4. Законодавство в сфері забезпечення інформаційної безпеки.

Черговий етап технологічної революції в інформаційній сфері зумовлює серйозні зміни в суспільстві загалом. Змінюється спосіб життя мільйонів людей. Процеси глобалізації торкаються дедалі нових сфер діяльності. Й інформаційна стає не тільки найважливішою сферою міжнародної співпраці, а й об'єктом суперництва. Проблеми у сфері інформаційних відносин, формування інформаційних ресурсів і користування ними загострюються внаслідок політичного й економічного протиборства держав. Це стає актуальним у зоні забезпечення національної безпеки України.

У ній чітко виділяється специфіка забезпечення інформаційної безпеки. Вона знайшла відображення в законах України «Про основи національної безпеки України» , «Про концепцію національної програми інформатизації» , «Про національну програму інформатизації» , а також у Стратегії національної безпеки України, яка затверджена указом Президента.

У ст. 17. Конституції України зазначено: “ Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.

Найбільш вважливі національні інтереси – суверенітет і територіальна цілісність держави. Символічним є те, що такі, здавалося б різнопланові завдання, як захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки стоять поряд, на одному рівні з точки зору їх важливості.

В Концепції (основах державної політики) національної безпеки України серед пріоритетних національних інтересів визначено такі:

- досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності; гарантування прав української нації та національних меншин України;

- зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;

- розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх національностей, що складають український народ;

- налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.

У цьому ж документі визначені і основні можливі загрози національній безпеці України в найбільш важливих сферах життєдіяльності, серед яких зазначені такі:

У політичній сфері:

- посягання на конституційний лад і державний суверенітет України;

- втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

- наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні;

- загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин.

У соціальній сфері:

- тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві.

У науково-технологічній сфері:

- науково-технологічне відставання України від розвинених країн;

- зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів.

В інформаційній сфері:

- повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

- інформаційна експансія з боку інших держав.

З аналізу змісту наведених інтересів і загроз їхній реалізації випливає, що механізми забезпечення національних інтересів і загрози за своєю сутністю мають переважно інформаційний характер.

У Законі «Про основи національної безпеки України» вперше дано офіційну оцінку значущості й системної сутності інформаційної безпеки як невід'ємної складової національної безпеки України.

У п. 2.8. Стратегії національної безпеки, присвяченому стану інформаційної безпеки в нашій державі, зазначено:

посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності;

недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту;

наближається до критичного стан безпеки інформаційно-комп'ютерних систем у галузі державного управління, фінансової і банківської сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо.

Ще в одному офіційному документі – «Рекомендаціях парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» ідеться, що стан розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно зі світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, зокрема:

відсутні національна стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні та план дій щодо її реалізації;

немає координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів;

ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, спрямованих на виконання Національної програми інформатизації, впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське господарство, є низькою;

є відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових розрахунків за товари та послуги тощо;

рівень інформатизації окремих галузей економіки, деяких регіонів країни є низьким;

розвиток нормативно-правової бази інформаційної сфери є недостатнім;

створення національної інформаційної інфраструктури для надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам інформаційних послуг з використанням Інтернету відбувається повільно;

рівень комп'ютерної грамотності населення є недостатнім, впровадження нових методів навчання із застосуванням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій – повільним;

рівень інформаційної представленості України в інтернет-просторі є низьким, а присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів – недостатньою;

рівень державної підтримки виробництва засобів інформатизації, програмних засобів і впровадження інформаційно-комунікаційних технологій не забезпечує всіх потреб економіки й суспільного життя;

спостерігаються нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення «інформаційної нерівності» між окремими регіонами, галузями економіки та різними верствами населення;

не вирішуються в повному обсязі питання захисту авторських прав на програмну продукцію, відсутні системні державні рішення, спрямовані на створення національних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентоспроможного програмного забезпечення.

І це незважаючи на те, що за минулі роки відбулася досить серйозна трансформація інформаційної організації держави. Організаційно-правові засади у сфері інформаційної безпеки, що діють сьогодні в Україні, загалом створюють необхідні передумови для реалізації відповідної державної політики. Проте новий виток технологічних успіхів в інформатиці поряд із прогресивними можливостями, що відкриваються, народжує й нові загрози безпеці.

Президент України, усвідомлюючи всю серйозність нових потенційних загроз і якісні зміни, що відбуваються в країні, зокрема в державному управлінні, військово-політичній і науково-технічній сфері тощо, й потребу протидіяти проявам загроз безпеці національних інтересів в інформаційній сфері, пов'язаних переважно зі зловживанням свободою висловлювання поглядів і поширенням ідей, ворожим і зловмисним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій, лише в назві указу використовує поняття «інформаційна безпека України». А в його тексті, як і в самому рішенні Ради національної безпеки та оборони від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України», котре указ вводить у дію, замість поняття ІБ широко застосовується поняття «національна безпека в інформаційній сфері».

Указ, на жаль, лише намагається «наздогнати» текст щорічного послання Президента Верховній Раді, в якому було доцільно про це говорити, однак і цього року до нього вкотре не потрапили питання розвитку в Україні інформаційного суспільства – запоруки створення сучасної постіндустріальної держави. Дивно, але й нова редакція стратегії національної безпеки (від 12.02.2007 р.) не орієнтує на вирішення цього комплексу питань і не загострює питання необхідності розв'язання проблем законодавчого регулювання в інформаційній сфері, що в світі нині динамічно розвивається. У всіх цих документах не наголошено, що в темпах науково-технічного прогресу, у спрямованості форм його соціальної організації, характері впливу на людину й суспільство сьогодні в світі відбуваються радикальні зміни й початок ХХІ століття можна характеризувати як якісно новий етап у розвитку інформатизації, науки, технологій та їхньої взаємодії із суспільством. Отже, їхні тексти є недосконалими й вразливими для критики.

У 2008 році було прийнято Указ Президента України «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 21 березня 2008 року.

Основною метою реалізації положень Доктрини інформаційної безпеки України є створення в Україні розвиненого національного інформаційного простору і захист її інформаційного суверенітету.

Забезпечення інформаційної безпеки України має здійснюватися за такими принципами:

свобода збирання, зберігання, використання та поширення інформації;

достовірність, повнота та неупередженість інформації;

обмеження доступу до інформації виключно на підставі закону;

гармонізація особистих, суспільних і державних інтересів;

запобігання правопорушенням в інформаційній сфері;

економічна доцільність;

гармонізація українського законодавства в інформаційній сфері з міжнародним;

пріоритетність національної інформаційної продукції.

Не можна сказати, що технічна складова інформаційної безпеки у нас не розробляється, існує навіть Біла книга в цій сфері [1], однак вона створювалася у відриві від гуманітарної складової інформаційної діяльності й, зокрема, безпеки, яка містить більшу сукупність проблем, пов'язаних із дотриманням конституційних прав і свобод громадян у сфері духовного життя та інформаційної діяльності. Забезпечення духовного відновлення України потребує ретельнішого й глибшого розгляду цих питань. Філософські, політичні, економічні, культурологічні проблеми інформаційної безпеки вимагають визначення закономірностей розвитку інформаційної сфери як системоутворювального чинника життя сучасного суспільства. Розробки й обґрунтування критеріїв і методик оцінки стану інформаційної безпеки, зокрема інформаційно-психологічної безпеки особистості й суспільства, самий лише перелік напрямів наукових досліджень у сфері інформаційної безпеки наочно свідчать про те, що вона є новим і дуже складним, багатоплановим об'єктом міждисциплінарних гуманітарних наукових досліджень. Зрозуміти природу, механізм його функціонування можна тільки із залученням апарату й інструментарію різних гуманітарних наук: соціології, психології, права, політології тощо. Особливо важливо, щоб була оптимальна корекція фундаментальних наукових досліджень, з одного боку, і прикладних розробок (моніторинг, опитування, конвент-аналіз тощо) – з другого. Виходячи з такого розуміння статусу й ролі інформаційної безпеки, ця сфера повинна стати темою серйозного й розгорнутого міждисциплінарного наукового проекту, підтриманого на державному рівні. Як уявляється, вироблені напрями досліджень можуть слугувати орієнтирами під час підготовки й створення нових спеціальностей з гуманітарних складових інформаційної безпеки. З урахуванням цих чинників слід не тільки зробити належний акцент на місці й ролі людини в інформаційному суспільстві, а й визначити механізми захисту здобутих прав і свобод людини та форми їхнього подальшого розвитку.

Джерела

1. Біла книга Держспецзв'язку. – http://www.dsszzi.gov.ua

2. Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 26. – ст. 347.

3. Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27–28. – Cт. 182.

4. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – ст. 102.

5. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – ст. 351.

6. Закон України «Про телекомунікації» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 12. – Cт. 155.

7. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –

8. Закон України «Про національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27–28. – ст. 181.

9. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – ст. 351.

10. Постанова Верховної Ради України «Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 1 грудня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 15.

11. Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» від 12 лютого 2007 року № 105/200.

ВИСНОВКИ

Аналіз теоретико-методологічних основ явища інформаційної безпеки держави в умовах сучасного стану і перспектив розвитку української державності, а також результати історичного розвитку суспільства дають підставу зробити такі висновки:

1. Інформаційна безпека держави являє собою такий стан інститутів держави і суспільства, за якого забезпечується надійний захист національних інтересів країни і її громадян в інформаційній сфері.

2. Обов'язок забезпечення інформаційної безпеки як невід'ємної складової національної безпеки покладається на інформаційну організацію держави.

3. Інформаційна організація держави повинна бути гарантом інформаційної безпеки держави та її інститутів, суспільства і громадян, стабільності політичного режиму в умовах процесів глобалізації, зростання загроз з боку міжнародного тероризму, ескалації діяльності екстремістських і сепаратистських рухів і організацій як усередині країни, так і за її межами.

4. Актуальним науковим і практичним завданням у сфері забезпечення інформаційної безпеки України є досягнення єдиного підходу до визначення оптимальних моделей і шляхів забезпечення інформаційної безпеки держави на основі виявлення найважливіших якісних і кількісних властивостей та параметрів цього явища.