1. Специфіка драми як роду літератури. Зв’язок драми з літературою та сценічним мистецтвом.

Драма – особливий рід художньо-літературної творчості. У порівнянні з іншими двома літературними родами – епосом і поезією – драма виділяється суттєвими особливостями як у способах донесення до адресата (глядача) відтворюваних мовними засобами образів і подій, так і в мовній організації тексту літературного твору, призначеного для акторського відтворення в просторі сцени.

Ситуації та образи драматичного твору даються глядачеві у спосіб сприймання реальної (умовно-реальної), відтвореної на сцені ситуації, а також з участю двох рецепторів – зорового і слухового. У творах інших двох родів – епосі та поезії – сприймання змальованого словом образу чи ситуації відбувається за участі лише одного рецептора – зорового. До того ж, це зорове сприйняття досить специфічне: читач сприймає тільки графічний образ слова, який у його свідомості трансформується в уявні образи – людей, предметів, ситуацій.

З трьох літературних родів – епосу, лірики і драми – останній виділяється принципово суттєвими організаційно-мовними характеристиками. В епічному та ліричному родах літератури між автором (письменником) і тим, на кого розрахований твір (читачем), знаходиться тільки “чистий” текст. Актор, який читає текст, є своєрідним посередником між автором (письменником) і “споживачем” (читачем твору), він трансформує графічний текст у текст звуковий, здійснює перерозподіл рецепторів: зоровий рецептор замінюється на слуховий (хоч слухове сприймання може певною мірою доповнюватись сприйманням зоровим, оскільки при читанні тексту актор, природно, використовує і деякі сприймані зором супровідні засоби, наприклад, міміку, жести).

Якщо в епічному або ліричному літературних родах між автором і читачем лежить текст, який читачеві доводиться трансформувати в уявні образи і картини життя, то в драмі між письменником і тим, для кого призначений його твір, лежить сцена, театр – по суті окрема мистецька галузь. Отже, драма як рід літератури в кінцевому результаті являє собою синтез двох мистецтв: мистецтва художньої літератури та мистецтва театрального. І основним знаряддям цих двох мистецтв є слово.

Все це зумовлює суттєву специфіку мовної організації драматичного твору, особливості його поетики. Слово тут виступає і як дія, і як вихідний матеріал для організації цієї дії в сценічних умовах.

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми:

1) «аристотелівська», або «закрита». Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами -- зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шиллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко).

2) «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Її основою є синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Великий Аристотель у своїй "Поетиці" розмірковує про закони драматургії. За Арістотелем, у кожній трагедії неодмінно має бути шість складових частин: фабула, характери, думки, сценічна обстановка, текст і музична композиція, але "найважливіша з цих частин - склад подій, так як трагедія є зображення людей, а дій і поневіряння життя". Аристотель вважав, що "трагедія є зображення людей кращих, ніж ми", людей благородних, в той час як комедія - "відтворення гірших людей, але не у всій їх порочності, а в смішному вигляді", причому "без страждання". Трагедія, безумовно, вище комедії, бо що служить очищення людських почуттів через співчуття і страх - катарсис.

Мислитель сформулював два постулати, які в наші дні настільки ж важливі, як і в часи створення "Поетики":

1) драматурга повинно цікавити тільки те, що роблять люди, те, про що вони думають або що вони собою представляють;

2) дія не просто одна зі сторін драматичного побудови: це і є сама побудова, а "початок і як би душа трагедії - це фабула, а друге - характери".

Для виникнення драми необхідні єдине дію (боротьба протиборчих сил) і драматичний вузол (обставини або події, які призводять до бажанням). Бажання, в свою чергу, породжує колізію, при цьому драматичним вузлом п'єси в більшості випадків стає перипетія - раптова зміна в долі героя драми, протилежне тому, що очікувалося.

Арістотель розглядав у "Поетиці" і композицію драматичного твору, яку він визначає у такій послідовності: зав'язка, перипетія і розв'язка. Пропонована Аристотелем "конструкція", звичайно, не універсальна, досить умовна, але вона окреслила основні орієнтири драми, в тому числі і високої трагедії, в якій не може бути щасливого кінця.

У драматичному творі герої стикаються в боротьбі. Аристотель особливо виділяє так звані заплутані дії, перипетію, сцени впізнавання, що свідчать про розвиток інтриги і піку її. Бувають сцени пізнавання, які призводять до катастрофи. Розвиток інтриги більшою мірою захоплює інтерес глядача, який може бути присвячений в особливості інтриги з самого початку або ж не здогадуватися про хитросплетіння драматичного оповідання разом з героями. У п'єсі все впорядковано, але події, що відбуваються на сцені, бувають настільки насиченими, що часом глядач не встигає переключити увагу на нову сцену. Система відходів і виходів героїв допомагає "розрядити" дію так, щоб глядач зміг зрозуміти логіку його побудови і мотивацію героїв.