Економічна Історія України том 1
.pdf
4. Греко-скіфська доба |
101 |
Другою причиною слабкої вивченості історії Лісостепу скіфської доби є те, що різні його райони досліджені археологами дуже нерівномірно, а на більшості пам’яток масштаби розкопок були вкрай незначними.
Щасливим винятком тут є багаторічні дослідження колосального Більського городища, а також меншою мірою низки інших городищ та селищ Лівобережжя134. У ході вивчення господарства Лісостепу скіфської доби ці дані є базовими, однак поширювати висновки, одержані шляхом їхнього аналізу, на всю територію Лісостепу далеко не завжди є правомірним.
На противагу цьому, дослідження правобережного Лісостепу залишаються доволі обмеженими, а їхні результати значною мірою опубліковані лише частково. Наприклад, кількарічними розкопками Мотронинського городища досліджено лише незначну його частину, те саме чи не більшою мірою стосується найбільших городищ Канівщини – Трахтемирівського – та Східного Поділля – Немирівського. Матеріали досліджень двох останніх залишаються значною мірою неопублікованими. Більшість великих городищ Правобережжя (Журжинецьке, Велике Ходосівське, Таращанське, городища Східного Поділля) були лише обстежені. Не проводились систематичні розкопки і на селищах Правобережного Подніпров’я та Східного Поділля.
Тим часом, навіть такі неповні дані дають змогу твердити, що лісостепові племена скіфської доби досягли значного рівня як у соціально-політичному, так і економічному розвиткові. Цілком імовірно, що принаймні окремі з них утворили ранньодержавні об’єднання.
Етнічна та політична історія Лісостепу VII–IV ст. до н. е. досі містить більше загадок для дослідників, аніж відповідей. Нам відомо, що цю територію населяло два великих масиви племен. Перший з них – це нащадки творців чорноліської культури, які мешкали у лісостеповому Правобережжі, а також населяли частину басейну Ворскли на Лівобережжі. Друга група племен зайняла у VII ст. до н. е. більшу частину лісостепового Лівобережжя. Однак на відміну від своїх правобережних сусідів, які були автохтонами на більшій частині зайнятої ними протягом ранньоскіфського часу території, мешканці Лівобережжя прийшли до лісостепу ззовні. При цьому походження цих племен і місцезнаходження території, звідки вони прийшли, залишаються на сьогодні достеменно невідомими.
Можливо, вже до кінця VII ст. до н. е. все лісостепове Лівобережжя було об’єднано у рамках єдиного утворення ранньодержавного типу. Саме у цей час
уПосуллі виникають грандіозні курганні могильники, в яких найбільші кургани сягають висоти 18–21 м, тобто величини найграндіозніших «царських» курганів Степової Скіфії, які до того ж постали аж наприкінці V–IV ст. до н. е.135 Малоймовірним видається, аби ці грандіозні могильники слугували місцем поховання лише місцевої знаті Посулля, набагато більш вірогідним є припущення, що тут ховали володарів усього Лівобережжя. Головним центром лівобережних племен
уVI ст. до н. е. стає колосальне Більське городище, яке охоплювало площу понад 4 тис. га. Воно являло собою складний комплекс, який складався з трьох окремих городищ – Західного (72 га), Східного (65,2 га) і Куземинського, а також не менше
теріальної культури: зброї, кінської збруї, «звіриного стилю» у прикрасах тощо і жодним чином не зачіпала ані домобудівництва, ані господарського укладу.
102 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ
ніж з дев’ятьох селищ, об’єднаних єдиною оборонною системою із довжиною стін понад 25 км. Навколо городища існувала ціла система городищ-фортець136, які прикривали підступи до нього.
Унікальним є й етнічний склад населення Більського городища: Західне городище і частина селищ було населено вихідцями з Правобережжя, а Східне і решта селищ – з басейну Сіверського Дінця. Найбільші городища інших районів Лівобережжя – Басівське у Посуллі площею понад 30 га та Городище у басейні Сіверського Дінця (23 га) – мали незрівнянно менші розміри та, очевидно, відігравали роль суто регіональних центрів.
НабагатоскладнішоювидаєтьсяетнополітичнаситуаціянаПравобережжі. Тут відомо з півдюжини великих городищ, чия площа перевищує 100 га: Немирівське, Таращанське, Мотронинське, Журжинецьке, Трахтемирівське, Велике Ходосівське*. Площа цих городищ коливається у широких межах: від 150 га (Немирівське) до 700 (Журжинецьке) та навіть понад 2 тис. га (Велике Ходосівське). Одночасно дуже сильно різниться щільність забудови: якщо на Мотронинському городищі вона була майже суцільною, то на Великому Ходосівському виявлені лише незначні забудовані ділянки137. Відповідно мало різнитись і їхнє функціональне призначення. Городища зі щільною забудовою, очевидно, являли собою адміністративні центри племінних об’єднань, тоді як інші скоріше були грандіозними сховищами, де навколишнє населення могло знаходити прихисток під час воєнних дій. Одначе, враховуючи той факт, що на всіх великих городищах планомірні розкопки або провадилися у незначних обсягах, або не провадилися взагалі, ми не можемо робити однозначних висновків про кількість і кордони племінних об’єднань Правобережжя. Зокрема, некоректним є спроби визначати кожне з цих городищ як племінний центр.
Зважаючи на неповноту та фрагментарність інформації, науковці часом на базі одних і тих самих матеріалів робили дуже відмінні одна від одної оцінки структури господарства лісостепових племен, і особливо – сільського господарства. Так, більшість із них, зокрема такі провідні фахівці, як Б.Шрамко та А.Моруженко, вважали провідною галуззю сільського господарства племен Лісостепу землеробство. Останнім часом низка дослідників обстоює думку про переважання в ньому скотарської складової: чи то в окремих районах, а чи й на всій території Лісостепу скіфського періоду**138. Яка ж з цих концепцій більш відповідає наявним даним?
Зернове господарство. У науковій літературі, а особливо серед учених, які безпосередньо історією Лісостепу не займалися, свого часу набула поширення концепція, базована на довільному трактуванні відомого пасажу Геродота про скіфіваротерів (орачів)139, які сіють хліб на продаж, згідно з якою основою господарства племен Лісостепу було вирощування хлібних злаків, а точніше – голозерних пшениць***. Ця концепція була піддана різкій критиці О.Щегловим140, який спирався
*Якщо спиратися на поки що неопубліковані дані археологічних розвідок, цей список
єнеповним.
**Особливо сміливою є теза про практикування «ранніми скіфами» кочового та напівкочового скотарства у басейні Тясмину – у величезній системі балок та ярів з Холодним Яром у центрі.
***У цьому контексті не має принципового значення, чи самі вони продавали грекам хліб, чи скіфи-кочовики відбирали у них той хліб як данину і потім перепродували його грекам.
4. Греко-скіфська доба |
103 |
на результати археоботанічних досліджень, згідно з якими мешканці Лісостепу не вирощували зернові тих видів, які могли б йти на експорт до Греції. Це було сприйнято майже всіма науковцями, і в результаті на сьогодні одні дослідники, услід за О.Щегловим, вважають головною зерновою культурою регіону полбудвозернянку, а інші – просо. Останнє, до речі, може свідчити про допоміжну роль зернового господарства у лісостепових племен, його фуражну спрямованість. Одначе уважний розгляд усіх не дуже численних археоботанічних даних141 дозволяє дійти висновку, що реальна картина була куди складнішою, ніж це стверджують автори обох схем, адже часом на різних поселеннях одного й того ж району спостерігається абсолютно різне співвідношення зернових культур.
Попередньо можна окреслити три типи зернового господарства лісостепових племен:
1.«Ячмінно-полб’яний». Головними культурами є полба-двозернянка та ячмінь, рідше також однозернянка. Господарство орієнтоване на виробництво продовольчого зерна, з якого роблять крупу і в подальшому споживають у вигляді каш. Цей тип зернового господарства є характерним для Лісостепу починаючи ще
зтрипільської доби142. Він є типовим для сільського господарства землеробської спрямованості із доволі низьким рівнем агротехніки. У лісостеповій зоні його легше практикувати на лісових, а не на степових ґрунтах. Його продукція спрямовується винятково на внутрішній ринок. Подібний тип характерний для Більського городища.
2.«Просяний». Основною зерновою культурою є просо. Господарство орієнтоване на виробництво продовольчого зерна на крупи та/чи фуражного зерна. Цей тип зернового господарства може свідчити (а може й не свідчити) про скотарську спрямованість сільського господарства. Як і перший тип, другий не потребує високої агротехніки. Одначе для господарства цього типу не виключена можливість експорту зерна до Степу. Другий тип зернового господарства є характерним для Мотронинського городища, а також, із певним застереженням, (через замалу репрезентативність вибірки) – для Трахтемирівського городища на Канівщині, поселення Михайлівка на Ворсклі, а також Книшівського городища з останнього регіону.
Знахідки з поселення Іване-Пусте на Західному Поділлі демонструють наявність більш комплексного господарства, що поєднує обидва напрями.
3.«Житній». Головною зерновою культурою є жито. Господарство орієнтоване на вирощування хлібних злаків. Цей тип зернового господарства є найбільш цікавим для дослідника. По-перше, тому що традиційно вважається, що жито на території України почало відігравати помітну роль лише у господарстві слов’янських племен. По-друге, тому, що саме з Лісостепу, імовірно, запозичили цю культуру греки Надчорномор’я. І, по-третє, тому, що жито, хоча й є культуро, значно менш вибагливою до ґрунтових умов та агротехніки, аніж голозерні пшениці, все ж з повним правом може називатися саме хлібним злаком, а отже, могло бути й предметом експорту. І хоча доказів цього експорту наразі ще немає, все ж навіть сам факт вирощування його «лісостеповиками» не дозволяє остаточно відкидати можливість бодай обмеженого вивозу зерна до грецьких міст. Третій тип зернового господарства є характерним для поселень Залісся на Західному Поділлі та М. Рублівка на Полтавщині.
104Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ
Упідсумку, говорячи про вирощування зернових культур мешканцями Лісостепу греко-скіфської доби, вже зараз можна говорити про складну структуру цієї галузі. Вона включає обидва головні елементи – і продовольчий, і фуражний напрями, що є виразним свідченням комплексності місцевого господарства.
Крім зернових злакових культур, населення Лісостепу займалося вирощуванням і зернових бобових. Їх знахідки відомі практично на всіх поселеннях Лісостепу. Найбільш поширеною з-поміж зернобобових культур був горох, на окремих поселеннях вирощували також сочевицю, нут і кінські боби143. Відомо, що зернобобові можуть культивуватись і як польові, і як городні культури. Яким саме був спосіб їх вирощування на території Лісостепу, поки що лишається невідомим.
Технічні культури. Крім продовольчих культур, мешканці Лісостепу вирощували і технічні культури. Так, на Західному Поділлі активно розводили льон*, а на Канівщині – коноплі. Вирощування прядивних культур створювало добру сировинну базу для розвитку місцевого ткацтва. Крім того, цілком можливе і використання насіння цих культур для виготовлення олії.
Садівництво. На багатьох поселеннях Лівобережжя (Більське та Люботинське городища, поселення Лихачівка, Полкова Михайлівка) доволі регулярно трапляються знахідки решток плодових культур: сім’ячкових (яблуні чи груші) та кісточкових – вишні. Це дає змогу дослідникам аргументовано припускати розвиток садівництва у племен Лівобережного Лісостепу. Менш впевнено можна говорити про садівництво правобережних племен, бо ж знахідки плодових, що тут трапляються (наприклад, сливи чи кизилу на Мотронинському городищі) можуть належати і диким рослинам.
Підсумовуючи розгляд рослинництва лісостепових племен VII – початку III ст. до н. е., можна впевнено стверджувати його багатогалузеву структуру, яка включала вирощування і хлібних злаків, і фуражних зернових, і бобових культур, а також технічних (прядивних і, можливо, олійних), садових і, очевидно, городніх культур.
На завершення слід коротко зупинитись на питанні технології землеробства «лісостеповиків». Поза сумнівом, воно було орним144, а головним орним знаряддям було рало. Цим знаряддям легше обробляти більш легкі ґрунти лісових ділянок чи заплав, аніж важкі лісостепові чорноземи. Це, зрозуміло, не означає, що останні взагалі не оброблялись, а лише вказує на кращу пристосованість орних знарядь до обробки не цілинних, а вже окультурених земель. І тут не можна не зачепити дискусійного питання про системи землеробства, що їх практикувало населення Лісостепу у період, що розглядається. У науковій літературі часом зустрічається твердження про поширення перелогу як буцімто основної сільськогосподарської практики мешканців Лісостепу145. При цьому жодних доказів на користь цього твердження не наводиться. І це зрозуміло, бо всі непрямі дані (одночасне вирощування кількох зернових культур, тобто відсутність типової для перелогу монокультурності, знахідки озимих та ярих бур’янів тощо) вказують на куди більш прогресивну сільськогосподарську практику: як мінімум, на двопілля, а може – й трипільну систему землеробства. Ще одним, хоча й також непрямим, аргументом на користь останнього твердження, є форма тваринництва, яка дозволяла місцевим
* Знахідка насіння льону на поселенні Залісся є чи не наймасштабнішою за всю історію археоботанічних досліджень в Україні.
4. Греко-скіфська доба |
105 |
мешканцям мати достатньо добрив для підтримання належного рівня родючості ґрунтів.
Тваринництво. Тваринництво було однією з провідних галузей господарства племен Лісостепу. Воно мало комплексний характер, поєднуючи, часто майже в однаковій пропорції, власне скотарство, вівчарство, конярство та свинарство, причому три перші галузі були поліфункціональними.
Першою за значенням галуззю тваринництва було, очевидно, розведення великої рогатої худоби: так, наприклад, на Більському городищі її залишки становлять понад половину всіх решток свійських тварин. Значний відсоток серед неї становили воли – головна, хоча й не єдина тяглова сила у землеробстві «лісостеповиків». Цікавим є той факт, що за зовнішніми ознаками, що їх видно на глиняних фігурках, що їх знаходять на поселеннях Лісостепу, ці воли були дуже схожими на звичайних сірих українських волів146. Аналіз вікового розподілу забитих тварин Мотронинського городища дозволив О.Секерській дійти висновку про м’ясо-молочну спрямованість розведення великої рогатої худоби. Можливо, подібною була вона й на більшості інших поселеннь, хоча, зрозуміло, залежно від природних умов в окремих районах могли переважати й інші його напрями.
Вівчарство також відігравало важливу роль у господарстві Лісостепу, хоча й відносно меншу, аніж скотарство. Це, до речі, чітко відрізняє господарство лісостепових племен від господарства степовиків. Імовірно, основними напрямками вівчарства були вовняний і м’ясо-вовняний147. При цьому варто підкреслити, що за зовнішніми ознаками вівці Лісостепу нагадували сучасних овець романівської породи, тобто грубововняних, а отже, за цією характеристикою суттєво поступалися степовим вівцям – тонкорунним чи напівтонкорунним.
Дуже важливу роль у тваринництві племен Лісостепу відігравало й конярство. Частина коней, судячи з результатів археозоологічних досліджень, використовувалась як тяглова сила*. Крім того, м’ясо коней широко вживали в їжу: так, серед кухонних покидьків Люботинського городища рештки коней не набагато поступаються решткам великої рогатої худоби148, а на Мотронинському городищі конярство давало 28% усього м’яса, що споживалося його мешканцями**149. Зрозуміло, що коней активно використовували і для верхової їзди, одначе ця роль не була настільки важливою, як у господарстві степовиків. Те саме можна сказати і про конярство молочного напряму.
Чимале значення у господарській діяльності «лісостеповиків» відігравало і свинарство. Схоже, що серед усіх основних етнічних груп населення України скіфо-грецької доби саме мешканці Лісостепу найактивніше розводили свиней. Так, наприклад, серед остеологічних решток на Люботинському городищі за кількістю особин саме свиня стоїть на першому місці150. Зрозуміло, що на різних поселеннях, залежно від конкретних умов, питома вага цієї галузі могла бути більшою або меншою, але всюди – значною. Розвинуте свинарство є чіткою ознакою малорухливого тваринництва.
*Це, до речі, є свідченням на користь розорювання сірих лісових ґрунтів, оскільки для розорювання чорноземів використовували волів. Саме ґрунти першого типу поширені в околицях Мотронинського городища.
**Для порівняння: велика рогата худоба – 45,6%, свині – 16,6%, а дрібна рогата худоба – лише 6,5% загального обсягу м’яса.
106 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ
На Лівобережжі в їжу йшло також і м’ясо собак, хоча навряд чи можна серйозно говорити про собаківництво як про окрему галузь тваринництва. До речі, на Правобережжі вживання собак у їжу не зафіксоване151.
Говорячи про форми утримання і випасу худоби, слід звернути увагу на такі обставини. По-перше, аналіз вікового складу забитих тварин дозволяє твердити про добрі умови зимового утримання, про достатню забезпеченість кормами152. По-друге, відомі знахідки хлівів, що дозволяє припускати й існування стійлової форми розведення тварин (щоправда, на думку Б.Шрамка, у хлівах тримали лише молодняк153). Усі наявні дані вказують на переважання малорухливих форм тваринництва. У теплий період худобу тримали на підніжному кормі, а на зиму в належних обсягах підгодовували.
Мисливство і рибальство. Певну роль у господарській діяльності відігравало мисливство. Полювали здебільшого на лісових і евритопних тварин: кабанів, оленів, козуль, меншою мірою – лосів, зубрів і хижаків. За сприятливих обставин мисливство могло постачати доволі великі обсяги харчів і відігравати чималу роль у харчуванні місцевого населення, як це було, приміром, на Мотронинському городищі154.
На відміну від мисливства, рибальство не відігравало майже ніякої ролі у господарстві мешканців Лісостепу. На більшості поселень Лівобережжя не знайдено ані решток риб, ані залишків снастей; на Правобережжі рештки риб знаходять лише у вкрай незначній кількості, а залишків рибальського спорядження взагалі не знайдено.
Ремесла та хатнє виробництво. Найбільш розвинутими ремеслами Лісостепу були, поза сумнівом, металообробні – бронзоливарне та ковальське155, а також, можливо, ювелірне. У Лівобережному Лісостепу бронзоливарне та ковальське ремесла були спеціалізованими, відокремленими одне від одного156, тоді як на Правобережжі, можливо, рівень спеціалізації був значно нижчим157.
Бронзоливарне ремесло базувалося на імпортній сировині як кавказького, так і балкано-карпатського походження158, а ковальське – на місцевих бурих залізняках (болотяних, озерних чи лучних рудах)159.
Найбільшим центром металообробки на території Лісостепу було Більське городище, особливо Східне Більське городище. Тут виявлені дуже представницькі залишки виробництва, зокрема, й ливарну піч доволі гарної збереженості. Не виключено, що на городищі виготовляли прикраси не тільки з кольорових, а й з благородних металів160.
Більшість виробів з бронзи відливалася у кам’яних чи глиняних, а серійні вироби – й у мідних формах. Асортимент цих виробів був доволі широким – різного роду прикраси, деталі збруї, наконечники стріл, металічний посуд і, зокрема, величезні бронзові казани.
Високого рівня розвитку досягло й ковальське ремесло. Ковалі Лісостепу користувалися цілою низкою складних технологічних прийомів: збагачення руди, цементація, зварювання тощо. Використовували вони ковальські горни з міхурами для подачі повітря, що давало змогу підтримувати високу температуру, потрібну для якісної обробки металу. Належна технологічна оснащеність давала змогу лісостеповим ковалям виготовляти вироби різними способами – від виготовлення
4. Греко-скіфська доба |
107 |
простих виробів з кричного заліза до багатошарового зварювання заліза й сталі відповідно до виробничої необхідності. Дуже широким був і асортимент продукції: численні й різноманітні інструменти та знаряддя праці, зброя, прикраси тощо.
Поза сумнівом, високоякісна продукція металообробки племен Лісостепу йшла не тільки на внутрішній ринок, а й на зовнішній – до степових скіфів, в яких і технологічний рівень цієї галузі був суттєво нижчим, і обсяги виробництва значно меншими.
Ще одним важливим ремеслом Лісостепу було керамічне. Одначе, якщо металообробка у цьому регіоні досягла високого рівня, практично не поступаючись античній, то керамічне ремесло стояло на набагато нижчому рівні: лісостепові керамісти не знали гончарного кола, а отже, весь місцевий посуд та технічна кераміка (прясла, форми тощо) були ліпними. Зрозуміло, що далеко не всюди рівень виробництва був однаковим. Так, наприклад, на поселення басейну Сіверського Дінця та на Більському городищі посуд виготовлявся у гончарних пічках161, тоді як на Мотронинському городищі, схоже, кераміку обпалювали на відкритому вогні162. Далеко не вся кераміка виготовлялася професійними майстрами, чимало посуду виготовлялося в хатніх умовах. При цьому якісна кераміка, виготовлена професіоналами, експортувалася до сусідніх поселень, як було показано петрографічним аналізом керамічних виробів Люботинського городища, частина яких була імпортована з Більського163.
Доволі високого рівня досягли хатні виробництва, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, – чинбарство, кушнірство, косторізне, прядіння та ткацтво, а також обробка деревини та каменю.
Чи не найвищого розвитку серед них досягло косторізне. Більше того, не виключено, що на Більському городищі, де було відкрито спеціалізовану косторізну майстерню164, це виробництво вже досягло рівня повноцінного ремесла165. Додатковим підтвердженням є факт поширення виготовлених у цій майстерні виробів наприкінці VI-V ст. до н. е. по всьому Степу166.
Активно розвивалося прядіння та ткацтво. Асортимент сировини, що її використовували ткалі з Лісостепу, не поступався античному і включав сировину як рослинного (льон і коноплі), так і тваринного (вовна) походження. Як і греки, лісостеповики користувалися вертикальним ткацьким верстатом167 і виготовляли тканини не тільки простого полотняного плетіння, а й більш складних, таких як парчеве чи гобеленне168. Такі вироби могли продаватися степовикам, які натомість могли постачати високоякісну вовну.
Інші згадані вище виробництва, судячи з усього, були спрямовані переважно, якщо не винятково, на задоволення внутрішнього ринку, часто їхня продукція не виходила за межі одного господарства.
Торгівля й обмін. Вивчення зовнішньоекономічної діяльності «лісостеповиків» стикається зі значними труднощами. Адже далеко не завжди ми можемо чітко з’ясувати спосіб надходження вироблених у Лісостепу товарів за межі регіону: тут можливим був як економічний шлях, себто торгівля та обмін, так і позаекономічний – грабунок чи данина. Тобто якщо імпортні товари надходили до Лісостепу головно внаслідок торговельно-обмінних операцій, то далеко не все, що рухалось у зворотному напрямку, вивозилося купцями, а не воїнами.
108Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ
Здругого боку, немає жодних підстав твердити, ніби взаємини скіфів з північними сусідами обмежувалась лише визиском, а їхня роль у розвитку економіки Лісостепу була суто негативною.
Говорячи про роль торгівлі у господарській діяльності населення Лісостепу, слід мати на увазі, що існувало кілька категорій імпортних товарів, які були життєво необхідними для нормального розвитку цієї діяльності. Вище вже зазначалось, що вся сировина для бронзоливарного та ювелірного ремесел була імпортною і ввозилася з двох головних джерел сировини – Північного Кавказу та Балкано-Карпатського регіону. Є цілком вірогідним, що кавказьку мідь мешканці лісостепового Лівобережжя могли одержувати лише за посередництва скіфів, які у VI-V ст. до н. е. контролювали північнокавказькі степи*. Для західного напрямку більш імовірним є посередництво грецьких купців.
Ще одним важливим продуктом, необхідним і для ремісничих, і для харчових потреб, була сіль. Цей продукт міг ввозитись або з району надчорноморських солоних озер, або з Бахмутських озер у районі Дінця169. Перше джерело поставок солі перебувало під контролем греків, друге – скіфів. Головним джерелом надходження солі до Лісостепу, принаймні до його правобережної частини, було Нижнє Побужжя – територія Ольвійського поліса. Важливим є питання: хто перевозив цей продукт з місця видобутку до споживачів: грецькі купці чи лісостепові «чумаки». Гіпотезу про існування останніх висунув свого часу Ю.Болтрик170. Якщо прийняти цю гіпотезу, то це має означати існування певних гарантій недоторканності «чумаків» з боку скіфів.
Більшість категорій товарів, що їх постачали греки до Лісостепу, належали до категорії речей престижного вжитку, а не необхідних, як мідь чи сіль. Так, лісостепова знать, подібно до степової, хоча й у менших обсягах, одержувала вино в амфорах, парадну зброю античного виробництва, прикраси зі скла та металів, керамічні вироби тощо171.
Можливо, якісь товари одержувались і від скіфів. Зокрема, це могло стосуватися вовни скіфських тонкорунних овець, бойових коней, можливо, й іншої живої худоби. Одначе на сучасному рівні знань роль скіфів можна оцінити більше як посередників, аніж виробників.
Доволі складним є й питання номенклатури та спрямованості експорту з Лісостепу. Адже є зрозумілою якісна різниця у рівні розвитку античного та скіфського ремесла. Ті товари, що викликали зацікавленість у скіфських споживачів, могли залишати байдужими греків.
Почнемо з експорту до Скіфії. Зважаючи як на загальні відомості про імпорт кочовиків, так і на цілком конкретні археологічні дані, не викликає сумніву, що головною статтею експорту з Лісостепу до Скіфії була реміснича продукція. Вище вже було показано, наскільки технологічний рівень практично всіх ремесел Лісостепу переважав рівень скіфських виробництв. Особливо скіфи були зацікавлені у продукції ковальського та бронзоливарного ремесел, а також і косторізного, і значно меншою мірою – ткацтва та інших хатніх виробництв. Судячи з усього, продукція майстрів Лісостепу в цілому поступалася грецькій у «престижному»
* Це могло б пояснити зменшення питомої ваги кавказької сировини порівняно з балканокарпатською в IV ст. до н. е., коли скіфи втратили контроль над передкавказькими степами.
4. Греко-скіфська доба |
109 |
сегменті ринку, тоді як у сегменті звичайних, рядових, товарів була цілком конкурентоспроможною.
Абсолютно іншою була ситуація у торгівлі з греками Надчорномор’я. Грецькі ремесла у переважній більшості за технологічним рівнем або переважали, або принаймні не поступалися лісостеповим. Отже, навряд чи греків могла зацікавити готова продукція, навіть для власного вжитку, а про перепродаж годі й казати. Це означає, що асортимент продукції, що постачався до еллінських держав, був принципово іншим, аніж той, що цікавив скіфів, і мав включати здебільшого сировину.
Не можна повністю виключати можливостей зерноторгівлі. У принципі жито (але не пшениця!) цілком могло бути експортним товаром. При цьому неясними є масштаби такої торгівлі, особливо якщо зважати на труднощі з його доставкою суходолом через контрольовані кочовиками землі. Щоправда, не варто забувати, що скоріше за все надчорноморські греки запозичили культуру жита саме у мешканців Лісостепу, а це є, нехай і непрямим, свідченням на користь зерноторгівлі.
Цілком можливим видається експорт льону. Зацікавленість у лляному волокні існувала і у грецьких ткаль, і у рибалок, а умови для його вирощування у Надчорномор’ї були в цілому посередніми. Одначе поки що це лишається лише припущенням.
Інша становище спостерігається з експортом продукції тваринництва і, зокрема, живої худоби. Вище вже говорилося, що експорт худоби зі Степової Скіфії до грецьких полісів можна прослідкувати за остеологічними матеріалами. Одначе припущення Б.Шрамка про нібито більшу зацікавленість греків у імпорті великої рогатої худоби саме з Лісостепу не знайшла поки що жодних підтверджень.
Нічого певного не можна сказати і про работоргівлю. Одначе набагато вірогіднішим все ж видається можливість продажу рабів з Лісостепу скіфами (як частина звичайної практики кочовиків), аніж продаж у рабство власних співплемінників.
Отже, дати достовірну відповідь на запитання щодо складу експорту з Лісостепу до грецьких держав Надчорномор’я поки неможливо. Найімовірніше, судячи з історичних аналогій, вивозилися такі товари, як мед, віск, хутра і, можливо, продуктів попередньої пробки сільськогосподарської продукції (льон, шкіри тощо).
На завершення слід зазначити, що за археологічними даними доволі чітко простежуються два періоди греко-«лісостепової» торгівлі, що мають якісні відмінності.
Перший період розпочався наприкінці VII ст. до н. е. (можливо, ще навіть до заснування Березанського поселення) і тривав протягом майже всього VI ст. до н. е. У цей час торгівля саме з Лісостепом, а не зі степовиками, була пріоритетною для грецьких торгівців. Головним контрагентом з грецького боку була Ольвія і, що цілком логічно, ольвіополіти зосередили головну увагу на своїх найближчих сусідах – племінних об’єднаннях Правобережного Лісостепу, особливо на племінному об’єднанні в басейні Тясмину з центром у Мотронинському городищі та до якого, очевидно, належали і городища Пастирського вузла. Більше того, цілком вірогідним є проживання греків на самому Мотронинському городищі*. З другого боку,
* Принаймні саме так можна інтерпретувати дещо розпливчасте формулювання С.Бессонової та С.Скорого про можливість перебування там «гетерогенного в етнічному відношенні
110 Частина друга. ДАВНЯ ІСТОРІЯ
спостерігається поява на некрополі Ольвії багатих жіночих поховань з інвентарем, типовим для лісостепового Правобережжя172. Це є яскравим свідченням обопільної зацікавленості у налагодженні тісних стосунків, що включало і династичні шлюби і, вірогідно, заснування греками торговельних факторій на території Лісостепу.
Ситуація докорінно змінюється наприкінці VI ст. до н. е., коли племена кочових скіфів, що вже міцно отаборилися у степах Надчорномор’я, перебирають на себе основну увагу грецьких торгівців. Водночас спостерігається процес політичного та економічного занепаду племен Правобережного Лісостепу, який, на думку більшості дослідників, був спричинений воєнним тиском з боку степовиків173. Поступово змінюється і склад контрагентів з обох боків. З грецького боку суттєво посилюється роль Боспорського царства, а з боку Лісостепу – племінного об’єднання Лівобережжя з центром у Більському городищі. Це пояснюється як політико-економічним піднесенням обох сторін, так і їх відносною географічною близькістю.
У підсумку можна констатувати, що зовнішня торгівля племен Лісостепу протягом VI–IV ст. до н. е. пройшла складну еволюцію, хід і зміст якої, на жаль, значною мірою ще залишається не до кінця зрозумілим для науковців. Залишається лише сподіватися на інтенсифікацію археологічних досліджень, насамперед – на Правобережжі, що дасть у майбутньому змогу бодай частково відповісти на поставлені питання.
***
На межі IV–III ст. до н. е.* економічна система «Велика Скіфія» зазнає масштабної кризи, яка у стислі терміни призвела до її загибелі. Для пояснення цього процесу дослідники висувають три гіпотези:
1.Воєнно-політична. Ця гіпотеза базується на даних античних джерел, які твердять про воєнний розгром скіфів сарматськими племенами174. При цьому сармати буцімто просто винищили більшу частину скіфів175.
2.Кліматична. Саме на кінець класичної доби та початок доби еллінізму припадає початок глобальних кліматичних змін, які призвели до підвищення річних температур та падіння рівня зволоженості. Наслідком цього стало різке висихання степу і, можливо, навіть перетворення його південної частини на напівпустелю.
3.Еколого-економічна. Різке збільшення населення Скіфії протягом IV ст. до н. е. мало наслідком масштабне збільшення пасовищного навантаження, і з часом скіфська худоба просто «з’їла» степ, що призвело до екологічної катастрофи.
Не важко помітити, що всі три концепції не суперечать одна одній. Крім того, не варто забувати, що криза заторкнула всі три головні елементи системи – скіфський, грецький і лісостеповий. У кожному конкретному випадку питома вага перелічених факторів могла бути відмінною.
Найбільш руйнівними були наслідки кризи для Степової Скіфії, яка вже на початку III ст. до н. е. припиняє своє існування. Частина скіфів мігрує в Добруджу
населення Нижнього Побужжя». Див.: Мотронинское городище скифской эпохи… – С.125. На думку фахівців-античників (див.: Крыжицкий С.Д., Буйских С.Б., Бураков А.В., Отрешко В.М. Сельская округа Ольвии…), гетерогенність цього населення суттєво перебільшується і абсолютну більшість мешканців сільської округи Ольвії становили греки.
* Археологічні джерела поки що не дозволяють точніше датувати загибель Скіфії.