18. Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. На деякий час був затриманий духовний розвиток України.

Зі спустошених ордою країв, де загарбники знищили ґрунт для по­дальшого повноцінного розвитку культури, києво-руські традиції відрод­жуються у Галицько-Волинській Русі, що встояла в зіткненні з ворогом. Центром давньоруської культури стає давній Галич. Але й на теренах Русі Київської залишилися, нехай ї нечисленні, пам’ятки культури й куль­турна традиція, носієм якої було місцеве населення. Монголо-татари були в цілому відносно віротерпимі й дивилися на завойовані землі лише як на постійне джерело данини, що утримувало завойовників від повного спустошення підкорених земель.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.

У ХІІ–ХІІІ ст. у Галицько-Волинській землі розвивається влас­на архітектурна школа.Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов’ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.

За часів Данила та його наступників розви­валися архітектура і живопис. Відбувалося активне містобудів­ництво, будувалися старі та зводилися нові фортеці. Друга половина XIII ст. позначена будівництвом кам’яних замків у Хотині, Луцьку, Кременці. Споруджувалися храми, зведення яких спиралося на використання елементів візантійського стилю у поєднанні з західно-та південноєвропейськими тенденціями у архітектурі. Із архітектурних пам’яток галицької школи у перебудованому вигляді до наших часів збереглася церква Пантелеймона у Галичі (близько 1200 р.).

Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам’яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоча його первісний вигляд змінили численні перебудови.

Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису. До відомих пам'яток давньоруського живопису належить зобра­ження Волинської Богоматері (XIII ст.). Майстерними зразками книжкової мініатюри прикрашене Галицьке Євангеліє (1283 р.)

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Покровителем освіти і письменства був волинський князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ».

Визначною пам’яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис, який, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій – події 1262 (?) – 1291 pp.

Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалося досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мали художня обробка дерева, ливарництво, ювелірне мистецтво, ткацтво, килимарство.

Похід польського короля Казимира із уграми на західні українські землі у 1349 р. призвів до занепаду Галицько-Волинського князівст­ва. Внаслідок політики обмеження прав місцевого українського населення, до якої вдалися король і його наступники, у 1387 р. Галичину було віднесено до складу Польської держави.

Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культурний розвиток України. Їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії, коли щодо України проводилася політика національної асиміляції як польської держави, так і Російської імперії.

Давньоруська культура – одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовува­лися всіма поколіннями давньоруської й української народностей. Культурна спадщина ІХ – ХІІІ ст. стала основою національної культури доби Пізнього Середньовіччя.

19. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту, на чолі з виборним королем, спільним сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більш зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, що належали литовцям. Польські магнати і шляхта посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури. Кінець ХVІ ст. став часом повного торжества прав і привілеїв шляхетського стану в Україні. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову, навіть католицьке віросповідання. Керуючись становими інтересами, національна шляхта підтримувала закріпачення селян і дедалі більше віддалялася від свого народу. В українських землях поступово поширювався католицизм. В Україні виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист православної віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати, наприклад, князь К. Острозький, більшість православного духовенства. Отже, напружена соціально-політична ситуація, що виникла в XVІ — на початку XVІІ ст. в Україні, рельєфно відбилася на стані духовного життя українського народу і, як наслідок, — на розвитку української культури. ВУкраїні до кінця ХVІ ст. майже не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Тому українська молодь вже з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання у коледжах й університетах Західної Європи. Там вона прилучалася не тільки до передових знань, але й до європейської культури, гуманістичних ідей епохи Відродження. Згодом, повернувшись на Батьківщину, ці знання та ідеї вміло використовувалися нею в процесі розбудови духовного життя України.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич). В 1470 р. Ю. Дрогобич отримав у Краківському університеті ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, до Болонського університету — одного з найстаріших і найбільш знаменитих в Європі. В ньому він викладав, а потім склав іспит на звання доктора мистецтв і медицини і став ректором університету.

Найвідомішою з друкованих праць Ю.Дрогобича є «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, док тора мистецтв і медицини Болонського університету». Він доводив, що людина здатна пізнавати світ і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить силам безвідносно до велінь Бога, тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з’ясування суті історії, держави і влади зі світських, а не теологічних позицій.

Ю. Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, а праці й сьогодні зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії й Польщі.

Павло Процелер (Русин; бл. 1470—1517) походить з міста Кросно (нині територія Польщі). Павло Русин вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він читав лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших стародавніх поетів, перекладав їх твори та писав власні вірші. П. Русин завжди з особливою гордістю підкреслював своє слов’янське походження, любив рідний край і ніколи не поривав з Батьківщиною, навіть взяв собі псевдонім — Русин. Він був першим українським поетом-гуманістом, хоча писав латиною. З особливою повагою П. Русин ставився до знання: людина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблювати світогляд й удосконалювати інтелект. Для нього книжка — це світлий образ правди та істини, вона яскравіша золота і дорожча від усіх коштовностей. Велике значення поет надавав вивченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566) — талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. Це була, мабуть, найвизначніша постать серед вітчизняних гуманістів ХVІ ст. За унікальні здібності його називали у Західній Європі то «Рутенським Демосфеном», то «сучасним Ціцероном». Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався у Краківському, Віденському, Віттенберському, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Його вчителями були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Олександр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Амадей, знаменитий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував дружні стосунки з видатними гуманістами, науковцями та діячами культури Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альберт Дюрер та багато інших.

На думку С. Оріховського, держава і державна влада виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не повинна втручатися в їх справи; природне право також не залежить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому праву, то вони мають бути скасовані. Вищою доброчинністю він вважав патріотизм, доблесть, мужність , чесність, справедливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методами навчання, виховувати в собі повагу до праці і військової служби. Мудрість, знання й освіченість, стверджував мислитель, — головні рушійні сили історичного розвитку, суспільного прогресу.

Іван Туробінський-Рутенець та Григорій Чуй-Русин. І. ТуробинськийРутенець здійснив великий внесок у розвиток правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, він згодом став професором і ректором цього університету. Г. Чуй-Русин здобув освіту також у Краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Клодавській школі, був професором Краківського університету. Вірші Г. ЧуйРусина набули європейської слави.

20. Підписання Берестейської (Брестської) унії у 1596 р. Її метою було зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польщі. Підписанню унії передували таємні переговори делегації ієрархів від частини православної церкви України з представниками Ватикану. Результатом цих переговорів було прийняття зверхності Папи Римського від імені всього православного українського народу. З цього часу католицизм став активно поширюватися на теренах України. Одночасно з цим процесом набирає силу релігійний розкол і протистояння в українському суспільстві.

В Україні виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист православної віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати, наприклад, князь К. Острозький, більшість православного духовенства. Було видано чимало полемічних творів антиуніатської спрямованості.

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Внаслідок Визвольної війни 1648—1654 рр. Берестейську унію було скасовано на Лівобережній Україні. Наприкінці ХVІІІ ст. унію скасували й на Правобережній Україні. Але на західноукраїнських землях вона продовжувала діяти за підтримки польського уряду.

Наприкінці ХV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шлях боротьби за її незалежність, — українське козацтво. Влучну оцінку Берестейській унії і виникненню козацтва дав І. Франко: «Укладена за мотивами далеко більш політичними і ад- міністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, … та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні «руїну», а Польщі зародок політичного занепаду»1.

Отже, напружена соціально-політична ситуація, що виникла в XVІ — на початку XVІІ ст. в Україні, рельєфно відбилася на стані духовного життя українського народу і, як наслідок, — на розвитку української культури. Однак зазначені проблеми не тільки не припинили творчість народу, а, навпаки, прискорили її. Цьому сприяло відновлення економічних і культурних зв’язків з європейськими державами, які були втрачені українцями в період монголо-татарського панування. Прилучення вітчизняної культури до здобутків європейського Ренесансу збагачувало її ідеями гуманізму, антропоцентризму, естетизму та науковими поглядами на будову світу. Це впливало на формування в особистості передового світогляду. Відбувався також зворотний вплив української культури на творчий процес в європейських державах. Однак розвиток культури в українських землях мав свої особливості, які полягали в тому, що цей процес відбувався в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом. Вони були притаманні усім сферам української культури, але найбільш рельєфно виявляються у сфері освіти і літератури.

21. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювалися при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень.

Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши з Москви до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою небагатих міщан заснував друкарню і впродовж1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку»,що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.

Проте і в Львові Федоров змушений був припинити друкування книг через борги. У 1575 р. він приймає пропозицію князя Костянтина Острозького.

Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька Біблія (1581 р.), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. – перша друкована Біблія слов’янського світу.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Україні було вже чимало друкарень. У численних друкарнях разом із богослужбовою й релігійно-полемічною літературою видавалися в Україні XVI ст. граматики, словники-лексикони («Граматика словенскої мови» Лаврентія Зизанія).

Література.Ренесансна література утверджувала велич земної людини, її гідність, цінність людської індивідуальності. Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину й класичну латину.

Видатною пам’яткою українського ренесансу називають Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад із болгарської (церковно-слов’янської) мови на тогочасну українську. Переклад здійснений в 1556 – 1561 рр. Сьогодні зберігається в Національній бібліотеці ім. М. Вернадського. У бібліотечному фонді Сумського державного університету є факсимільне видання «Пересопницького Євангелія».

В українській літературі Ренесанс проявився переважно у північноєвропейському варіанті, якому притаманний взаємозв’язок із Реформацією. Через це особливе значен­ня має релігійно-полемічна література України кінця XVI – першої третини XVII ст. Адже саме для Реформації характерна гостра релігійна полеміка.

З другої половини XVI ст. в Україні починає розвиватися полемічна література, викликана релігійно-політичним протиборством, Берестейською церковною унією.

Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична література XVI – XVIІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Поштовхом до полеміки стала книга члена віденської єзуїтської колегії П. Скарги «про єдність церкви Божої» (1577 р.).

Українські літератори створюють низку визначних релігійно-публіцистичних творів: «Ключ царства небесного»Г. Смотрицького (1587 р.), «О єдиной істінной православной вьрь» В. Суразького (1588 р.), «Казання святого Кирила» С. Зизанія (1596 р.), «Апокризис» X. Філалета (1597 р.), Послання І. Вишенського(1588–1614 рр.), «Тренос» М. Смотрицького (1610 р.), «Книга про правдиву єдність православних християн» 3. Копистенського (1623 р.), «Катехізис» Л. Зизанія (1627 р.), «Протес­тація», «Аполлія» Йова Борецького.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Виконували кобзарі. Одна з найвідоміших і найдавніших – дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність і відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких, як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

22. Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств уперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації.

У братствах брали участь середні верстви місько­го населення з цехових ремісників, торговців, учителів, православне духо­венство й дрібна шляхта.

Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства займалися широкою громадсько-політичною та культурною діяльністю. Вони організовува­ли лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

В Україні на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. формується принципово нова національна система освіти, що ґрунтувалася на національних тради­ціях, використовувала європейський досвід і перебувала під впливом гуманістичних та реформаційних ідей.

Наука в братських школах була доступна дітям будь-якого статку: бідні вчилися за рахунок братств, заможні батьки вносили певну плату.

Серед предметів, що вивчалися у братських школах, були чи­тання й письмо, пізніше – риторика, граматика, діалектика, музика, Святе Писання; входили до програми й арифметика, і церковний спів. Особлива увага приділялася слов’янській і грецькій мовам: грецькою говорили й писали. Гетьман Сагайдачний у своєму заповіті призначив окремі фонди на утримання вчителів грецької мови в братських шко­лах Львова й Києва. Пізніше, у практичних інтересах, запроваджено було викладання латини (мови навчання у всіх європейських універси­тетах) і польської мови. У середині XVII ст. у реєстрах налічувалося більш ніж 2 тисячі православних братських шкіл, і не тільки в містах. За підтримки православних магнатів братські школи організовувалися і в селах. Видавалися підручники, що друкувалися в основному на тери­торії Польщі німецькими й польськими топографами; пізніше при брат­ствах постали власні друкарні.

На кошти братств талановиті юнаки отримували можливість продовжити освіту в європейських університетах: у Кракові, Празі, Лейпцизі, Відні, Парижі, Болоньї, Падуї, Гейдельберзі. Так, у реєстрах Гей­дельберзького університету за XVI ст. значиться близько 800 студентів, що прибули з українських земель, більше половини з них – русини (українці), що звичайно записувалися як «рутени». Іноді вони досягали блис­кучих наукових успіхів.

23. Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Остро­зьким (Лоренцо Медичі української культури) для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

Острозька академія (греко-слов’янська академія)– фактично перший науковий і вищий навчальний заклад європейського типу на землях України. Проіснувала недовго.

Сучасники називали Острозьку школу вищого типу «тримовним ліцеєм», «колегією», «академією». Основоположник української історіографії М. Грушевський називає її«першою українською академією наук». Навчання було організовано за західноєвропейською системою «семи вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія), яка, до речі, впроваджувалася і в систему викладання братських шкіл. Крім слов’янської, вивчалися грецька і латинська мови. Вивчення слов’янської мови і тісно зв’язаної з нею книжної української мови було поставлено глибоко науково, про що свідчать пізніші граматичні праці виховання Острозької школи Мелетія Смотрицького («Граматика словенския», 1619 р.). Пам’яткою філологічної науки в Острозькій школі слід вважати і першу «Граматику словенська язика» (Вільно, 1586 р.).

Князь Костянтин Острозький, фундатор і меценат культурно-освітнього центру, закликав в Острозьку колегію кращих учених, письменників і педагогів того часу зі Львова, Києва, Вільно та Греції.

Першим ректором Острозької школи у 1570–1580 рр.був учений і письменник Герасим Смотрицький(батько Мелетія Смотрицького), автор політичного трактату «Ключ царства небесно­го», надрукованого 1587 р. у Острозі, та кількох віршів.

Однак після смерті старого князя К. Острозького (1608 р.) його маєтки й фундації перейшли до католиків. Острозька школа й друкарня поступово завмирали, а на їх місці згодом постала єзуїтська колегія.

Незважаючи на це, Острозька колегія має величезне значення в історії української культури.

По-перше, це була перша вдала спроба створення українського вищого навчального закладу.

По-друге, колегія підготувала чимало високоосвічених людей і своїм практичним прикладом спростувала вигадки, поширювані ворогами на кшталт єзуїта Скарги, нібито при православній вірі неможливі ніяка освіта, вища школа, ніяка наука.

По-третє, приклад острозької колегії дав реальну основу для проектів подібних шкіл і по інших місцях, а план Львівської братської школи розроблявся під впливом Острозького зразка.

По-четверте. Острог у період останньої чверті XVI – на початку XVII ст. був головним літературно-видавничим центром України. Саме тут була надрукована знаменита Острозька Біблія.

24. Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450–1494 рр.), вчився в Краківському та Болонському університетах. У 1482 р. йому присвоєно звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 – 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481–1482 рр. займав посаду ректора (деканом) університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Він першим із українців почав робити розтин людського тіла, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру одержав ти­тул довічного громадянина Болоньї.

Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір «Прогно­стична оцінка поточного», тобто наукових знань і фактів у плані їхньої продуктивності. Юрій Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса.

Павло Русин із Кросна (1470–1517 рр.) вчився у Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де, працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури (професор римської літератури). Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513–1566 рр.) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився у Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах порушував питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «русинським Цицероном», «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

27. Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596–1647 рр.), одним із найосвіченіших і найбільш передових людей епохи, видатним українським релігійним й державним діячем. За по­ходженням Могила був знатним молдаванином (сином молдавського господаря), за культурною приналежністю – українським патріотом, за характером освіти й типом особистості – людиною європейських по­глядів.

Усвідомлюючи нагальну потребу введення в Україні європейсь­кої системи освіти, він об’єднав дві київські школи: Лаврську (при Києво-Пе­черській лаврі) і Братську, що утримувалася на свої кошти міщанами ремісничого району Подолу. Завдяки об’єднанню викладацьких сил і матеріальних можливостей шкіл виникла нова, більш високого рівня освітня структура – Колегіум, закінчення якого давало можливість продовжити освіту в будь-якому університеті Європи.

У 1633 р. одержала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія.

За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів.

Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан. Місця в класі займали відповідно до своєї успішності.

У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них – історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов (засновник Московського університету).

Після Полтавської битви (1709 р.) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. Заходами Катерини ІІ академія поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

31 жовтня 1798 р. за ініціативою імператора Павла І академія втратила свій статус, її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької та Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

28. Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Все більше і більше діячів, що вболівали долею України, вихід із становища вбачали у її культурно - національному відродженні. На цей шлях стає Петро Могила й до кінця свого земного життя віддано служить Україні й православ'ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й првославної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення Украіни до складу вільних Європейських держав. 20 років він керує видавничею діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковно - слов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує правослані храми - Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається фресковий портрет Петра Могили), Михайлівську церкву у Видубичах, церкву в Луцьку,Куп'яничах. Ним була "викопана із темряви підземної і відкрита денному світлу" Десятинна церква Великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, заснував друкарні й школи.Але найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Фрако зазначав:"Головна справа його життя - заснування Києво - Могилянської колегії, яка повина була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ ворога - наукою і просвітництвом".Колегія якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, угрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчались церковно - слов'янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.Але Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західно європейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.Петро Могила забзпечував викладачів та студентів засобами для життя і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщеня під школу, яка є й сьогодні на території Києво - Могилянської академії (відома під назвою Трапезна або Святодухівська церка). Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на подолі, половину худоби й інвентаря з свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин. На останок Могила "слізно" просив берегти Колегію, "єдине його надбання". На честь Петра могили Колегія стала іменуватися Києво - Могилянською академією.

63. Ве́лесова Кни́га (Влес-Книга, Влес книга, Vles Book, Veles Book, скорочено ВК) — збірник молитов, легенд, оповідань про давню слов'янську історію написаних на праукраїнській (давньоукраїнській) мові. Датування пам'ятки спірне. Одні вважають її найдавнішим язичницьким писемним трактатом 10 століття, інші — підробкою кінця 19 — середини 20 століття[1]. Місцем укладання пам'ятки називають Полісся[Джерело?], Новгород. Події, що описані у Велесовій книзі, охоплюють період приблизно від 7 ст. до н.е. до кінця IX ст. н.е. Назва книги пов'язана з іменем слов'янського бога Велеса (бога достатку, худоби і торгівлі).

Усі відомості про історію тексту до моменту публікації виходять від емігранта, автора художніх творів та творів зі слов'янського фольклору Ю.П.Миролюбова.

Згідно з його розповідями, Велесова книга була знайдена у 1919 полковником Добровольчої армії Алі Ізенбеком у розгромленій поміщицький садибі у селі Великий Бурлук на Харківщині. Текст ВК був вишкрябаний шилом чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до 1 см, після чого покриті лаком чи маслом та нанизані на ремінець. У 1925 Ізенбек оселився у Брюсселі, де познайомився з Юрієм Петровичем Миролюбовим — білоемігрантом з України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже цікавився слов'янськими старожитностями. Подальша доля Велесової книги тісно пов'язана саме з цією постаттю.

Миролюбов так викладає обставини знахідки:

Ізенбек знайшов їх у розграбованій садибі не те князів Задонських, не те Донських або Донцових, не пам'ятаю, так як сам Ізенбек точно не знав їхнього імені. Це було на Курському або Орловському напрямку. Господарі були перебиті червоними бандитами, їх численна бібліотека позграбована, подерта, а на підлозі валялися розкидані дошки, по яких ходили неосвічені солдати і червоногвардійці до приходу батареї Ізенбека.

З 1925 р. по 1939 р. Миролюбов намагався реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Ізенбек не дозволяв виносити дощечки зі свого приміщення та відхилив пропозиції бельгійських вчених, які хотіли займатися вивченням дощечок. Миролюбову вдалося переписати більшу частину і зберегти достатньо чітке зображення однієї з табличок і ще кілька (до шести) менш чітких. Якісне фото було зроблене лише з 16-ї дощечки, яка й дала назву книзі (текст цієї дощечки починається словами: «Влес книгу сію»). З початком Другої світової війни, у 1940 р. у Брюссель прийшли німці, а у серпні 1941 року Ізенбек помирає, і таблички безслідно зникають.

Окрім Миролюбова, дощечок ВК ніхто не бачив.

У 1954-59 рр. частина ВК була опублікована у журналі «Жар-птица» у Сан-Франциско. Редактор журналу А.А.Куренков отримав тексти ВК від Миролюбова. Після цього дослідженням ВК почав займатись М.Ф.Скрипник, який також отримав копії переписаних Миролюбовим текстів. Він опублікував тексти ВК у Канаді, у 70-х роках 20 ст. Саме це видання Скрипника вважається найбільш повним та точним.

 

64. Вирішальне значення в культурному розвитку Київської держави відіграли далекоглядні реформи Володимира Великого, а саме, запровадження християнства (988—989) та проведення адміністративної і військової реформ, які були продовжені і розвинені його сином Ярославом Мудрим. В результаті цих реформ Київська держава стала єдиною і могутньою, як ніколи. Вона набула великого міжнародного авторитету і широких міждержавних зв’язків. З її можновладцями прагнули ріднитися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси1. У часи правління Володимира і Ярослава Русь могла диктувати свої умови навіть Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство. суттю військової реформи стала ліквідація племінних збройних формувань і створення загальнодержавної системи оборони. Володимиром Великим на європейський зразок була побудована величезна за розмахом (майже на 1000 км), складна і розгалужена система фортець, укріплених міст, валів і ровів, що мала захищати Русь від печенігів. Позитивні наслідки цього нововведення не заставили довго чекати. Хреститель Русі також створив феодальну організацію війська, особливістю якої стало наділення землею за військову службу. В результаті військо стало опорою великого князя, а племінна і варязька еліти, котрі часто виявляли незадоволення діями центральної влади, прагнули відокремитися від Києва, були потіснені.

Згідно з адміністративною реформою, були ліквідовані племінні князівства і створені землі — уділи, керувати якими призначалися сини великого князя, його довірені особи — посадники або наближені до князя бояри. Нова місцева влада, у свою чергу, створювала свій апарат управління, безпосередньо підпорядкувалася великому князю і виконувала його волю. Як наслідок, родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному. Київська Русь стала централізованою, згуртованою державою, а її дружинна форма правління перетворилася на монархічну.

Всі ці зміни в державі суттєво і безпосередньо вплинули на зростання економічної, політичної, правової і військової культури в суспільстві.

Головними державними функціями великих князів київських у ІХ — ХІІ століттях було продовження будівництва й удосконалення системи оборони Русі та керівництво збройними формуваннями під час бойових дій, встановлення та підтримання дипломатичних відносин з іншими державами, комплектування державного апарату, створення законодавчої та судової системи, реформування соціаль- но-економічних відносин в державі.

Військова діяльність великокняжої влади мала ряд напрямів: по-перше, укріплення міцності збройних формувань; по-друге, захист держави від зовнішніх ворогів, зокрема, від нападів кочовиків, не допущення порушень її кордонів; по-третє, обкладання даниною підкорених племен; по-четверте, спричинення політичного тиску на непокірливих сусідів; по-п’яте; розширення території Русі; по-шосте, охорона внутрішнього порядку в державі, придушення виступів підданих тощо.

Дипломатія давньоруських князів була однією з пріоритетних функцій їхньої діяльності і підпорядковувалася зовнішньополітичним завданням держави, а тому тексти угод з державами зберігалися у княжому архіві в Києві. При цьому київські дипломати використовували, з одного боку, традиції східнослов’янських племен, а з іншого — міжнародний досвід. Особливо розширилися і стали міцними міжнародні зв’язки Київської Русі після її хрещення. В цей час Київ установив дипломатичні контакти з багатьма країнами Південної, Середньої і Північної Європи і як рівний та повноправний член християнської спільноти відстоював свої державні інтереси. Зразком умілої дипломатії була, як відомо, діяльність Ярослава Мудрого. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми й плідними. Тоді ж пожвавилися дипломатичні контакти між Київською Руссю та Германською імперією. Декілька разів з 1030 до 1043 рр. держави обмінювалися посольствами.

Дипломатичні взаємини між Київською державою та європейськими країнами знаходили підкріплення в частих династичних шлюбах великокнязівських родин з представниками панівних династій інших держав.

Великий князь київський був також активним будівником державного апарату управління. В його функції входило призначення чиновників: адміністративних, поліцейських, судових і фіскальних. Він сам контролював їх діяльність, а іноді навіть брав на себе виконання їх функцій.

Третьою реформою, яку провів великий князь київський Володимир Святославович, була новація у сфері релігійних вірувань. Її суть полягає, як відомо, у прийнятті Київською Руссю християнства. Це була, мабуть, найбільш складна і болісна реформа. Тому навколо неї і сьогодні продовжують точитися гострі дискусії щодо її доцільності і тих методів, якими вона реалізовувалася. Проте безперечним є одне: запровадження християнства в Київській державі позитивно вплинуло на прилучення її населення до матеріальних і духовних цінностей античності, Римської імперії, Візантії, Західної Європи в цілому.

65. Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, й дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі.

Причини, що сприяли поширенню освіти на Русі:

1. Про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада. І ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (30 учнів), 1030 р. Ярославом мудрим в Новгороді і в 1037 р. в Києві (двірцева школа);

2. Навчання в школах Давньої Русі проводилося рідною (слов’янською) мовою (на Заході – латинню);

3. На Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти – самоосвіта – майже невідома на Заході того часу;

4. Школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);

6. На відміну від Європи освіта в давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку. Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед, у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи. Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;

6. Давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна носила більш м’якій характер.

Створення шкіл і розповсюдження писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для широкого впровадження нового християнського культу, але й для функціонування державного управління, міжнародних зв’язків, торгівлі.

В ХІ ст. – період розквіту Київської Русі, система шкіл булла представлена такими основними типами:

* школа «книжого вчення»;

* монастирська школа;

* школа грамоти;

* годувальництво.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяла на себе держава і церква. Школи «книжого вчення» – державні школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалось через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними орденами ченців, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта булла диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж з простолюддя вчилися читати та писати

і готувалися до службових відправ. Монастирські школи Київської Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, перший в Давній Русі монастир, найбільший центр православної релігії, заснований у 1051 р., Софійський собор). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи, Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир – школою підвищеного типу, а нова церква –початковою школою.

Школи грамоти існували переважно в містах, У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Годувальництво

– форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років годувальників із числа воєвод і знатних бояр; годувальники були і

наставниками, і управителями. В обов’язки годувальника входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя. Більшість дітей простолюду виховувалась у сім’ях. Їх навчали

сільськогосподарській праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту і хоровий спів.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що прагнули дійти до найвищих церковних урядів або визначитися як проповідники й письменники. Під вищою освітою розумілося вивчення богословсько- філософських дисциплін: богослов’я, філософії, риторики, граматики, співів та вивчення іноземних мов, насамперед, грецької. Таку освіту можна було отримати в ХІ ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у ХІІ ст. при Печерському або при Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – в школах при єпископіях

66. В ХІ—ХІІ століттях появився перший звід законів, відомий під назвою «Руська правда», який став правовим кодексом держави. У ньому вперше були визначені права людини (вільної), прописаний їх захист, юридично обґрунтована недоторканість общинної та приватної власності. Цим документом було встановлено єдиний порядок судочинства у всій Русі, кровну помсту було обмежено і замінено системою штрафів. Заборонялося застосування тортур для одержання свідчень від обвинувачуваних. Створення цього документа теж пов’язується з іменем Ярослава Мудрого. Початковий варіант тексту «Руської правди» не зберігся. Однак відомо, що після смерті батька (1054), сини Ярослава коригували і доповнювали її текст, створивши так звану «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо 106 списків «Руської правди», складених у різні часи. Вчені поділяють їх на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену. Кожна з редакцій відображає певний етап розвитку суспільних відносин у Київській Русі та рівень правової культури у ній. Найбільш давньою (XІ ст.) вважається Коротка редакція (43 статті). На її основі в часи князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава була створена Розширена редакція (121 стаття). Найбільш пізньою є Скорочена редакція, яка була підготовлена в XV, а, можливо, навіть у XVІІ ст., і увібрала в себе основний зміст Розширеної редакції.

Зміст статей «Руської правди» свідчить про достатньо високий рівень розробки цивільно-правових норм у Київській державі, при цьому спостерігається чітка тенденція їх розвитку. Так, якщо у Короткій редакції майже всі юридичні норми «Руської правди» спрямовані на захист княжого майна, земельної власності великого князя, то у її Розширеній і Скороченій редакціях, крім великокняжих прав, всебічно обґрунтовані і юридично захищені інтереси земельної аристократії, закріплено безправ’я холопів1 та визначені майнові й особисті права інших категорій залежного населення. Вартим уваги є й той факт, що багато статей містять конкретизацію тлумачення права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя праці, різний інвентар.

Належна увага приділена у «Руській правді» і розробці статей кримінального права. Згідно з їх змістом, поняття «злочин» трактувалося як «образа», незалежно від того, чи це було спричиненням матеріальної шкоди, нанесенням тілесних пошкоджень чи завданням моральних збитків. Припускалося, що суб’єктом злочину могла бути всяка людина, крім холопа. За вчинки останнього ніс відповідальність його господар. Найбільш тяжкими злочинами вважалися пограбування та вбивство. Закон визначав різну відповідальність за будь-який замах на життя осіб, які знаходилися на різних сходинках суспільної ієрархії. Наприклад, за вбивство найбільш знатних людей призначалась подвійна вира1 (грошовий штраф) — 80 гривен, за основну масу вільних — 40 гривен, за сільського старосту — 12 гривен, а за смерда (селянина — общинника) і холопа — лише 5 гривен. Половина вири (20 гривен) виплачувалася за нанесення тяжких тілесних пошкоджень і вбивство невірної дружини. Що стосується кари за пограбування, то законом передбачалося вигнання злочинця з громади чи перетворення його в холопа, а майно провинника підлягало конфіскації.

У «Руській правді» були регламентовані й інші сфери взаємовідносин громадянина та держави. Такого глибокого і всебічного обґрунтування правових аспектів життя середньовічного суспільства Східна Європа ще не знала. Тому «Руська правда» стала найавторитетнішим юридичним твором європейського рівня, зразком правової культури. Пізніше цей оригінальний правовий документ став основою «Литовського Статуту», широко використовувався при підготовці кодексу законів Московської держави — «Уложения».

67. Цінною пам’яткою давньоруського письменства є «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке дійшло до нас за Лаврентіївським літописом 1377 р. Князь Володимир Мономах – одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя

Всеволода. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113 – 1125 рр. У «Повчанні…» можна виділити три окремі частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та розбратах, – говориться у посланні, то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею».

У другій частині твору автор говорить про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати».

В третій частині «Повчання» Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні»

простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі

68. У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту. Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних. Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення. Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур. Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней. Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо. Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру. Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби. Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи. Феодальне господарство за своїм характером залишалося в основному натуральним. Проте продовжували підтримуватися і певні торгівельні зв’язки насамперед між великим феодальним маєтком і ринком. Незважаючи, однак, на зростаючу роль, яку почали відігравати власне феодальні господарства, головну роль в економічному житті відігравали все ж не вони, а дрібні селянські господарства, Саме вони обробляли основну площу земель, виробляли переважну масу сільськогосподарської продукції. Основною формою землеробського населення, а разом з тим і соціальною організацією селян продовжувала залишатися сільська община чи громада, селяни якої продовжували спільно користуватися громадськими землями. Разом з тим кожна селянська вела своє власне, окреме дрібне господарство. Останнє виникло в процесі розвитку продуктивних сил у землеробстві, удосконалення знарядь праці тощо. Громади, в свою чергу, складалися з "дворищ". Дворище об’єднувало звичайну велику родину - 5-10 кровно близьких родин, точніше, кілька поколінь однієї сім’ї або індивідуальних господарств - "димів". До складу дворищ з часом вступали і зайві люди, які були або біль-менш рівноправними членами дворища ("потужники", "поплічники" тощо), або перебували в залежності від хазяїв дворищ ("підсусідки", "половинники", "дольники"). Дворище користувалося ділянкою землі, яка складалася з різних угідь. Розмір такої ділянки залежав від кількості працездатних членів дворища. Кожен дим мав право на частину земель дворища, які підлягали періодично перерозподілу.

69. Однією з найвизначніших пам’яток давньоруського письменства й гордістю вітчизняної культури є «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, онука Ольгова». Твір написаний невідомим автором1 невдовзі після невдалого походу Ігоря Святославича, князя Новгород-Сіверського, на половців у 1185 р. під гнітючим враженням від тих подій. У поході взяли участь двоюрідні брати київського князя Святослава Володимировича — Ігор Святославич з сином і племінником та князь Всеволод Святославич. Нищівна поразка, якою закінчився цей похід, стала причиною глибоких і складних роздумів автора про долю Русі, а також палкого заклику до князів припинити чвари і об’єднатися заради відсічі кочовикам.

У контексті цих роздумів автор «Слова…» продовжив розвиток так актуальної для тих часів проблеми моралі. Особливої ваги набуло його міркування над змістом понять «честі» і «слави» як найвищих ціннісних характеристик людини й фундаменту кодексу честі дружинної етики. На основі поняття «честі» він обґрунтовував ідеальні образи князя і княжого ратника і пропагував їх як зразки поведінки. Моральною, насамперед, вважалася поведінка, що відповідала вимогам, які висуваються перед хоробрим воїном як зразком відваги, мужності та кмітливості. Саме ці риси, які автор «Слова…» називає «буйством», були притаманні, у першу чергу, князям Ігорю та Всеволоду. Однак буйство у нього не просто сміливість і хоробрість, а шалена відвага до нестями. Такими якостями володів князь Всеволод Святославич. Тому у «Слові…» він отримав величне прізвисько «Буй-Тур» і разом з князем Ігорем став зразком ратної поведінки для русичів.

«Слово о полку Ігоревім…» — твір ліричний і епічний одночасно. Багато його образів (картини битви, втеча Ігоря з полону) беруть початок у фольклорній символіці; плач Ярославни сягає своїми коріннями народного тужіння, а стихійний зв’язок людини з природою, спогади про язичницьких богів — все це яскраві свідчення про поетичні погляди народу тієї доби.

Разом з творами Кирила Туровського, «Словом про погибель Руської землі», «Києво-Печерським патериком» і багатьма іншими сторінками Іпатіївського літопису, «Слово о полку Ігоревім…» свідчить про високий рівень літературної культури в Київській державі ХІ—ХІІ століть. Цей твір значною мірою вплинув на зміст літературної пам’ятки початку ХV ст. — «Задонщини», а через неї і на деякі інші шедеври ХV—ХVІІ століть.

Велич «Слова…» полягає і в тому, що за невдалим походом Ігоря,

автор зумів убачити суть суспільних процесів свого часу та їх проблеми, піднестися до вершин історичного мислення, акцентувати

суспільну думку на вічній ідеї патріотизму, висловити сакраментальну на всі часи тезу: тільки разом, тільки за умови єдності всього народу можна зберегти рідну землю і забезпечити добробут суспільства.