Переклади біблії

Мовами Біблії є давньоєврейсь­ка і арамейська у Старому Заповіті і грецький гебраїзований діалект койне у Новому Заповіті. Найдавніші переклади Старого Запо­віту з'явилися у післяполонний період історії давніх євреїв (друга половина І тис. до н. е.). Це були т. зв. Таргуми – богослужбові перекази давньоєврейських текстів арамейською мовою, що стала побутовою для більшості іудеїв. Найвідоміші з них – Таргум Йонафана (V ст. до н. е.), Таргум Онкелос (III ст. до н. е.), Таргум самарян (І ст. н. е.).

Найвідомішим перекладом Старого Заповіту грецькою мо­вою є Септуагінта, або Переклад Семидесяти (за переказом – III ст. до н. е.). Цей переклад був створений в Єгипті на ґрунті Александрійського канону. Він ознаменував праг­нення грекомовної єврейської діаспори інтегруватися до еллінізованого культурного світу. Саме Септуагінта стала основою старо-заповітної частини християнської Біблії.

Біблійні переклади перших століть н. е. були викликані потребами поширення християнської релігії. Ядром їхнім стали як Септуагінта, так і масоретський (палестинський) текст. Це грецькі переклади Аквіли, Сіммаха, Феодотіона (II–III ст. н. е.), сирійський переклад Пешитто (II ст.), готський переклад єпископа Ульфіли, єгипетські коптські перек­лади, ефіопські переклади (IV ст.), вірменський і грузинський переклади (V–VI ст.).

У той час як східне грекомовне (пізніше – православне) християнство послуговувалося текстом Біблії, грунтованим на Септуагінті, західні церкви користувалися латинськими перекладами. Найдавніші з них – Itala і Vetus Latina (II–III ст.). Проте найвідомішим є латинський переклад 383–405 рр., здійснений з єврейських та грецьких манускриптів під проводом Ієроніма Блаженного (347–420 рр.). Цей переклад у XIII ст. дістав назву Vulgata («звичайна», «загальноприйнята»). Під цією назвою латинська Біблія була канонізована Тридентським собором 1546 р. і досі є офіційною в Католицькій церкві.

З середини XV ст. в Європі почався енергійний рух перекладів Біблії національними мовами. Відомі переклади Дж. Уікліфа в Англії, Я. Гуса та чеських братів у Чехії, переклади, здійснені в Голландії, Франції, Італії, Іспанії. Проте найбільш удалими вважаються протестантські перек­лади XVI–XVII ст.: М. Лютера і Ф. Меланхтона (1522–1531), У. Цвінглі (1529), Оліветана і Кальвіна (французькою мовою) та англійський переклад Royal Version короля Якова, здійснений в Англії 1611 р.

Історія слов'янських перекладів Біблії починається у IX ст. працею просвітителів Кирила-Константина і Мефодія. На Русь Біблія прийшла у церковнослов'янській (давньоболгарській) версії. Серед найдавніших біблійних списків на Русі – Юрієвське Євангеліє (1118–1128), Симоновська Псалтир (до 1280), Галицьке Четвероєвангеліє (1144). Особливості бо­гослужбового використання Біблії у православній церкві – у вигляді окремих збірок (Паремії, Служебне Євангеліє-Апракос, Псалтир, Апостол) – гальмували появу повного слов'янського (руського) зібрання Біблії. Перша така збірка з'явилася лише в 1499 р. з ініціативи новгородського митрополита Геннадія. Вона створювалась на основі відомих тоді церковнослов'янських списків, перекладів із Вульгати, з чеських версій, з давньоєврейських (масоретських) списків. Саме Геннадієвський список став одним із джерел першої друкованої Острозької Біблії (1581), виданої Іваном Федоровим. Крім того, в XVI ст. були видрукувані Бібліа Руска білоруса Франциска Скорини (Прага, 1517–1519), Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), «Учительне Євангеліє» та «Апостол» того ж Івана Федорова (1568, 1574). У XVII ст. відомі підготовча праця гуртка митрополита Петра Могили до публікації перекладу Біблії давньо­українською мовою, а також видання «Псалтирі» Симеоном Полоцьким у 1680 р.

У XVIII ст. в Росії був видрукуваний узгоджений із Септуагінтою новий церковнослов'янський текст Біблії – Єлизаветинська Біблія (видання 1751, 1756, 1757, 1759 рр.). На початку XIX ст. переклад Біблії російською мовою започаткувало Біблійне товариство в Росії. Завдяки його зусиллям вдалося перекласти Псалтир, П'ятикнижжя. Однак діяль­ність Біблійного товариства була припинена через опозицію Святійшого Синоду. В 1818–1835 рр. переклад Біблії здійснив професор-семітолог Г. Павський. У 1860 р. почався санкціонований церквою переклад Біблії з участю професури чотирьох духовних академій: Петербурзької, – К.ської, Московської та Казанської за редакцією проф. Є. Лов'ягіна. Були використані єврейські, грецькі, слов'янські списки біблійних книг. Цей переклад, що дістав назву «Синодального», вийшов у 1876 р. Синодальна Біблія була визнана церквою нарівні з церковнослов'янським текстом і нині є основою для більшості видань Біблії російською мовою.

Серед українських перекладів XIX ст. заслуговують на увагу переклад євангелій М. Шашкевича (30–40-ві роки) та повний Новий Заповіт П. Морачевського (не був опублікований через спротив Синоду та «валуєвщину»). Протягом 1869–1870 рр. за межами Російської імперії – у Львові та Лейпцігу – вийшли біблійні переклади П. Куліша – П'ятикнижжя, книга Йова, Псалтир. У 1903 р. у Відні Британське Біблійне Товариство видало повний переклад Біблії українською мовою, здійснений П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуєм-Аевицьким. Того ж року у Львові вийшли Новий Заповіт і Псалтир у перекладі О. Бачинського. У 1921–1940 рр. переклад Біблії здійснив І. Огієнко. Біблія Огієнка була видана у 1962 р. Об'єднаним Біблійним Товариством. У 1963 р. під час II Ватиканського собору в Римі було затверджено текст Біблії, перекладений і редагований представниками ордену василіан І. Хоменком, І. Костецькин і В. Баркою. Нині над новим перекладом Біблії українською мовою працює Українське Біблійне Товариство.

ОСНОВНІ ІДЕЇ ТА МОТИВИ БІБЛІЇ.

БІБЛІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ХРИСТИЯНСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ

Лейтмотив Біблії – «Священна історія»–сакралізована істо-рія світу та людства, освячена постійною присутністю Бога-Творця і Промислителя та Його участю у долі кожного народу і людини. Основою людського життя, як індивідуального, так і народного, за Біблією, є залежність від волі Бога, правдиве Боговшанування та Богопоклоніння. Під цим кутом зору Біблія подає також історію розвитку самої релігії – від зовнішніх, обрядових форм до внутрішніх, умотивованих релігійним почуттям та вірою.

Головною ідеєю Старого Заповіту є угода з Богом та шляхи її дотримання через правдиве виконання Божественних настанов – Закону. Старозаповітний Закон, у центрі якого Десять заповідей, був даний давньоєврейському народові через пророка Мойсея на горі Синай. Синайське законодав­ство, що являло собою систему сакралізованих релігійних, моральних, правових та побутових настанов і приписів, стало засадою культурно-релігійної та етичної традиції іудаїзму, а в переосмисленому вигляді – і християнства.

Історичні книги Старого Заповіту, хоча й суб'єктивно, спираються на реальні події, що відбувалися на Близькому Сході у І тис. до н. е. Пророчі книги подані у вигляді авторських творів представників поширеного серед іудеїв у І тис. до н. е. інституту пророків – релігійних і моральних учителів, часом – політичних ідеологів. Головна проблема, яку піднімають проро­ки, – відповідальність «обраного народу» перед Богом за недотримання Заповіту з Ним. Змістом пророчої проповіді є також провіщення май­бутнього духовного оновлення, яке прийде через тривалі випробування. Повчально-поетичні твори нечисленні, але різноманітні за жанром й оригінальні за проблематикою. Вони подають приклади релігійно-філософського, художньо-естетичного, морально-етичного осмислення місця людини в житті та її стосунків з Богом. Тут характерними є намагання порівняти Божественну і людську мудрість, відшукати безко­нечний смисл у скінченному бутті.

Кульмінаційна подія біблійної історії, зображена в Новому Запові­ті, – діяльність на Землі Ісуса Христа як Божественного Месії, насамперед, Його спокутна жертва, про яку йдеться в євангеліях. За християнським ученням, Христова жертва є Божою жертвою, що спокутує первородний гріх, дає людству надію на оновлення Заповіту з Богом і є містичним шляхом для спасіння. Образ Христа-Месії єднає Новий Заповіт із старозаповітною традицією месіаністичних чекань, відображених у творах біблійних пророків. Ідея такої спадкоємності особливо наголошена у Євангелії від Матвія, яке склалося в іудаїзованому середовищі. Саме тому в цьому Євангелії найбільша увага приділяється проблемі виконання старозаповітного Закону, переосмислення старих біблійних заповідей у дусі внутрішньої релігійності, наголошується, що прихід Ісуса є виконанням пророцтв. «Пророцтво, що здійснилося» – базова смислова структура Євангелія від Матвія, яка вводила християнську релігійно-моральну проповідь до кола ментальних звичок іудаїзованого оточення. Водночас Євангелія від Марка і Луки виголошувалися для еллінізованих іудеїв та для християн-неєвреїв («язичників»). На відміну від Євангелія від Матвія, де велику роль відіграє ставлення до Закону, у цих євангеліях образ і вчення Христа гранично універсалізовані, відповідають потребам усіх народів. Синоптичні євангелія мають характер наративний, релігійно-дидактичний. Євангеліє ж від Іоана є яскравим зразком християнської містики. У ньому наголошено насамперед на Божественній, містичній природі Христа – очевидно, не без впливу тодішніх містичних традицій, зокрема гностичної.

Про містичне виникнення (через дію Духа Святого) християнської церкви та про початок місійної діяльності апостолів розповідає книга Діянь Святих Апостолів. Наголошуючи на тому, що джерелом спасительної місії є віра в Ісуса Христа і Благодать Духа Святого, яка передається через апостолів, книга Діянь подає також чимало свідчень про життя перших християнських громад, є достовірним джерелом з ран­ньохристиянської історії.

Апостольські Послання, репрезентуючи досить прагматичний жанр (ділове листування між апостолами та керівниками різних християнських громад), подають водночас зразки богословського та релігійно-морального розвитку. Апостол Павло, з яким пов'язана найчисленніша група Послань, став фактично засновником християнської теології. Він уперше чітко сформулював суть християнського Символу віри – віри у спокутну жертву Ісуса Христа, Його чудесне воскресіння та друге пришестя. Саме Павло ввів радикальні есхатологічні чекання перших християн до історичного та соціального контексту: очікуючи другого пришестя та кінця світу, християни, однак, мають гідно проводити своє реальне життя. Вказавши на роль даного Богом Закону у підготуванні людства до спасіння, Павло наголосив, що після Христової жертви людина спасається вірою у Христа та Любов'ю до Бога і до Ближнього. Тим самим Божественне обранство до спасіння втрачає колишню етнічну обмеженість, стає універсальним, доступним для кожного, хто здатен вірити й любити. Апостол Павло сформулював практичні засади соціальної поведінки християн (пошана до влади та начальства, гідне професійне служіння, доброчесна поведінка, міцний шлюб для одружених тощо). Ним була започаткована уніфікація християнських богослужінь та внутршшьоцерковного облаштування. Проблемам церковного облашту­вання, релігійно-морального виховання, християнської стійкості в іновірному оточенні, полеміки із «лжевчителями» присвячено решту апостольських, т. зв. Соборних Послань.

Яскравим зразком християнської есхатологічної містики став Апокаліпсис, головними ідеями якого були: неминучість останньої битви Бога з силами Диявола; торжество Христа і перемога Його над Антихристом; встановлення тисячолітнього Царства, останній Божий Суд; оновлення неба і землі. Прообразом оновленого світу – небесного Єрусалима – є Християнська церква.

Символічним центром Нового Заповіту та Біблії в цілому став Христос, з образом якого пов'язана низка теологічних, філософсько-антропологічних і моральних проблем: Бог як особа й особистість; мирське в Божественному та Божественне в мирському; спасіння і свобода волі. В руслі новозаповітної традиції було сформульоване якісно нове розуміння релігійності і мо­ральності. Змістом його стали ідеї виправдання вірою; спасіння через прилучення до спокутної жертви Христа; пріоритету внутрішнього релігійного почуття перед зовнішніми обрядовими формами. Була висунута низка теологічно-соціальних проблем: універсалізм і національність у релігії, віра в Бога та існування у «світі», праця і життя в цілому як релігійне служіння; церква як новий вимір часу і простору, як моральний осередок і зразок ідеального суспільства.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Біблійні тексти, довідкова література та коментарі

• Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. –United Bible Societies, 1991.

• Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета в русском переводе с приложениями. Учебное издание. – Брюссель, 1973, репр. 1988.

• Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: канонические в русском переводе с объяснительными вступлениями к каждой книге Библии и примечаниями Ч. И. Скоуфилда. – М., 1988.

• Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: канонические в русском переводе с параллельными местами. С приложением краткого библейского указателя и объяснительными примечаниями пастора Б. Геце. – Стокгольм, 1990.

• Толковая Библия, или комментарии на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета: В 3-х т. / Под ред. А. П. Лопухина. Стокгольм, 1987–1989.

• Атлас библейской истории. С географическим указателем. –Российское Библейское общество, 1995.

• Большой путеводитель по Библии. – М., 1993.

• Библейская энциклопедия. – М., 1991.

• Симфония полная. «Библия для всех». Киев, 1996; – М., 1998.

• Словарь библейского богословия. Брюссель, 1990.