3. Розвиток земельного права в період становлення незалежної української держави

На основі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року¹ і відповідно до Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю 1990 року Верховна Рада УРСР 18 грудня 1990 року прийняла Земельний кодекс². Відповідно до розділу VI Декларації «Економічна самостійність» земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах УРСР, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Згідно ст. 6 Земельного кодексу 1990 року, земля надавалася громадянам України в довічне успадковане володіння для ведення селянських (фермерських) господарств, особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва, традиційних народних промислів. У всіх інших випадках, у відповідності зі ст. 7 Земельного кодексу земля надавалася громадянам і юридичним особам у постійне або тимчасове користування. Стаття 8 Земельного кодексу вводила інститут оренди землі.

18 грудня 1990 року було прийнято постанову Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»³. Відповідно до даної постанови всі землі УРСР з 15 березня 1991 року оголошувалися об'єктом земельної реформи. Верховна Рада України 30 січня 1992 року приймає Закон «Про форми власності на землю»⁴, яким встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю. Відповідно до даного закону 13 березня 1992 року приймаються зміни (нова редакція) Земельного кодексу України⁵, який підтвердив зазначені вище форми власності на землю і визначив порядок передачі земель у приватну власність. В той же день Верховною Радою була прийнята постанова «Про прискорення земельної реформи і приватизації земель»¹. Основними завданнями земельної реформи стали: приватизація землі, передача її в приватну власність громадянам України та у колективну власність КСП, сільськогосподарським кооперативам, акціонерним товариствам, садівничим товариствам.

Найважливіше значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової економіки мають також Закони України «Про плату за землю» у редакції від 19 вересня 1996 року² і «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року³. Обидва закони, втілюючи в життя положення Конституції України, «яка заклала принципово новий підхід до регулювання економічних, у тому числі і земельних відносин в умовах ринкової економіки»⁴, дозволили використовувати оренду землі і плату за землю як інструменти здійснення земельної реформи і заклали підґрунтя для загальногалузевої кодификації земельного законодавства. Ці акти на сьогоднішній день є єдиними кодифікованими земельно-правовими актами, норми яких в цілому відповідають вимогам Конституції та ефективно діють на практиці.

4. Сучасний період розвитку земельного права після прийняття нового Земельного кодексу України.

Чинний Земельний кодекс був прийнятий 25 жовтня 2001 року⁵ і вступив у дію 1 січня 2002 року. Він є основою для подальшого розвитку земельного законодавства України, тому що закріплює принципово нові підходи до регулювання земельних відносин.