3. Громадянське суспільство.

Поняття “громадянське суспільство” сягає своїм корінням часів Платоната Арістотеля, атакождо ідей звичаєвого права. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб’єкта, що усвідомлює себе членом суспільства, наділеним певним комплексом прав, і в той же час несе відпові­дальність перед суспільством. Завдяки християнському вченню в європейській свідомості розрізняються держава і приватна сфера. Формується уявлення про громадянське суспільство як про межу державної влади, стримуючий чиннику їїбеззупинному прагненні до абсолюту, авторитарності. Формується й саме громадянське сус­пільство. Поняття “громадянське суспільство” з часу першої згадки в XVII ст. у коментарі до праці “Політика” Арістотеля увібрало в себе різноманітні цінності, стало найважливішою категорією політології. Розвиток цивілізації визначається розвитком громадянського сус­пільства. На певній стадії свого розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу, утримує ЇТ( і пев­ним чином здійснює контроль над нею, домагається законодавчого упорядкування, регулювання відносин з державою.

Характеризуючи взаємовідносини між громадянським суспіль­ством і державою, більшість дослідників підкреслювала, що сус­пільство має пріоритет наддержавою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнан­ня усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є держаб- но-політичними, перебувають поза сферою державного директив­ного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного само­вияву вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена законом від прямого втручання і довільної рег­ламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Модель громадянського суспільства, елементи якого зазначені на схемі, принципово відрізняється від того суспільства, яке сфор­мувалося в Україні, починаючи з кінця 30-х років, коли були ліквідо­вані його горизонтальні структури, несанкціоновані владою гро­мадські об’єднання, неполітичні організації. В умовах незалежності з’явилась можливість формувати в Україні громадянське суспіль­ство. Пропонуємо наступну схему, на якій зазначені передумови його формування.

Отже, громадянське суспільство — це система забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної сфер, систе­ма самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів, які покликані забезпечити умови для самореалізащї окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів та потреб як індивідуаль­них, так і колективних. Разом з тим громадянське суспільство — це не тільки комплекс інститутів, але і система відносин.

4. Тенденції розвитку державності у сучасному світі.

Серед численних факторів, що визначають тенденції розвитку сучасної держави найважливішими виступають індивідуалізація суспільства, глобалізація всіх сфер соціального життя, становлення інформаційного суспільства, все більша регіоналізація політичного життя, корпоративізація людських відносин, екологізація культурного середовища і цілий ряд інших компонентів сучасного буття, які призводять до кардинальних змін в державі, вираженим в десуверенизації, децентралізації і дегуманізації державної влади. При цьому характерно що всі діючі фактори в різному ступені складності визначають необхідність нормативних, інституційних, функціональних і ресурсних змін державності. Стає ясно, що в сучасну епоху держава не може залишитися національним утворенням в якості суверенної політичної організації суспільства, яким воно існує по суті з XVII століття. Найбільш очевидні зміни в аспектах зв'язку держави і права, де право не тільки вийшло на перший план, але цілком зрозуміло, що держава все більше втрачає монополію на формування і здійснення права.

контури існування сучасної держави стають все більш рухливими, швидше пристосовуються до реальної дійсності, постійно долаючи фактори раціональності законодавства як символа колишньої державної стійкості та успішності.

Ідея м'якого права спочатку поширилася в міжнародному праві, все більше затверджується в національному праві, часто стверджуючи відчуження права від інструментарію державної влади в сучасному розвитку.

При цьому ним забезпечується в юридичній літературі зокрема стосовно скандинавських країн норма права, яка служить підставою того чи іншого 50 державного інституту змінюється не стільки в результаті роботи законодавця, скільки в результаті змінених умов життя шляхом юридичної практики, або зміни тлумачення за допомогою судового прецеденту.

До кінця другого тисячоліття різко зросла (інтенсифікація) взаємодії між державами в усіх напрямках людського буття. З'являються все нові і нові міжнародні організації, затверджується велика кількість наддержавних утворень, деякі з них, такі як Європейський Союз, стають символами інституційного розвитку нового часу. Все відмічене позначило глибоку кризу суверенітету як найважливішої складової національної держави. Більш того, ці численні обмеження сувернітету поставили під сумнів існування держави як універсальної політичної організації, по крайній мірі в таких усталених характеристиках як незалежність і верховенство державної влади.

Відповіді на питання

1. Основними складовими цієї системи у парламентсько-президентській республіці є: подвійність джерел формування виконавчих структур, імпічмент, право розпуску парламенту, право вето, конституційний нагляд. Система конституційного нагляду в Україні, здійснюваного Конституційним Судом, є стандартною, повністю відповідає світовій практиці й не спричиняє серйозних нарікань правового характеру.

Другою складовою системи стримувань і противаг є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Таку процедуру передбачено і чітко виписано в Конституції України. Проте ця процедура є доволі складною, багатоступеневою, передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, а також прийняття Верховною Радою відповідного рішення більшістю у три чверті голосів від її конституційного складу. По суті, це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою. Водночас наявність у Президента широких повноважень як глави держави і, де-факто, як керівника виконавчої владної вертикалі, потребує реального механізму відповідальності, а отже — спрощення (хоча й небезмежного) процедури імпічменту.

2. Правова держава насамперед є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

3. Парла́ментська респу́бліка — різновид республіканської форми правління, де парламент, бувши повновладним органом, формує політично відповідальний перед ним уряд і зазвичай обирає президента, який займає в системі державних органів символічну юридичну роль.

Основні ознаки парламентської республіки:

• президент є главою держави, але не главою виконавчої влади як у президентській республіці. Виконавча влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру), який і має всі необхідні державно-владні повноваження для здійснення урядової політики;

• президент обирається або парламентом, або колегією, спеціально сформованої для його обрання з обов'язковою участю членів парламенту (ФРН, Індія), тобто його влада похідна від парламенту;

• президент призначає главу уряду, але не на власний розсуд, а з числа лідерів партії чи коаліції партій, які мають більшість місць у парламенті або його нижній палаті. В іншому випадку уряд може не отримати вотум довіри в парламенті (це необхідна процедура для парламентської республіки) і не буде сформований. Члени уряду призначаються президентом за рекомендацією голови уряду;

• ключова ознака парламентської республіки — політична відповідальність уряду перед парламентом, а не перед президентом. Відповідальність ця найчастіше солідарна: недовіра голові уряду тягне за собою відставку всього уряду. У разі винесення вотуму недовіри або відмови у довірі уряд або іде у відставку, або президент, не приймаючи відставки уряду, може розпустити парламент (нижню палату) і призначити дострокові вибори;

• президент не несе відповідальність за діяльність уряду. Вона покладена на главу уряду;

• президент не може на власний розсуд відправити у відставку главу уряду, але за рекомендацією голови уряду може відправити у відставку будь-якого члена уряду;

• в законодавчій області президент парламентської республіки наділений правом законодавчої ініціативи, погодженої з урядом;

• акти, які видаються президентом, потребують контрасігнатури, тобто підпису прем'єр-міністра або міністра, які і несуть за них відповідальність. Без такого підпису акти президента недійсні. У парламентській республіці ключова фігура в державі — голова уряду.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема передбачає з'єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду. Термін «президентська республіка» говорить сам за себе: президент грає в республіці головну роль. Також його називають сильним президентом.

Основними її ознаками є:

• чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними будуються на базі принципу так званих «стримувань і противаг»;

• президент — глава держави і виконавчої влади;

• президент обирається непарламентським способом — голосуванням виборців, що обумовлює досить високий ступінь його незалежності від парламенту; президент не має права розпуску парламенту;

• принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з мінімальною участю парламенту, формує «уряд», що відрізняється від звичайного уряду тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення;

• рішення приймає президент;

• політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня;

• президент одноосібно керує виконавчою владою, посада прем'єр-міністра не передбачається;

• президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з посади.

• уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку.

4. Демократія лівих

Ліві прагнуть досягнути демократичного соціалізму та подолати капіталізм.

Партія виступає за підвищення бюджетних витрат в галузі державних інвестицій, освіти, досліджень та розвитку, культури та інфраструктури, а також підвищення податків на великі корпорації. Вона закликає до збільшення ставок податку на спадщину і обкладання податками «чистої вартість». Ліві виступають за прогресивний прибутковий податок, який буде сприяти скороченню податкового навантаження на нижні і середні доходи та підвищення на верхні. Боротьба з податковими лазівками є пріоритетним питання тому, що, як вважають ліві, вони в першу чергу є корисним для людей з високими доходами.

В Німеччині податково-бюджетна політика партії лівих заснована на кейнсіанській економіці, яку уряди почали впроваджувати у 1930-х роках у відповідь на Велику депресію. Центральний банк і уряд повинні співпрацювати у експансіоністській фіскальній та грошово-кредитній політиці з метою поліпшення економічних циклів, для підтримки економічного зростання і зниження рівня безробіття. Заробітна плата повинна бути підвищена у приватному секторі та визначатися зростанням продуктивності праці, рівнем інфляції визначеним Європейським центральним банком та рамковими угодами.

Ідея комунізму як політичного руху була сформульована К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» в 1848 році та в пізніших працях. У прогнозній складовій під комунізмом розуміють «дійсний рух з подолання нинішнього стану речей», тобто перетворення суспільних відносин на шляху до безкласового суспільства рівності.

16

16