародне право базується в цьому плані на ідеї Х.Вольфа: «те, що було встановлено більш цивілізованими націями і є правом народів». Такої думки дотримувалися переважна більшість вчених ХІХ ст. (Р.Вард, Г.Вітон, Дж.Лорімер, Дж.Вестлейк та ін.).

Що ж до інших регіонів, то їх міжнародне право починали вивчати від етапу їх входження до європейської за своєю суттю системи міжнародного права, або запозичення її положень (внаслідок колонізації, завоювання, політичного, економічного та правового тиску на них з боку європейських держав та ін.).

Таку ситуацію в підході до міжнародного права інколи пояснювали, навіть, тим, що “Європейське міжнародне право тим часом поширилось на увесь світ без будь – якого значного спротиву. ... Немає жодної загрози в тому, що твердження про всесвітню історію міжнародного права призведуть до занепаду Європейської історії міжнародного права. Позиція останньої забезпечена на усі часи тим фактом, що європейське міжнародне право розвилося до світового міжнародного права, і внаслідок гарної якості, кількості і легкої пристосованості.”⁴⁴ Досить недавньою є думка про хибність такої позиції. Лише окремі дослідники (переважно з кінця ХХ ст.) почали стверджувати, що міжнародно-правова практика і теорія вимагають врахування правових здобутків всіх правових цивілізацій і культур. На думку індійського вченого Р.П.Ананда: “Європоцентризм в праві і правовій думці був превалюючим не лише в колоніальний період протягом 19 і першої половини 20 століть, але він має місце і сьогодні… А до вчорашнього дня міжнародне право було цілковитим євроцентристським”⁴⁵.

Проте не можна недобачати і певних досягнень у вивченні міжнародного права, що базувалося на європоцентристських засадах. Прихильники саме такого бачення міжнародного права звернули увагу на позитивний вплив християнства, як стримуючої сили щодо держави в міжнародному праві; європейському міжнародному праву належить пріоритет (хоча й не виключність) у встановленні ідеалу поваги прав індивіда, прав людини, як основної цінності міжнародного права незалежно від її віросповідання, раси та ін.; заснування науки міжнародного публічного права, що є витвором європейських дослідників; введення кодифікації міжнародного права (як похідна риса позитивізму у поєднанні з європоцентристських підходом) та ін.

Для обох визначальних у класичному міжнародному праві ідей – позитивізму і європоцентризму – визначальною подією став віденський конгрес 1815 р. Конгрес, скликаний під егідою Австрії, Великої Британії, Прусії та Росії, по-перше закріпив їхні позиції у європейській міжнародно-правовій системі, по-друге, сприяв відновленню системи балансу сил у Європі на засадах вільного обміну товарами та ідеями між цими сторонами (їхньої співпраці). Туреччину було визнано лише на рівні de facto (у низці договорів європейських держав з нею).

Відтак тенденцією колонізаційної політики європейських держав у ХІХ ст. стає не поширення власної влади на позаєвропейські території як таке, а нав’язування країнам і утворенням на цих територіях європейського міжнародного права – поширення його за континентальні (на універсальні) межі. Так, 5 листопада 1815 р. було встановлено британських протекторат над грецькими островами в Іонічному морі (і, хоча, острови територіально належали до Європи, встановлення такого протекторату фактично переводило їх із зони турецького впливу до дії європейського права народів); 1830 р. Франція окупувала Алжир, встановивши там 1831 р. свій протекторат, а згодом надала підтримку султану Єгипту Мехмет-Алі проти його формального сюзерена – Туреччини, 1831 р. встановила протекторат над Тунісом; 1860 р. Сієра-Леоне проголошено Британською колонією та ін. Поширення сфери дії європейського права народів на регіони Африки, Азії, Південної Америки відбувалося як шляхом їх воєнної окупації, так і через укладення європейськими державами з країнами цих регіонів васальних договорів.

Встановлення режиму протекторату, як принцип розбудови відносин із державами інших регіонів, було закріплено Заключним актом Берлінської конференції 1884-85 рр., щодо африканського регіону, де проголошувався захист корінних народів та торгівців і місіонерів, що знаходяться на їх території з боку європейських держав (стаття 6).

Досить успішно й послідовно у ХІХ с поширенню європейського міжнародного права противилися Японія та Китай. Це дозволило укріпитися у цьому регіоні синоцентричній регіональній підсистемі міжнародного права, котра буде впливовою і упродовж ХХ ст.⁴⁶ Навіть спроби європейських місіонерів ХІХ ст. популяризувати в Китаї принципи та стандарти європейського міжнародного права не мали успіху, хоча деякі вагомі кроки було зроблено (1865 р. публікується китайською мовою перша праця по міжнародному праву європейського автора Г.Вітона «Елементи міжнародного права», перекладена В.Мартіном⁴⁷).

Японія більш охоче з кінця ХІХ ст. починає сприймати не лише європейські міжнародно-правові стандарти, але й бере за приклад статутну систему права для розбудови свого внутрішнього законодавства.

Інститут міжнародно-правового визнання у ХІХ ст. починає застосовуватися щодо неєвропейських країн. Так, було визнано Таїланд, Іран, Ліберію; в Паризькому мирному договорі 1856 р. остаточно було надано визнання de jure Туреччині (котра протягом тривалого періоду отримувала від християнських країн визнання de facto у багатьох укладених з ними договорах).

Так з середини ХІХ ст. починається подвійний процес у розвитку міжнародного права. З одного боку утверджується тенденція визнання держав усіх континентів, поширення на них принципу рівноправності, що призводить до розширення кола суб’єктів міжнародного права; з іншого – ці держави автоматично із визнанням їх з боку європейських країн долучаються до системи європейсько-християнського міжнародного права. Можна сказати, що наслідком цих процесів стане утвердження універсального міжнародного права, заснованого на європейських правових стандартах, що матиме кульмінацією створення системи міжнародного права Організації Об’єднаних Націй.

Після проголошення незалежності США окремим регіоном розвитку міжнародного права став Американський континент. Втім тут слід розрізняти специфічну систему, що дала змогу виробити міжнародно-правову культуру корінних народів, та європейське міжнародне право, що її замістило.

Аналіз міжнародно-правової думки цих народів цікавий в тому плані, що він показує, як цивілізовані держави Європи в до колоніальний період визнавали високий рівень розвитку їх міжнародного права і міжнародно-правової ідеології, а з початку територіальної експансії почали відходити від такого визнання і з завершенням територіальних завоювань повністю почали заперечувати міжнародно-правову суб’єктність цих народів, а самі народи були зараховані до «варварських», «дикунських», які не мають елементарного розуміння про міжнародне право. Робилося це як в європейській доктрині міжнародного права, так і шляхом корекції міжнародної договірної практики з вказаними народами.

Спеціальний доповідач Підкомісії по попередженню дискримінації і захисту меншин Комісії з прав людини ООН М.А.Мартінес у доповіді «Дослідження договорів, угод та інших конструктивних домовленостей між державами і корінними народами» так окреслив ці переміни: «В питанні про суверенітет народів, які… називалися «відсталими», виділяються три основні концептуальні позиції, а саме: 1) визнати їх суверенітет (Вітторіо і Гроцій); 2) визнати їх суверенітет, але з певними застереженнями (Ваттель і Мартенс); 3) не визнавати їх суверенітету (Вестлейк і Оппенгейм)».⁴⁸ Європейці пройшли тут шлях від визнання таких народів суб’єктами міжнародного права з їх високою міжнародно-правовою культурою, а з поширенням експансії стали відходити від такого визнання, до повного вилучення корінних північноамериканських народів з міжнародно-правового життя і заперечення їх міжнародно-правових поглядів, як “варварських”.

На початку, коли суверенітет корінних народів визнавався, мова йшла про високий рівень розвитку міжнародно-правової думки цих народів, з якими простіше вести діалог на засадах міжнародного права, завойовниками було укладено з ними десятки договорів. Як зазначає М.А.Мартінес, «ці відносини мали форму офіційних договорів протягом приблизно 250 років. Така постійність цієї конкретної форми правовідносин служить переконливим доказом широкого визнання європейцями як міжнародного (не внутрішнього) характеру відносин між обома сторонами, так і властивих корінним народами міжнародної правосуб’єктності і правоздатності з точки зору ведення переговорів і укладення договорів в силу їх статусу як суб’єктів міжнародного права у відповідності з правовою доктриною того часу»⁴⁹. Самі індіанські народи розглядали міжнародні договори з європейцями в системі їх правових зобов’язань з місцевими суб’єктами міжнародного права як однаково важливі документи.

За період понад 250 років (до 1817 р., коли США настільки зміцнилися на континенті, що могли собі дозволити відмовитися укладати міжнародні договори з місцевими народами) міжнародно-правові відносини поступово сходили від визнання місцевих політичних утворень як повноправних суб’єктів міжнародного права з високою міжнародно-правовою культурою, до повного заперечення їх в такому статусі. Почався процес підриву міжнародно-правової юрисдикції місцевих народів.

Так, народи «довгого дому» або Ірокезька ліга (сформована до 1570 р.) в ХVІ ст., одне з найбільших міждержавних політичних об’єднань в регіоні, основоположним елементом світогляду народів «довгого дому» є Великий закон миру, який вміщений в епічну повість про Деканавиду і включає опис створення самої ліги (призначення 50 старійшин і сільських вождів), а також принципи, які регулювали політику і дипломатію її експансії. З приходом європейців Союз народів заявив, що він сповідує принципи миру і здійснення торгівлі, і що лише за умови їх виконання з європейцями можливе співробітництво. Європейці (англійці) погодились на це і був створений багатосторонній союз. Можна відзначити розвинену дипломатію Ірокезької ліги в ХVІІ і ХVІІІ ст. ст. і десятки договорів, укладених ними з голландськими, французькими і британськими поселенцями.

Міжнародні договори типу «суверен з сувереном» вже в першій половині ХІХ ст. замінюються односторонніми актами і законами, сформованих європейцями структур на рівні штатів, конфедерації, а згодом – федерації: Законом про виселення 1830 р., рішеннями Верховного Суду США Cherokee Nation v. Georgia (1831 р.), які повністю переглядають міжнародно-договірні зобов’язання з місцевими народами, проголосивши їх «внутрішньо залежними народами». Внаслідок цього як суб’єкт міжнародного права Ірокезька ліга перестала існувати. Але Верховний суддя США Джон Маршалл у цій справі заявив, що «без сумніву Черокі були державою, відокремленим політичним суспільством, автономним від інших, здатним управляти своїми справами і самоврядним». До того ж «США визнають їх як народи здатні здійснювати відносини війни та миру, відповідати а їх політичні наслідки, за будь-яке порушення своїх зобов’язань, за агресію проти громадян США»⁵⁰.

В іншій своїй промові у справі «Worchester v. Georgia» 1832 р. Дж. Маршалл зазначив: «терміни «договір» та «нація» є словами є словами нашої мови, обраними для здійснення дипломатичної та законодавчої діяльності. …Ми застосовуємо їх до індіанців, так само, як ми застосовуємо їх до усіх інших народів світу».

В цілому за період з 1778 р. (коли було підписано перших договір США з Делаварами) та до 1868 р. (укладено останній договір США з племенем Нез Перцез) 367 договорів між сторонами було ратифіковано Сенатом США, 6 договорів невизначеної природи та ще велика кількість договорів були підписані індіанськими вождями і федеральними представниками, проте, не були ратифіковані ані Сенатом, ані Президентом⁵¹.

Ранні договори носили цілком рівноправний характер. Так, за договором США з Делаварами 1778 р. між сторонами проголошувався «вічний мир та дружба». Переважна більшість договорів містили положення про визнання кордонів між сторонами. Ранні договори з Кріками та Черокі вимагали наявність паспортів для громадян США для перебування на територіях індіанців. В інших договорах того періоду містилося положення про взаємну видачу злочинців.

Зазначені корінні народи не цілком вірно визначати, як племена (що підтверджує і узвичаєна в них договірна процедура), як це робилося в англо-американській концепції щодо них для зручності. Це скоріше вождества. Підписаний вождем або вождями об’єднання договір зазвичай мав бути підтверджений на асамблеї об’єднання.

Після війни 1812 р. настає процес обмеження суверенітету індіанців, відхід від визнання їх незалежності. Президент Т.Джефферсон вважав, що ці народи не є фактично незалежними; вони повинні бути поставлені під протекторат США з метою їх же щастя і цівілізування.

Так, вже з 90-х років ХVІІІ ст. США укладають договори з індіанцями, в який поступово впроваджується їх васалітет. З цією метою в них містяться положення:

1. Цивілізування індіанців (запровадження і заохочення для них шкіл з навчанням за англійською системою);

2. Переведення їх з традиційного мисливства до нового для них сільського господарства (надання домашньої худоби, інші методи заохочення розвитку сільського господарства) – договори з Апачі, Навахос та Ютами 1851 р.;

3. Заборона їх традиційних спиртних напоїв.

За допомогою таких договорів упродовж кінця ХVІІІ ст. – початку ХІХ ст. було запроваджено економічну залежність індіанців від США. Федеральним урядом було запроваджено торговельні дома (факторії) для забезпечення потреб індіанців (1795-1822 рр.), котрі її підтримували.

Спори, що виникали за договорами вирішувалися федеральним судом США, а не міжнародними арбітражними комісіями.

На початку ХІХ ст. південні племена уклали з Сполученими Штатами численні договори, які передбачали значні земельні поступки, в надії на те, що нові кордони матимуть постійний характер, проте тиск з боку поселенців був надто сильним і в 1830-х роках почала проводитися політика виселення і розмежування земель. В результаті руху поселенців на Захід на зімну договорам про торгівлю і союзи прийшли, особливо після 1830 р., договори про передачу прав на землю. Для цієї мети США змусили місцеві корінні народи укласти понад 400 договорів.

Втім з 1871 р. Сенатом було оголошено про припинення такої договірної практики, а корінні народи оголошені такими, що підлягають юрисдикції США, їх землі визнані частиною США.

Дещо менше процес колонізації проходив на території сучасної Канади, але результат був тим же: всі народи цього регіону були позбавлені права на міжнародно-правові зносини.

Система договорів ХVІІІ-ХІХ ст. ст. з корінними народами мала продовження, коли на них посилалися представники канадських Ірокезів у Лізі Націй у 1923-24 рр. з вимогою визнати їх незалежність та порушення договору з боку європейської сторони. Втім на той час питання не отримало розвитку.

З початку ХХ ст. міжнародне право класичного типу переживає процес свого переходу до наступного етапу (трансформації). Останній визначився багато в чому викликами, які зазнає принцип державного суверенітету та суверенної рівності. Зазначений принцип входить у протиріччя зі стандартом цивілізації та поширенням міжнародного права на універсальні межі. З кінця ХІХ ст. виявляється подвійна природа в характеристиці цього права: з одного боку в ньому все відчутніше проявляються риси універсалізму (чому сприяє поширення багатосторонніх міжнародних договорів, кодифікація окремих інститутів цього права, створення і діяльність міжнародних організацій тощо), а з іншого – наполягання держав на своєму суверенітеті значно шкодить ідеї суспільства націй, що базується на існуванні їх спільних інтересів.

Одним з важливих чинників тут стала поява протягом ХІХ ст. нових незалежних держав (Венесуела, Бразилія, Аргентина, долучені до системи міжнародного права Японія, Китай і Персія та ін.). Деякі з них (особливо американського континенту) можна назвати «напівперифирійними» - представляючи європейську цивілізацію і базуючись на європейських правових стандартах, вони все ж вносили власне бачення системи міжнародного права, часто відмінне від традиційної концепції права цивілізованих націй. Правосвідомості таких держав менш відповідала ідея універсального міжнародного права, вони натомість наполягали на а) своєму суверенітеті (новоутворені держави), б) державній незалежності та в) цивілізаційній рівності (позаєвропейські народи, що долучилися до загальної системи міжнародного права). Наполягання і на принципі державної незалежності, і на цивілізаційні рівності призводили до ще однієї вимоги – встановленні принципу рівності усіх держав, як основи міжнародного права. Особливо посилились ці тенденції на початку ХХ ст., коли такі держави стали регулярними учасниками міжнародного права і міжнародних відносин⁵².

Ці процеси відзначили відразу декілька подій того періоду. 1902 р. Німеччина, Великобританія та Італія розпочали торговельну блокаду портів Венесуели на знак протесту проти відмови уряду країни повернути збитки, завдані громадянам цих країн в ході громадянської війни 1899-1902 рр. Це була характерна реакція, що базувалася на узвичаєному для класичного міжнародного права постулаті про правомірність втручання у внутрішні справи держави для захисту власних громадян, у т.ч. їх економічних інтересів (концепція що базується на природному праві і сягає ідеї Ф.Вітторіа та Г.Гроція, що передували концепції «гуманітарної інтервенції»). У класичному міжнародному праві вважалося природним втручання держав Заходу у справи віддалених держав (часто їх колоній) при порушенні ними міжнародно-правових зобов’язань.

У відповідь США, що намагалися встановити власний контроль на континенті, закликали до зняття блокади; під впливом чого її врешті було завершено. Така політика базувалася на доктрині Президента США Дж.Монро, висунутій 1823 р. великою мірою у відповідь на систему міжнародних відносин, збудовану Віденським конгресом 1815 р. За нею зони впливу великих європейських держав і США розмежовуються; США є відповідальними за міжнародний правопорядок на континенті, в т.ч. за дотримання його державами міжнародних зобов’язань. Європейські ж країни не можуть втручатися у справи країн американського континенту. Доктрина Монро зокрема встановлювала: «доцільно скористатися нагодою для утвердження в якості принципу, що стосується прав та інтересів Сполучених Штатів, того положення, що Американські континенти, які домоглися свободи і незалежності і оберігають їх, віднині не повинні розглядатися як об’єкт майбутньої колонізації з боку будь-якої європейської держави. …в інтересах збереження щирих та дружніх відносин, які існують між Сполученими штатами і цими державами, ми маємо оголосити, що будемо розглядати намагання з їх боку поширити свою систему на будь-яку частину цієї півкулі, як таку, що являє загрозу нашому миру й безпеці. Ми не втручалися і не будемо втручатися у справі вже існуючих колоній чи залежних територій будь-якої європейської держави. Але, що стосується урядів країн, які проголосили і зберігають свою незалежність, та тих, незалежність котрих ми, після ретельного вивчення та на основі принципів справедливості, ми визнали, ми не можемо розглядати будь-яке втручання європейської держави з метою пригноблення цих країн або встановлення будь-якого контролю над ними інакше, як недружній прояв щодо Сполучених Штатів.

Після блокади венесуельських портів та заперечення проти неї США, було висунуто доктрину Драго (Міністр закордонних справ Аргентини), що розвивала доктрину Монро та робила наголос на неправомірності втручання у внутрішні справи держав внаслідок існування принципу суверенної рівності. За доктриною Драго іноземні країни не можуть накладати санкції на державу-боржника. В основі доктрини – захист інтересів малих держав на основі принципу поваги до їх суверенітету.

Подальше утвердження принципу суверенної рівності відбувалося також за ініціативи менших держав під час обговорення ідеї створення Постійного міжнародного суду на ІІ-й Гаазькій конференції миру 1907 р. Представник Бразилії Руї Барбоза запропонував при обранні суддів керуватися принципом рівності великих і малих держав, обираючи їх по 1 судді від кожної країни не залежно від її розміру і потужності. Ця ідея була підтримана делегатами від інших новоутворених держав (зокрема Болгарії, Румунії, Греції, Мексики). Таке наполягання на формальній рівності власне і заблокувало створення міжнародного суду через практичну неможливість організувати його склад з представників усіх держав світу (надалі ідея міжнародного судового органу буде реалізована лише із створенням 1919 р. Постійної Палати міжнародного правосуддя за статутом Ліги Націй.

Інший аспект, а саме, наполягання на цивілізаційній рівності усіх суб’єктів міжнародного права, або відкидання цивілізаційного підходу до цієї правової системи, був піднятий зокрема Японією при обговоренні проекту Статуту Ліги націй. Її наполягання полягало у включенні до Статуту положення про цивілізаційну (расову) рівність країн, принципу рівності держав, що не припускає розрізнення за расовою чи цивілізаційною ознакою.

Відтак, на початку ХХ ст. в міжнародному праві і питаннях, пов’язаних з міжнародною правосуб’єктністю, проявилися такі тенденції. Поступово на порядок денний виходить відмова від концепції «міжнародного права цивілізованих націй», чому сприяє вихід на міжнародну арену і посилення «нових периферійних держав»; їх наполяганні на принципі суверенітету є противагою класичному «стандарту цивілізації». Втім наполягання новими незалежними державами на принципі суверенітету зустрічало і своєрідний спротив з боку старих європейських держав, що проявлявся, зокрема в об’єктивній необхідності посилити універсалістські складові міжнародного права. Остаточно переможуть останні із утворенням 1919 р. ліги націй як міжнародної організації універсального типу.

І 1) відкидання «цивілізаційного стандарту» в міжнародному праві, і 2) боротьба потужних європейських держав за створення універсального міжнародного права (навіть, іноді, за рахунок зменшення суверенних прав) свідчать про кризу вестфальської системи міжнародного права.

Питання принципу суверенної рівності на початку ХХ ст. стає широко обговорюваним і в доктрині міжнародного права. На ньому зупиняється і В.Грабар, який публікує ряд праць, присвячених перегляду традиційних підходів до понять, пов’язаних з інститутом міжнародної правосуб’єктності: «Начало рівності держав у сучасному міжнародному праві» (1912 р.), «Сучасна криза принципу рівності» (1914 р.) та ін. В них автор розкриває несподіваних для епохи універсалізації міжнародного права аспект відсутності фактичної рівності між державами і, навіть, її недоцільності: «За останні три століття в історії міжнародного права твердо встановився погляд, за яким незалежні держави юридично визнаються рівними. Це начало рівності держав стало тією основою, на якій будувалось нове міжнародне право, свого роду догматом цього нового права. Єретичні думки, які зрідка лунали в літературі останнього часу на користь визнання начала нерівності держав, суцільно заглушалися загальним хором, що утверджував загальновизнане начало рівності. Дивним дисонансом в цьому хорі прозвучала висловлена у наші дні, продиктована самим життям вимога, щоб держави не тільки фактично, але й юридично визнавалися нерівними. Викликана вона була різницею інтересів крупних і дрібних держав, що стала очевидною в останній час. …одне безсумнівно: міждержавний лад переживає в наш час гостру кризу. Ми стоїмо на роздоріжжі. Держави вочевидь звертають зі старого шляху неорганізованого ладу і прямують на новий шлях, який іще лише прокладається, шлях більш стійкої міжнародної організації. Разом з цим переживає й кризу начало рівності держав, на яке спирався старий лад, і у новому ладі можна очікувати все більшого відходу від цього начала на користь визнання начала юридичної нерівності»⁵³.

З таким багажем проблем міжнародне право підійшло до ХХ ст. Кульмінацією класичного міжнародного права, започаткованого Вестфальським миром, можна вважати ХІХ ст. з його позитивізмом, посиленням держави і універсалістськими тенденціями, зокрема в сфері появи нових акторів міжнародно-правової системи – міжнародних організацій. Втім, прогрес у розвитку класичних міжнародно-правових інститутів і принципів все ж мав наслідком врешті досягнення ними невідповідності міжнародним відносинам, що ускладнювалися. Цивілізацій1ні критерії у підході до цього права вступили в суперечність із включенням до нього все нових суб’єктів з позаєвропейських регіонів; наполягання на принципі суверенної рівності держав – суперечило реальним міжнародним відносинам, система яких розширилася завдяки включенню до неї нових суб’єктів значно меншої політичної та економічної сили, ніж існуючі великі держави, принципу абсолютного суверенітету перестала відповідати зростаюча універсалізація міжнародного права та посилення впливу в ньому міжнародних організацій. Система міжнародного права підійшла до трансформаційного етапу, піком якого стала перша світова війна.

Література до теми:

1. Аношина Н-Т.Ю. Гарантії міжнародного правопорядку моделі Віденського конгресу 1814-1815 рр. // Держава і право. — 2009. — Вип. 44. — С. 610-613.

2. Арон Р. Мир і війна між націями: Пер. з фр. - К.: Юніверc, 2000. - 688 с.

3. Баглай В.Е. Ацтеки. История, экономика, социально-политический строй (Доколониальный период). – М.: “Восточная литература”, РАН, 1998. – 432 с.

4. Баскин Ю.Я. Библия и международное право // Правоведение. 1991. - № 5. – с. 40-48.

5. Баскин Ю.Я.Новый Завет и становление нового международного права // Правоведение. – 1992. - № 4. – с.75-81.

6. Баскин Ю.Я., Левин Д.Б., Фельдман Д.И. История международного права и его науки до Великой Октябрьской революции // Курс международного права в семи томах. Том I. Понятие предмет и систмеа международного права. М.: «Наука». 1989.

7. Беляев Д.Д. Государства майя в системе международных отношений Мезоамерики классического периода // Древние цивилизации Старого и Нового Света: Культурное своеобразие и диалог интерпретаций. – М.: Российский гуманитарный университет, 2003. - с. 40-52.

8. Грабарь В. Начало равенства государств в современном международном праве. – С.-Петербург, 1912.

9. Гроций Г. О праве войны и мира. — М.: Государственное издательство юридической литературы, 1956. – 868 с.

10. Даневский В. Очерк новейшей литературы по международному праву. СПб. В Типографии Второго Отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии. 1876.

11. Ершова Г.Г. Древняя Америка. Полет во времени и пространстве. Мезоамерика. – М.: Алетейа, 2002. – 392 с.

12. Жуков Г.П. Критика естественноправовых теорий международного права. М., Государственное издательство юридической литературы, 1961.

13. История XIX века. Под редакцией профессоров Лависса и Рамбо. Перевод с французского. - Второе дополненное и исправленное издание под редакцией професора Е.В. Тарлe. – М.: ОГИЗ (Государственное социально-экономическое издательство), 1938.

14. Казанский П., Учебник международного права публичного и гражданского. Одесса. Типо – литография Штаба Одесского Военного округа. 1904. – 534 С.

15. Камаровский Л. Основные вопросы науки международного права. М. Университетская типография. Страстной бульвар. 1892. – 201 С.

16. Камаровский Л. Международное право. // Энциклопедический словарь. Том XVIII – А. Издатели Брокгауз Ф.А. (Лейпциг), Ефрон И.А. (С. – Петербург). С. – Петербург. Типо – Литография И.А.Ефрона. 1896. – с. 915 – 922 С.

17. Козлихин И.Ю. Позитивизм и естественное право // Государство право, 2000, № 3. – С. 5 - 11

18. Лист Ф. Международное право в систематическом изложении. Перевод с шестого немецкого издания под редакцией проф. В.Э.Грабаря. – Юрьев (Дерптъ). Типография К.Матиссена. 1912. - 574 с. + СLXXXIV

19. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов.– т.1. издание четвертое, дополненное и исправленное. С. - Петербург. Типография А.Бенке. 1898. – 434 с.

20. Мартышин О.В. Справедливость и право // Право и политика. № 12. 2000.

21. Нарочницкий А. Л., Международные отношения европейских государств с 1794 до 1830 гг., М., 1946.

22. Рогожин С.Л. Международное право как диалог и столкновение цивилизаций // Московский журнал международного права. № 3 (47) 2002. июль – сентябрь.

23. Тарановский Ф.В. Учение о естественном праве. В кн.: Академічна юридична думка. — К., 1998.

24. Хайруллин В.И. Одна из классических концепций категории справедливости // Право и политика. № 12. 2000.

25. Харт Х.Л.А. Концепція права. Київ. Видавництво Сфера. 1998.

26. Царьков И. И. Историческая школа права Германии XIX века // Право и политика № 3. 2003 г.

27. Шпенглер O. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Том 1: Гештальт и действительность. М.: «Мысль». 1998. – 663 С.; Том 2: Всемирно – исторические перспективы. М.: «Мысль». 1998. – 606 С.

28. Allen D.Final Warning: A History of the New World Order. – Rivera, 2004.

29. Anghie A. Finding the Peripheries: Sovereignty and colonialism in nineteenth century international law // Harvard International Law Journal. – Vol. 40, No 1. – 1999 (Winter). – P. 1-71.

30. Bederman D. The Spirit of International Law. The University of Georgia Press. Athens & London. 2002. – 274 Р.

31. Brett Bowden. The Colonial Origins of International Law. European Expansion and the Classical Standart of Civilization // Journal of the History of International law. – Vol. 7, Number 1. – 2005.

32. Canon Law, the Expansion of Europe, and World Order. – Ashgate Variorum, 1998. – I. –IV.

33. Constitutions of the World from the late 18th Century to the Middle of the 19th Century: New Ireland - Rhode Island Volume 1, Part V. – Ed. by Horst D. - K.G. Saur, 2007. – 512 p.

34. Culbert T.P. Maya Political History and Elite Interaction: a Summary View.- Classic Maya Political History: Hierogliphic and Archeological Evidence.- Cambridge,1991.

35. Degan V. – D. Some objective features in positive International Law. In: Theory of International Law at the Threshold of the 21^st Century. Essays in honour of K.Skubiszewski. ed. By J.Makarczyk. The Hague – London – Boston. Kluwer Law International. 1996.

36. Djuvara M. Le fondement de l’ordre juridique positif en droit international. // Recueil des Cours. Académie de Droit International. 1938. II. Tome 64. Paris. Librairie du Recueil Sirey. P. 480 – 624.

37. Eltain J.B. The Just war tradition and natural Law. № 23 Fordham International Law Journal. February, 2005.- p. 748-763 p.

38. European Expansion and Law: The Encounter of European and Indigenous Law in the 19th- and 2th-Century Africa and Asia. – Ed. by: W. J. Mommsen, J. A. De Moor. - Berg Publishers, 1992. – 339 p.

39. Fastenrath U. Relative Normativity i International Law // European Journal of International Law. Vol. 4, No. 3. 1993. Law Books in Europe.

40. Hershey A.S. The essentials of international public law and organization. Revised Edition. New York. The Macmillan Company. 1927. – 784 p.

41. Kelsen G. Principles of International Law. 1952, 2nd ed. revised and edited by Tucker, 1966.

42. Kennedy D. International Law in 19 century: history of an illusion // Nordic Journal of International Law. – No 65, 1996. – P. 385-420.

43. Koskeniemmi M. The legacy of the 19^th century. El.:http://www.helsinki.fi/eci/Publications/Koskenniemi/MKLEGACY%20OF%20THE%2019TH%20CENTURY-07e.pdf

44. Koskenniemi M. The Gentle Civilizer of nations: The Rise and Fall of International Law 1870—1960. — Cambridge: Cambridge University Press, 2002. — 583 P.

45. Koskenniemi M. Lauterpacht: the Victorian Tradition in International Law // European Journal of International Law. Vol. 8 No. 2. 1997. – Р. 215 - 263

46. Laughton T. (Adaptation francaise de Bernadette Imbert). Les Mayas. Peuples et Culture. – Paris: Editions Griud, 1999.

47. Lauterpacht H. The Grotian Tradition in International Law // The British Year Book of International Law. 1946. – Oxford University Press. London. New York. Toronto. 1947.

48. Le Fur L. – E. Le Développement Historique du Droit International de l’anarchie internationale a une communauté internationale organisйée. // Recueil des Cours. Académie de Droit International. 1932. III. Libraire du Recueil Sirey. Paris. – P. 505 – 601.

49. Le Fur F. La Theorie Du Droit Naturel depuis le XVII siecle et la doctrine moderne // Recueil Des Cours. Académie de Droit International. 1927. III. Librairie Hachette, Paris. 1928. – P. 263 - 442

50. Legal Positivism. Ed. by Tom D. Campbell. Ashgate. Dartmouth. Aldershot. Brookfield USA. Singapore. Sydney. 1999.

51. Lorca A.B. Sovereignty beyond the West: the End of classical International Law // Journal of the History of International Law. Volume 13, Number 1. 2011. – Martinus Nijhoff Publishers, 2011 – Р. 7-73.

52. Morgentau H. Positivism, Functionalism, and International Law // The American Journal of International Law. Volume 34, Number 2. April. 1940.

53. Nippold O. Developpement Historique du Droit International depuis le congres de Vienne. // Recueil de Cours. Académie de Droit International. 1924. Tome 2 de la collection. Paris. Librairie Hachette. 1925 – Р. 5 – 120.

54. Prucha F.P. American Indian Treaties. The History of a Political Anomaly. – University of California Press, 1994.

55. Stammler R. The Theory of Justice. Modern Legal Philosophy Series. The Lawbook Exchange, Ltd. Union, New Jersey. 2000.

56. The Progress of Continental Law in the Nineteenth Century. By Various Authors. The Continental Legal History Series. Published under the Auspices of the Association of the American Law Schools. Rothman Reprints, Inc. South Hackensack, New Jersey. Augustus M.Kelley. Publishers. New York, New York. 1969 (First published 1918).

57. The Vocation of our age for Legislation and Jurisprudence. Translated from the German of Frederick Charles von Savigny by Abraham Hayward. London. Printed by Littlewood & Co. Old Bailey. 1831. (The Lawbook Exchange, Ltd. Union, New Jersey. 2002).

58. TwissТ. The Law of Nations Considered as Independent Political Communities. On the Rights and Duties of Nations in Time of Peace. A New Edition, Revised and Enlarged. Oxford. At the Clarendon Press. 1884. – 486 P.

59. Schwarz D. The Principle of the Defense of the Innocent and the Conquest of America: “Save Those Dragged Towards Death”// Journal of the History of International Law. Volume 9, Number 2. – Martinus Nijhoff Publishers, 2007. – p. 263-291.

60. Siska K. Historical and Legal Perspectives of the Right of Asylum and Extradition until the 19^th Century // History in International Law. – Ed. by P.Kovac. – Tomus II. – Peter Pazmany Catholic University, Miskolc University, 2004. – P. 226-228.

61. Webster C. K. The Congress of Vienna, 1814-1815. – Oxford University Press, 1919. - 186 p.

62. Yasuaki O. Eurocentrism in the History of International Law // A Normative Approach to War. Peace, War and Justice in Hugo Grotius. Ed. by Onuma Yasuaki. Clarendon Press. Oxford. 1993.

1Ионов И.Н. Глобальная история:основные направления и существенные особенности // Цивилизации. Выпуск 5: Проблемы глобалистики и глобальной истории. – М.: «Наука», 2002. – с. 88.

2Kennedy P. The Rise and Fall of the Great Power: Economic Change and Military conflict from 1500 to 2000. – London, 1989, - pp.5-9, 32.

3Франк А.Г.Азия проходит полный круг – с Китаем как «срединным государством» // Цивилизации. Выпуск 5: Проблемы глобалистики и глобальной истории. – М.: «Наука», 2002. – с. 192-193.

4Кузнецов В.И. Очерк становления и развития международного права. Вклад России: ошибки и достижения // Международное право. / Отв. ред. В.И.Кузнецов. Москва. Юристъ. 2001.– C. 18

5Юркевич Памфіл. Історія філософії права; Філософія права; Філософський щоденник. – К.: Ред. журн. “Український світ”, 2000. – С. 164

6Lesaffer R. Peace Treaties from Lodi to Westphalia // Peace Treaties and International Law in European History from the Late Middle Ages to World War One. – Ed. by R.Lesaffer. – Cambridge University press, 2004. – P. 11-13.

7Duchhardt H. Peace treaties from Westphalia to the revolutionary Era // Peace Treaties and International Law in European History from the Late Middle Ages to World War One. – Ed. by R.Lesaffer. – Cambridge University press, 2004. – P. 48.

8Asch R.G. The ius foederis re-examined: the Peace of Westphalia and the constitution of the Holy Roman Empire // Peace Treaties and International Law in European History from the Late Middle Ages to World War One. – Ed. by R.Lesaffer. – Cambridge University press, 2004. – P. 320.

9Дмитрієв А.І. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право. – К.: Інститут держави і права, 2001. – 425 С.

10Дебольский Н.Н. Древнерусские междукняжеские отношения по договорам // Историческое обозрение. – С.Петербург, 1892. – сс. 34-70.

11Duchhardt H. Peace treaties from Westphalia to the revolutionary Era – Ibid. – P.56.

12Winkel L. The Peace Treaties of Westphalia as an instance of the reception of Roman Law // Peace Treaties and International Law in European History from the Late Middle Ages to World War One. – Ed. by R.Lesaffer. – Cambridge University press, 2004. – P. 229-236.

13Gross L. Essays on International Law and Organization. – vol. 1. – The Hague, 1984. – P. 3.

14Winfield P.H. The Foundations & the Future of International Law. –Cambridge: At the University Press, 1941. – P. 18

15Lesaffer R. Peace Treaties from Lodi to Westphalia. – Ibid. – P. 13-15.

16Дмитрієв А.І. Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право. – Там само. – С. 250-253.

17 Bederman D. The Spirit of International Law. The University of Georgia Press. Athens & London. 2002. – P. 3

18Beaulac S. The Westphalia Legal Orthodoxy – Myth or Reality? // Journal of the History of International Law. Volume 2, Number 2, 2000. – P. 148

19Lesaffer R. The Grotian Tradition revisited: Change and Continuity in the History of International Law // The British Yearbook of International Law – 2002. Seventy-third year of issue.– Oxford: At the Clarendon Press, 2003. – Р. 105.

20Баскин Ю.Я.,Фельдман Д.И. Великая французская буржуазная революция и международное право // Советский ежегодник международного права, 1989-90-91. – С. 40.

Із цього положення Ю.Баскін і Д.Фельдман роблять висновок про визнання в революційній Франції міжнародної правосуб’єктності індивіда, позаяк «міжнародно-правова суб’єктність індивідів і держав була поставлена на один щабель. І це було цілком зрозуміло, оскільки відбивало ідеї природної школи права і походило з концепції міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб, якій і сьогодні надається велике значення в доктрині і практиці»: Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. – М., 1990. – С. 109.

21Баскин Ю.Я.,Фельдман Д.И. Великая французская буржуазная революция и международное право // Советский ежегодник международного права, 1989-90-91. – С. 38-39.

22Bernard, J. (Compiler). Recueil des Traitez de Paix, De Treve, De Neutralite, D'Alliance, de Commerce, De Garantie, Et D'Autres Actes Publics, Comme Contracts de Mariage, Testaments, Minifestes, Declaration de Guerre, & Faits Entre les Empereurs, Rois, Republiques, Princes, & Autres Puissance de L'Europe, & des Autres Parties du Monde Depuis la Naissance de Jesus-Christ Jusqu'a Present. Servant. Etablir les Droit des Princes et de Fondement a L'Histoire. Rassemblez avec Soin d'un Grand Nombre d'Ouvrages Imprimez, Ou ils Etoient Dispersez, & de Divers Recueils Publiez Ci-Devant, Ausquels on a Ajoute Plusieurs Pieces, Qui N'Avoient Jamais ete Imprimees Le Tout Redige par Ordre Chronologique, & Accompagne de Notes, de Tables Chronologiques & Alphabetiques, & Des Noms des Auteurs Dont on s'est Servi. -Amsterdam: Chez Henry et la Venve de T.Boom, 1700. Four volumes; Rousset de Missy J. Supplement au Corps universel diplomatique du droit des gens.- Amsterdam: chez les Janssons a Waesberge, Wetstein et Smith, et Z. Chatelain; La Haye: chez P. de Hondt, la veuve de Ch. Le Vierm et J. Neaulme, 1739, 2 t.; Barbeyrac J. Histoire des anciens traitez, ou Recueil historique et chronologique Des Traitez répandus dans les Auteurs Grecs & Latins, & autres Monumens de l’Antiquité, depuis les temps les plus reculez, jusques à l’Empereur Charlemagne. – Seconde Partie, Qui contient tout le tems depuis Jesus-Christ, jusqu’à la mort de Charlemagne. – Amsterdam, La Haye. – 1739. – 387 P. ; Toscano M. The History of treaties and International Politics. – I : An Introduction to the History of treaties and International Politics : The Documentary and Memoir Sources. – Baltimore : The Johns Hopkins Press, 1966. – p. 51-87.

23Stephen Neff 'A Short History of International Law' in Malcolm D. Evans (eds) International Law (Oxford University Press, 2003) pp. 31-58.

24Вперше ідею створення міжнародної організації вчених у галузі міжнародного права з метою його кодифікації висловив українських вчений-міжнародник, завідувач кафедри міжнародного права Харківського університету Д.Каченовський (1827-1872). Він висловився про необхідність поглиблення наукової взаємодії вчених-міжнародників різних країн у доповіді «Про сучасний стан міжнародного правознавства», представленій у Лондонському юридичному товаристві 1859 р. На жаль ідея була реалізована через рік після смерті її автора.

25Johnston D.M. The Historical Foundations of World Order. The Tower and the Arena. – Leiden, Boston: Martinus Nijhoff Publishers, 2008. – P. 308.

26Гроций Г. О праве войны и мира. — М.: Государственное издательство юридической литературы, 1956. – С. 172 (Кн.I, Гл.IV, XI).

27Див.:Tomuschat Ch. Human Rights: Between Idealism and realism. – Second Edition. – Oxford University Press, 2008. – P. 10-16.

28Fontes Historiае Juris Gentium. Sourсes Relating to the History of the Law of Nations. Ed. By W.G.Greve / Vol. 2(1493-1815).– Berlin. New York:Walter de Gruyter, 1998.– р. 646.

29Fontes Historiае Juris Gentium. …Vol. 2(1493-1815).– Ibid.– р. 660.

30Див.:Bederman D. International Law in Antiquity. Cambridge University Press. 2001. – p. 267;Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. – М.: Междунар. отношения, 1990. – с. 14; Nguen Quoc Dinh. Droit International Public. 3 – e edition. Paris. Libraire generale de Droit et de Jurisprudence. 1987. – Р. 35; Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: В 2 – х т. К.: Сфера. 2000. –С. 16

31Це можна пояснити також тим, що регулювання дипломатичних (посольських), торгівельних, договірних та воєнних відносин іще з стародавнього періоду фіксується письмово у більш-менш зрозумілій для сучасних дослідників формі, на відміну від, наприклад, територіальних відносин, відносин щодо визнання прав іноземців, окремих видів міжнародного економічного обігу та ін., які підлягали, як правило усному врегулюванню, або закріплювались в джерелах нетипової форми (обмін листами, грамоти, ордонанси правителів, стелли, релігійні джерела та ін.).

32 Marin M.A. The Evolution and Present Status of the Laws of War// Recueil des Cours. Académie de Droit International. 1957. II. A.W. Sijthoff, Leyde (Pays – Bas). 1958. – P. 645

33Корецкий В.М. Международное радиоправо. – В кн.: Сборник статей каф.«Проблемы соврем. Права» и правового фак. Харьк. ин-та нар. хоз-ва. Харьков, 1928, № 2, с. 123-142.

34Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. М.: Наука, 1971. – с. 161

35Visser Ch. de. Theory and Reality in Public International Law. Princeton, New Jersey. Princeton University Press. 1957. p. 20 - 21

36Э.Ю.Соловьев. Права человека в политическом опыте России (вклад и уроки ХХ столетия).http://www.philosophy.ru/iphras/library/reform/#_ftn1

37Bederman D. The Spirit of International Law. Athens & London: The University of Georgia Press, 2002. – P. 7 - 8

38Shaw M. International Law. Cambridge University Press. 1997. – P. 40

39Morgentau H. Positivism, Functionalism, and International Law // The American Journal of International Law. Volume 34, Number 2. April. 1940. – Р. 261

40Morgentau H.– Ibid. – Р. 269

41 Möller A. International Law in Peace and War. Part – I: Normal International Relations. London: Stevens and Sons, Limited. 1931. – p. 4

42 Оппенгейм Л. Международное право. – т.1, полутом 1. М., 1948. – с.26 - 27

43Brett Bowden. The Colonial Origins of International Law. European Expansion and the Classical Standart of Civilization // Journal of the History of International law. – Vol. 7, Number 1. – 2005. – P. 1-2

44 Preiser W. History of the Law of Nations: Basic Questions and Principles // Encyclopedia Of Public International Law. № 7, 1984. – p. 127, 128

45 The Future of International law in multicultural world, p.107, 114.

46 Onuma Yasuaki. When was the Law of International Society Born? An Inquiry of the History of International Law from an Intercivilizational Perspective // Journal of the History of International Law 2. 2000.

47Про діяльність В.А.П Мартіна в Китаї, зокрема його просвітительську діяльність в галузі міжнародного права див.: Буткевич О.В. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права. – К.: Україна, 2003. – С. 115-118.

48 E/CN.4/Sub.2/1995/27. 31 July 1995/27.English § 143.

49 Ibid, §§ 140-141.

50Prucha F.P. American Indian Treaties. The History of a Political Anomaly. – University of California Press, 1994. – P.4, 5.

51Prucha F.P. American Indian Treaties. The History of a Political Anomaly. – University of California Press, 1994. – P. 1.

52Див. про це:Lorca A.B. Sovereignty beyond the West: the End of classical International Law // Journal of the History of International Law. Volume 13, Number 1. 2011. –MartinusNijhoffPublishers, 2011 – Р. 7-73.

53Грабарь В. Начало равенства государств в современном международном праве. – С.-Петербург, 1912. – сс. 1, 20.

84