Заповіді Ісуса Христа.

Другим джерелом християнсь­кого морального вчення, за Біблією, є дев'ять заповідей бла­женства Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5: 3–12):

1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне.

2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

3. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони на­ситяться.

5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Не­бесне.

9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і бу­дуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться – нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами.

Осмислення стверджувальних заповідей Нагірної про­повіді Ісуса Христа засвідчує, що людина може досягти по­вноти власного духовного існування – блаженства – тіль­ки шляхом культивування в собі таких моральних чеснот, як смиренність, каяття, правдолюбство, милосердя, лагідність, миролюбство, мужність у борні за правду і справедливість.

Нагірна проповідь принципово по-новому переосмис­лює моральні настанови старозавітного закону.

Так, не лише звертається увага на обов'язковість зов­нішніх дій («не кради», «не вбивай»), а й наголошується на важливості праведного внутрішнього стану, духовного спрямування. Тобто праведними мають бути не тільки вчи­нки, а й помисли.

Старозавітна норма «око за око, зуб за зуб» взагалі нівелюється скасуванням помсти і встановленням домі­нування принципу любові, що випливає з двох заповідей Божих: «Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душею, і всією своєю думкою» і «Люби ближнього свого, як самого себе». Адже на цих двох заповідях, як учив Ісус Христос, увесь Закон і пророки стоять (Мт. 22: 37–40).

З Нагірної проповіді слідує головне правило практич­ної моралі: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому – Закон і Пророки» (Мт. 7: 12).

Улаштування та символіка православного храму

У східнохристиянській (православній) традиції переважає банева та хрестово-банева конструкція храмів. Для порівняння: католицька церква має храми, побудовані пере­важно за типом базиліки (подовжена форма). Православні храми завжди вирізняє орієнтованість вівтарної частини на схід. У католицьких храмах цей принцип далеко не завжди витримується; до того ж у них може бути кілька різноспрямованих вівтарів.

Внутрішній простір православного храму відрізняється від католицького наявністю іконостаса – спеціальної огорожі, що відокремлює вівтарну частину разом з вівтарем від основної. В католицьких храмах усі віруючі мають можливість сидіти на спеціальних лавах (конструкція яких передбачає також можливість зводитися на ноги або ставати навколішки для молитви). Подібні лави є і в православних церквах, але їх дуже мало, вони призначені для немічних. Для основної маси вірних правилом є відбувати богослужіння стоячи.

Храм існував вже в Старому Завіті. Для прославлення Бога створюють храми і християни. Храм є місцем зібрань віруючих на молитву, особливо ж на божественну Літургію.

Православний храм називається церквою і відрізняється низкою характерних для нього властивостей, як напр.: іконостас - стіна, яка складається з ікон, та відокремлює вівтар від середньої (внутрішньої) частини церкви. Вівтар завжди звернений до сходу, тому що зі сходу прийшло спасіння, зі сходу разом із сонцем приходять світло і життєдайне тепло, віруючі від вівтаря одержують у таїнствах освячення і духовні сили.

Основні геометричні форми православних храмів:

Базиліка (Корабель)

Ротонда (Коло)

Хрест

Купол церкви символізує палаючу свічу, полум'яність молитви і наше устремління до Бога.	Церква складається з трьох частин:
	1. Притвор 2. Середня (внутрішня) частина церкви. 3. Вівтар. 4. Солея. 5. Амвон.

Вівтар від середньої частини церкви відокремлюється іконостасом.

У вівтар можуть входити лише священнослужителі й особи, що за благословінням беруть участь у Богослужіннях.

1. Престол.

2. Жертовник.

3. Запрестольна ікона і "горнє місце".

4. Іконостас.

5. Солея.

6. Амвон - центральна частина солеї.

У Православ'ї набув поширення іконопис, де ікона не є картиною-ілюстрацією, виражає не естетичний, а релігійно-догматичний зміст зображеного об'єкта. Звідси нереалістичність зображення, зворотна перспектива ікони, яка зображує не навколишній, т. зв. «реальний», спотворений гріхом світ, а світ «перетворений», «переображений». За православною традицією, ікона є втіленим в образі догматом віри. На Заході ікона не набула такого релігійно-дог­матичного значення, там вона головним чином виступає як прикладний жанр релігійного мистецтва. Тому католицька іконографія була спрямована скоріше на суто естетичне пробудження релігійно-моральних почуттів віруючих - спів­чуття хресним стражданням Христа, страху перед пекельними муками грішників, благоговіння перед красою та величчю Діви Марії, ангелів, святих або досконалістю створеного Богом світу. Таке спрямування католицького релігійного живопису зумовило в перспективі домінування у ньому реалістичних тенденцій, переваги естетичного над догматичним.

Скульптура у православному мистецтві застосовується лише фрагментарно, унаслідок місцевих культурних тра­дицій (наприклад, на Півночі Росії серед фінно-угорських народів) або внаслідок тих же католицьких впливів (як в Україні).

Православне богослужіння супроводжується хоровим співом, а не музич­ним супроводом, як це має місце у католиків. Спеціальним музичним жанром у православ'ї стало використання дзвонів.