- •1. Основні поняття спадкового права та процесу
- •Глава 1. Понятійний апарат та принципи спадкового права
- •1,2. Основні принципи спадкового права та їх аналіз
- •Глава 2. Заповіт як остання воля власника майна
- •2.2. Суб'єкти, які наділені повноваженнями щодо посвідчення заповітів
- •2.3. Види заповітів та їх класифікація
- •2.3.2. Заповіт з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст. 1240 цк)
- •2.3.3. Заповіт з умовою (ст. 1242 цк)
- •2.3.4. Заповіт із встановленням сервітуту (ст. 1246 цк)
- •2.3.6. Заповіт з умовою щодо позбавлення прав на спадкування (ст. 1235 цк)
- •2.3.7. Особистий заповіт (ст. 1233 цк) і заповіт подружжя
- •.4. Нотаріальна процедура посвідчення заповітів
- •2.5. Скасування та зміна заповіту
- •2.6. Оголошення заповіту
- •2.7. Тлумачення заповіту
- •.8. Недійсність та нікчемність заповіту
- •Глава 3. Договір довічного утримання ( догляду)
- •3.1. Поняття і предмет
- •3.2. Сторони, їх права та обов'язки
- •3.3. Заміна набувача за договором
- •3.4. Форма договору
- •3.4. Форма договору
- •Глава 4. Особливості укладення та нотаріального посвідчення договору довічного утримання
- •4.1. Особливості укладення договору щодо майна, що перебуває у спільній власності
- •4.2. Нерухоме майно (житловий будинок, квартира або їх частина, земельна ділянка)
- •4.3. Рухоме майно, яке має значну цінність
- •4.4. Грошова оцінка матеріального забезпечення
- •4.5. Договір на користь третьої особи
- •4.5. Договір на користь третьої особи
- •4.6. Заміна майна, яке передано набувачеві
- •4.7.Державна реєстрація договору (Державний реєстр правочинів)
- •4.7.Державнареєстраціядоговору(Державнийреєстрправочинів)
- •4.8.Накладення заборони відчуження нерухомого майна (Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна)
- •4.8.Накладеннязаборонивідчуженнянерухомогомайна(Єдиний реєстрзаборонвідчуженняоб'єктівнерухомогомайна)
- •4.9. Обтяження рухомого майна (Державний реєстр обтяжень рухомого майна)
- •4.9. Обтяження рухомого майна (Державний реєстр обтяжень рухомого майна)
- •Глава 5. Підстави та правові наслідки припинення договору довічного утримання.
- •5.1. Розірвання договору судом
- •5.1. Розірваннядоговорусудом
- •5.2. Правові наслідки розірвання договору
- •5.2. Правовінаслідкирозірваннядоговору
- •5.3. Припинення договору у разі смерті відчужувача (оголошення померлим, факт смерті)
- •5.3. Припинення договору у разі смерті відчужувача (оголошення померлим, факт смерті)
- •5.4. Правові наслідки смерті набувача
- •5.4. Правові наслідки смерті набувача
- •5.5. Правові наслідки припинення юридичної особи - набувача
- •5.5. Правові наслідки припинення юридичної особи - набувача
- •Глава 6. Спадковий договір та процедура його посвідчення
- •6.1. Поняття та предмет спадкового договору
- •6.2. Суб'єкти (сторони та інші особи) спадкового договору, їх права та обов'язки
- •6.3. Форма спадкового договору та процедура його посвідчення нотаріусом
- •6.3. Форма спадкового договору та процедура його посвідчення нотаріусом
- •6.4. Спадковий договір з участю подружжя
- •6.4. Спадковий договір з участю подружжя
- •6.5. Накладення та зняття заборони відчуження майна, яке є об'єктом спадкового договору
- •6.5. Накладення та зняття заборони відчуження майна, яке є об'єктом спадкового договору
- •6.6. Здійснення контролю за виконанням умов спадкового договору
- •6.7. Припинення, розірвання спадкового договору та визнання його недійсним
- •6.7. Припинення, розірвання спадкового договору та визнання його недійсним
- •Глава 7. Договір довічного утримання (догляду) і спадковий договір у нотаріальній практиці.
- •Глава 7. Договір довічного утримання (догляду) і спадковий договір у нотаріальній практиці
- •Глава 8. Спадкові відносини та їх суб'єкти
- •8.1. Загальні положення
- •8.1. Загальні положення
- •8.2. Спадкодавець
- •8.2. Спадкодавець
- •8.3. Правовий статус спадкоємців
- •8.3.1. Формальний спадкоємець
- •8.3.1. Формальний спадкоємець
- •8.3.2. Правовий статус потенційних спадкоємців
- •8.3.2. Правовий статус потенційних спадкоємців
- •8.3.3. Правовий статус спадкоємців (фактичних)
- •8.3.4. Підпризначений спадкоємець
- •8.3.4. Підпризначений спадкоємець
- •8.3.5.Правове положення спадкоємців, які мають право на спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку та переважне право на виділ їм у натурі цього майна (ст. 1279 цк)
- •8.3.5. Правове положення спадкоємців, які мають право на спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку та переважне право на виділ їм у натурі цього майна (ст. 1279 цк)
- •8.3.6. Представництво інтересів спадкоємців у спадкових справах
- •8.4.1. Теоретичний зміст поняття «відказоодержувач»
- •8.4.2. Право заповідача на заповідальний відказ (ст. 1237 цк)
- •8.4.2. Право заповідача на заповідальний відказ (ст. 1237 цк)
- •8.4.3. Строк прийняття заповідального відказу (ст. 1271 цк)
- •8.4.3. Строк прийняття заповідального відказу (ст. 1271 цк)
- •8.4.4. Втрата чинності заповідальним відказом (ст. 1239 цк)
- •8.4.5. Вигодонабувач за сервітутом
- •8.5. Виконавець заповіту
- •8.5. Виконавець заповіту
- •8.6. Кредитори
- •8.6. Кредитори
- •Глава 9. Поняття,види спадкування та їх загальна характеристика
- •9.1. Поняття «спадкування»
- •9.2. Види спадкування та їх характеристика. Загальні положення
- •9.2. Види спадкування та їх характеристика. Загальні положення
- •9.3. Особливості спадкування за заповітом
- •9.3. Особливості спадкування за заповітом
- •9.4. Спадкування за законом
- •9.4. Спадкування за законом
- •9.5. Спадкування усиновленими та усиновлювачами
- •9.5. Спадкування усиновленими та усиновлювачами
- •9.6. Перша черга спадкоємців за законом
- •9.7. Друга черга спадкоємців за законом
- •9.7. Друга черга спадкоємців за законом
- •9.8. Третя та четверта черги спадкоємців за законом
- •9.9. П'ята черга спадкоємців за законом
- •9.10. Спадкування за правом представлення
- •9.10. Спадкування за правом представлення
- •9.11. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом
- •9.11. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом
- •9.12. Особливості спадкування за правом на обов'язкову частку
- •9.12. Особливості спадкування за правом на обов'язкову частку
- •9.13. Спадковий процес щодо спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку
- •9.13. Спадковий процес щодо спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку
- •9.14. Спадкування державою
- •9.14. Спадкування державою
- •9.15. Визнання спадщини відумерлою
- •9.15. Визнання спадщини відумерлою
- •Глава 10. Особливості спадкування окремих видів майна та прав
- •10.1. Спадкування квартир, будинків та інших об'єктів нерухомості
- •10.1. Спадкування квартир, будинків та інших об'єктів нерухомості
- •10.2. Чи спадкується завдаток?
- •10.2. Чи спадкується завдаток?
- •10.3. Спадкування права на земельну ділянку
- •10.3. Спадкування права на земельну ділянку
- •10.4. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності
- •10.5. Спадкування неодержаних сум, які належали спадкодавцеві як засоби до існування
- •10.5. Спадкування неодержаних сум, які належали спадкодавцеві як засоби до існування
- •10.6. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)
- •10.6. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)
- •10.7. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки
- •10.7. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоті та сплату неустойки
- •10.8. Спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем
- •10.8. Спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем
- •10.9. Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, погляд, лікування та поховання спадкодавця
- •10.9. Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, погляд, лікування та поховання спадкодавця
- •10.10. Спадкування вкладів у банках (фінансових установах)
- •10.11. Спадкування заставленого майна
- •10.11. Спадкування заставленого майна
- •10.12. Спадкування особистих (немайнових) прав та обов'язків
- •10.13. Спадкування автомобілів, наданих інвалідам
- •10.13. Спадкування автомобілів, наданих інвалідам
- •10.14. Спадкування акцій
- •10.14. Спадкування акцій
- •10.15. Спадкування майна члена фермерського господарства
- •10.15. Спадкування майна члена фермерського господарства
- •10.16. Спадкування речей, обмежених в обороті
- •10.16. Спадкування речей, обмежених в обороті
- •Глава 11. Корпоративні права та їх відокремлення від інших прав
- •11.1. Правовий зміст корпоративного права за Господарським і Цивільним кодексами та його складові частини
- •11.2. Аналіз спадкування корпоративних прав за теоретичними джерелами
- •11.2. Аналіз спадкування корпоративних прав за теоретичними джерелами
- •11.3. Підприємство як особливий об'єкт цивільного права
- •11.3. Підприємство як особливий об'єкт цивільного права
- •11.4. Корпоративні права у стадії їх виділення
- •11.4. Корпоративні права у стадії їх виділення
- •Глава 12. Охорона корпоративних прав спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями
- •12.1. Складові елементи охорони прав на спадщину
- •12.1. Складові елементи охорони прав на спадщину
- •12.2. Зміст заповіту та установчого договору як запорука виваженого розподілу прав на корпоративне підприємство
- •12.2. Зміст заповіту та установчого договору як запорука виваженого розподілу прав на корпоративне підприємство
- •12.3. Розшук належних спадкоємцю прав на підприємство
- •12.3. Розшук належних спадкоємцю прав на підприємство
- •12.4. Переваги для спадкування корпоративних прав
- •12.5. Корпоративні спори з приводу спадкування належної учаснику частки
- •12.5. Корпоративні спори з приводу спадкування належної учаснику частки
- •12.6. Загальні правові передумови розрахунку вартості корпоративного права або шляхів його виділу при спадкуванні
- •12.6. Загальні правові передумови розрахунку вартості корпоративного права або шляхів його виділу при спадкуванні
- •12.7. Спадкові права і податкові обов'язки спадкоємців
- •Глава 13. Оособливості об'єднання декількох нотаріальних проваджень у єдиний процес або їх роз'єднання
- •13.1. Загальна характеристика умов об'єднання нотаріальних проваджень
- •13.1. Загальна характеристика умов об'єднання нотаріальних проваджень
- •13.2. Характеристика процедури об'єднання нотаріальних npoваджень, які стосуються спадкових правовідносин
- •13.2. Характеристика процедури об'єднання нотаріальних npoваджень, які стосуються спадкових правовідносин
- •13.3. Характеристика процедури об'єднання і роз'єднання нотаріальних проваджень, які стосуються різних правовідносин
- •13.3. Характеристика процедури об'єднання і роз'єднання нотаріальних проваджень, які стосуються різних правовідносин
- •Глава 14. Матеріальні та процесуальні основи нотаріального провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину
- •14.1. Загальні положення нотаріального процесу щодо видачі свідоцтва про право на спадщину
- •14.1. Загальні положення нотаріального процесу щодо видачі свідоцтва про право на спадщину
- •14.2. Факт смерті спадкодавця
- •14.2. Факт смерті спадкодавця
- •14.3. Час та місце відкриття спадщини
- •14.4. Наявність підстав закликання до спадкування
- •14.4. Наявність підстав закликання до спадкування
- •14.5. Наявність спадкового майна
- •14.5. Наявність спадкового майна
- •14.6. Повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини - це безумовний обов'язок нотаріуса
- •14.6. Повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини - це безумовний обов'язок нотаріуса
- •14.7. Висновки із спадкової справи, що стосуються особливостей цивільного процесу
- •14.7. Висновки із спадкової справи, що стосуються особливостей цивільного процесу
- •14.8. Процесуальний порядок повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини
- •14.8. Процесуальний порядок повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини
- •Глава 15. Здійснення права на спадкування
- •15.1. Прийняття спадщини
- •15.2. Строки для прийняття спадщини
- •15.2. Строки для прийняття спадщини
- •15.3. Продовження строку для прийняття спадщини
- •15.3. Продовження строку для прийняття спадщини
- •15.4. Способи прийняття спадщини
- •15.5. Подання заяви про прийняття спадщини
- •15.6. Відкликання заяви про прийняття спадщини
- •15.6. Відкликання заяви про прийняття спадщини
- •15.7. Відмова від спадщини та правові наслідки такої відмови
- •15.8. Фактичне прийняття спадщини
- •15.8. Фактичне прийняття спадщини
- •15.9.1. Поділ спадщини між спадкоємцями (ст. 1278 цк)
- •15.9.1. Поділ спадщини між спадкоємцями (ст. 1278 цк)
- •15.9.2. Порядок поділу спадкового майна
- •15.9.3. Методика визначення частки спадкового майна, яка належатиме кожному спадкоємцю
- •15.9.3. Методика визначення частки спадкового майна, яка належатиме кожному спадкоємцю
- •15.9.4. Прирощення спадкових частин
- •15.9.4. Прирощення спадкових частин
- •15.9.5. Перехід права на прийняття спадщини (спадкова трансмісія - ст. 1276 цк)
- •15.9.5. Перехід права на прийняття спадщини (спадкова трансмісія- ст.1276 цк)
- •Глава 16. Оформлення права на спадщину
- •16.1. Видача свідоцтва про право на спадщину
- •16.1. Видача свідоцтва про право на спадщину
- •16.2. Строки видачі свідоцтва про право на спадщину (ст. 1298 цк)
- •16.2. Строки видачі свідоцтва про право на спадщину(ст.1298 цк
- •16.3. Державна реєстрація права на спадщину (ст. 1299 цк)
- •16.3. Державна реєстрація права на спадщину (ст.1299 цк)
- •16.4. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину (ст. 1300 цк)
- •16.5. Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301 цк)
- •16.6. Перерозподіл спадщини (cm. 1280 цк)
- •16.6. Перерозподіл спадщини (cm. 1280 цк)
- •16.7. Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця
- •16.7. Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця
- •Глава 17. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна
- •17.1. Матеріально- npaвовий зміст провадження щодо вжиття заходів щодо охорони спадкового майна
- •17.2. Нотаріальне провадження щодо вжиття заходів до охорони садкового майна
- •17.2. Нотаріальне провадження щодо вжиття заходів до охорони садкового майна
- •17.3. Надходження відомостей про необхідність вжиття заходів до охорони спадкового майна
- •17.3. Надходження відомостей про необхідність вжиття заходів до охорони спадкового майна
- •17.4. Опис спадкового майна
- •17.4. Опис спадкового майна
- •17.5. Вжиття заходів щодо охорони окремих видів спадкового майна, які потребують спеціального зберігання
- •17.6. Передача майна на зберігання та в управління спадкоємцям або іншим особам, яких призначає нотаріус
- •17.7.Етап збереження майна
- •17.8.Передача спадкового майна спадкоємцям
- •17.8. Передача спадкового майна спадкоємцям
- •17.9.Правові наслідки невжиття заходів до охорони спадкового майна
- •17.9.Правові наслідки невжиття заходів до охорони спадкового майна
- •Глава 18. Особливості регулювання спадкових відносин у державах континентальної системи права
- •8.0. Інститут спадкового права у міжнародному приватному праві
- •18.1. Теоретичні засади та колізійні норми спадкування у праві держав континентальної системи права
- •18.1. Теоретичні засади та колізійні норми спадкування у праві держав континентальної системи права
- •18.2. Колізійні питання спадкового права у сучасному українському законодавстві
- •18.3. Національні матеріально-правові норми спадкового права держав континентальної системи права
- •18.3. Національні матеріально-правові норми спадкового права держав континентальної системи права
- •Глава 19. Шляхи регулювання спадкових відносин у системі загального права
- •Глава 20. Уніфікація колізійних норм щодо спадкування у мПрП
- •20.1. Міжнародні багатосторонні конвенції з питань спадкування
- •Глава 21. Суб'єкти, які вправі надавати правову допомогу при спадкуванні з іноземним елементом
- •21.2. Нотаріус як суб'єкт, що уповноважений надавати допомогу іноземним громадянам у спадкових правовідносинах
- •21.3. Повноваження судів у вирішенні спірних питань при розгляді спадкових справ з участю іноземного елементу
Спадкове право
(Нотаріат.Адвокатура.Суд)
за ред. С.Я.Фурса, Київ-2008
1. Основні поняття спадкового права та процесу
Глава 1. Понятійний апарат та принципи спадкового права
Виділення авторами окремого пункту, присвяченого особливостям одних і тих самих понять в межах цивільного права, нотаріального та цивільного процесів, зумовлюється специфікою дії норм матеріального та процесуального законодавства. А тому це положення не може не вплинути на визначення конкретних термінів, які мають застосовуватись у окремих галузях правової науки, базис яких ґрунтується на однакових правовідносинах. Так, образно порівнюючи норми матеріального права з нормами юридичного процесу ми маємо для себе відзначити суттєву відмінність між ними, яка полягає у тому, що безліч моментальних фото в остаточному рахунку все ж таки не висвітлюють всю подію, а для цього потребується інший процес - відеозапис. Отже, норми матеріального права регламентують окремі правові ситуації, відокремлюючи правомірну поведінку від неправомірної, встановлюють права і обов'язки суб'єктів правовідносин і простежують певну відповідальність за неправомірні дії та їх наслідки, водночас як будь-який процес має простежувати відповідну дію від її початку до остаточного результату. Нотаріальний же процес, крім того, повинен гарантувати права законослухняних суб'єктів на кожному етапі нотаріального провадження, спонукати їх лише до правомірних, гарантованих законом дій і правомірних наслідків таких дій.
Отже, як в нормах матеріального права, так і процесуального мають застосовуватись певні терміни, які мають відповідати умовам єдності понятійного апарату як у законодавстві і практиці його застосування, так і бути самодостатніми при їх використанні в науковій роботі. Теоретичні пошуки науковців щодо найкращого висвітлення тих чи інших понять відрізнялися залежно від тієї галузі права, дослідниками якої вони вважались. Так, найбільш істотними до останнього часу були дослідження в галузі цивільного права, а тому, зазвичай, термінологія та понятійний апарат спадкового права формувався вченими-цивілістами. Віддаючи належне попереднім теоретичним дослідженням, нами пропонується при врахуванні конкретного змісту понять, що використовуються при регламентації спадкових правовідносин, враховувати процесуальні аспекти їх застосування.
Виходячи з того, що розкривати характер та зміст спадкових правовідносин без чіткого понятійного апарату, на який має спиратись будь-яка науково-практична праця, неможливо, тому пропонується розкрити основні поняття спадкового права.
Насамперед потребують визначення такі поняття, як «спадкове право» та «спадковий процес». В юридичній літературі має широке застосування поняття «спадкове право», з яким пов'язується регулювання правовідносин при спадкуванні. Так, спадкове право визначають як сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб. Однак з таким визначенням важко погодитись, оскільки, застосовуючи такий термін, ми порівнюємо право лише із сукупністю цивільно-правових норм. Питання хибності ототожнення правової науки із законодавством аргументувалось раніше, а тому вважається за доцільне навести тільки додаткові аргументи на користь авторської позиції. Це положення можна підтвердити й тим, що при розгляді спадкових правовідносин неважко помітити, що вони синтезуються й з іншими нормами законодавства, до яких можна віднести норми конституційного, сімейного, житлового, земельного та ін.
На спадкові правовідносини суттєвий вплив можуть здійснювати договірні правовідносини, що випливають із застосування в юридичній практиці шлюбного договору (контракту), спадкового договору, договору дарування на випадок смерті, кредитних відносин, корпоративних прав тошо. Наприклад, говорячи про спадкові правовідносини, слід констатувати, шо чинним законодавством, зокрема Цивільним кодексом України далі - ПК) врегульовується порядок пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця (ст. 1281 ЦК), однак претензії кредитора - це продовження договірних, трудових або інших правовідносин. Тобто ці правовідносини виникли до спадкових та їх синтез зумовлений правонаступництвом, але відокремлення спадкових правовідносин від інших інститутів права може призвести до безвихідних правових ситуацій замість розширення можливих варіантів їх вирішення. Так, у випадку смерті спадкодавця його кредиторові належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Законодавець передбачив також положення, якщо кредитор спадкодавця не знав та не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (ч. З ст. 1281 ЦК).
Підводячи підсумок, можна говорити, що спадкове право - це один з інститутів цивільного права, в якому мають визначатися межі дозволеної поведінки суб'єктів спадкових правовідносин, які закріплюються законодавством України. При цьому під законодавством України мається на увазі як книга VI «Спадкове право» Цивільного кодексу України, так і інші норми закону, що безпосередньо впливають на регламентацію спадкових правовідносин. Таке визначення дозволяє відокремити спадкове право від права спадкування. З чого випливає, що право спадкування - це суб'єктивне право окремої особи, яке є лише певною частиною спадкового права, регламентованого ЦК.
Нині спадкове право значно розвинулось, тому доцільно погодитись із Ю.А. Заікою, що спадкове право слід вважати підгалуззю цивільного права. Але авторами ще у 2002 році пропонувалося ввести й новий термін -спадковий процес, який складається з усіх юридично вагомих дій суб'єктів спадкових правовідносин. Тут малося на увазі, що спадковий процес може здійснюватись як в межах нотаріального процесу, так і поза його межами, коли немає потреби звертатись до нотаріуса або суду для вирішення особливо важливих юридичних обставин. Прогноз авторів нині знайшов своє відбиття в ЦК. Так, наприклад, за ч. 2 ст. 1267 ЦК спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Тому, взагалі, неможливо спадковий процес ототожнювати з нотаріальним та бачити в ньому обов'язковість звернення до публічних установ. Наприклад, коли в процесі спадкування спадкоємці отримують лише речі звичайної домашньої обстановки і вжитку, то звернення до нотаріуса не потребується. Якщо при розподілі спадкового майна немає спору між спадкоємцями, то звернення до суду так само недоцільне. Отже, такий спадковий процес має у своєму змісті юридично вагомі обставини, оскільки внаслідок них майно набувається новими власниками, але цей процес проходить без впливу будь-яких державних органів і має реалізовуватись відповідно до норм законодавства.
Але розглянуте вище положення стосується процесу спадкування майна, яке не має суттєвого господарського значення та значної вартості. Щодо більшості спадкових правовідносин, у яких спадкування пов'язане з коштовними речами, потребується суттєва увага та правоохоронні і правозахисні гарантії з боку держави для належного здійснення громадянами прав спадкування. Особливо це стосується тих верств населення, які не здатні захистити свої права особисто, та випадків, коли права осіб спірні щодо прав інших спадкоємців, тощо. При цьому не треба відокремлювати спадкове право від інших галузей права, наприклад, сімейного, конституційного, земельного тощо, положенням про його самостійність, а треба розвивати спеціальну процедуру реалізації спадкових прав, яка буде базуватись та узагальнювати усі положення законодавства, що випливають із різних галузей права.
Говорячи ж про спадкування, слід усвідомлювати його відмінність від спадкового процесу. Тут пропонується відмежувати осіб, які безпосередньо успадковують належні спадкодавцю права та обов'язки, від осіб, які мають інші права на спадщину або здійснюють вплив на спадкові правовідносини. Тобто під спадкуванням пропонується розуміти реалізацію спадкоємцями їхніх прав на отримання належної їм частки спадщини, а спадковий процесбуде складатись із процесу спадкування та всіх інших дій, безпосередньо пов'язаних з розподілом спадщини, виконанням обов'язків, що зумовлюються зобов'язаннями спадкодавця, тощо.
Державою для полегшення реалізації спадкових прав громадян і здійснення їх у визначених законом межах передбачено нотаріальний порядок їх оформлення. Діяльність же нотаріусів щодо спадкових правовідносин регламентується насамперед Законом України «Про нотаріат». Тому при розгляді спадкових правовідносин, що реалізовуватимуться в нотаріальному процесі, треба враховувати теоретичну концепцію щодо виникнення та регулювання нотаріальних процесуальних правовідносин. Отже, слід говорити про додаткове регламентування спадкових прав у межах нотаріального процесу. Тому треба визнати, що спадкове право тісно пов'язане з нотаріальним процесом і має в ньому складати свій інститут - спадковий процес. Отже, загальне поняття «спадковий процес» -це регламентовані законодавством юридично вагомі дії повноважних осіб, які зумовлені переходом прав та обов'язків померлої особи до інших осіб.
Спадковий процес у певних випадках може бути одним з інститутів нотаріального процесу, який визначає спеціальну процедуру реалізації громадянами спадкових прав та повноваження нотаріусів, що мають забезпечити охорону прав усіх суб'єктів спадкових правовідносин і оформлення спадкових прав відповідно до вимог закону.
У разі неможливості врегулювання спадкових правовідносин у межах нотаріального процесу - при виникненні спірності прав, обов'язків або юридичних обставин, вони стають предметом розгляду справ судами загальної юрисдикції. Але цивільна процедура розгляду справ у судах не має в своєму змісті спеціальних інститутів, присвячених спадковому праву і нотаріальному процесу, оскільки вона має універсальний характер. Хоча деякі норми конкретизують особливості розгляду певних категорій справ, що випливають із спадкових, які можуть розглядатися як у позовному, так і окремому провадженні цивільного судочинства і нотаріальних правовідносин8. Слід зазначити, що цивільний процесуальний порядок розгляду спадкових правовідносин не дублює нотаріальної процедури реалізації спадкових прав, а має свої особливості і повноваження суду щодо врегулювання цих правовідносин, які значно ширші, ніж у нотаріусів.
Отже, виходячи із загальної концепції розмежування функцій нотаріату та суду слід усвідомлювати відмінність у їх повноваженнях. Так, нотаріальні дії щодо спадкових правовідносин спрямовані лише на охорону прав усіх суб'єктів правовідносин, водночас як діяльність суду має характер захисту вже порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Коли йдеться про встановлення судом юридичних фактів (обставин справи), що спрямовані на визначення наявності або відсутності певних суб'єктних прав та обов'язків осіб, які виникають із спадкових правовідносин, то тут йдеться про розгляд справ позовного провадження. Коли ж матеріальні права, пов'язані зі спадкуванням, особа не може реалізувати у силу об'єктивних обставин, зокрема не може довести нотаріусу факт родинних відносин із померлим спадкодавцем, чи факт проживання однією сім'єю та ведення спільного господарства не менш як п'ять років до відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК), чи факт прийняття спадщини, місця відкриття спадщини, факт належності заповіту, оскільки у ньому допущена помилка, то при розгляді таких справ суддя не вирішує спір про право, питання про права та обов'язки суб'єктів, а йдеться лише про встановлення певних обставин, але такі обставини повинні мати юридичне значення, тобто юридичні факти, від встановлення яких судом у особи виникне, зміниться або припиниться певне суб'єктивне право. Тобто у випадку встановлення вищезазначених фактів, якщо вона доведе їх суду, суд задовольнить вимоги особи, рішення набере законної сили і лише тоді поза межами суду, тобто у нотаріуса особа може ставити питання про отримання спадщини. Такі категорії справ розглядаються судом у порядку окремого провадження.
Діяльність же адвокатів направлена на надання кваліфікованої юридичної допомоги суб'єктам спадкових відносин. З одного боку, адвокат має роз'яснити особам можливість врегулювання їх спадкових прав між собою залежно від об'єктів спадщини - добровільно, або шляхом звернення до нотаріуса, а у випадку наявності спору роз'яснити необхідність звернення до суду, при цьому допомогти скласти заяву та визначитись із вимогою, з якою треба звернутися до суду на захист порушених прав та інтересів зацікавлених осіб.
Тому, говорячи про певні юридично вагомі поняття, особливо щодо їх застосування у законодавстві, слід усвідомлювати не тільки їх важливість, а й певні межі їх змісту та характер практичного застосування. На цьому базується й подальший виклад матеріалу, в якому крім визначення понять автором пропонується їх уточнення відповідно до особливостей нотаріального та судового процесів, а також передбачається доцільним перенести окремі норми з матеріального законодавства до процесуального, що зумовлене їх характером та змістом. Тобто до Закону України «Про нотаріат» мають бути перенесені всі норми з Цивільного кодексу, які стосуються процедурних питань.
При цьому, поглиблено аналізуючи всі положення спадкового права як окремого інституту цивільного права, автори водночас зупиняються на аналізі чинного законодавства та тенденції розвитку спадкового права з можливістю одночасного узгодження цього процесу з поліпшенням якості нотаріальної процедури та законодавства про нотаріат. Тобто основна увага у цьому посібнику зосереджується на зв'язках норм матеріального та процесуального законодавства. Такий напрям дослідження надає можливість ґрунтовно аналізувати як теоретичні положення спадкового права, так і процес спадкування.
Зрозуміло, що процес спадкування не може бути «вільним» від об'єктивного критерію його досконалості - цивільного судочинства. Саме при розгляді справ у суді виявляються недосконалості сучасного законодавства та теорій спадкового права. Тобто судові справи, в яких предметом розгляду є спадкові правовідносини, - це певним чином об'єкт для прискіпливого аналізу науковців щодо досконалості відповідного законодавства або відповідності його реальним суспільним відносинам. Так, недоліки законодавства в багатьох випадках є причиною ускладнення вирішення правових ситуацій не тільки судом9, а й громадянами при реалізації власних прав. Погоджуючись з думкою А.Осетинського про загальну негативність частої зміни законодавчих норм, слід додати, що іншим щодо складності вирішення конкретних правових ситуацій є правовий нігілізм осіб, які спостерігають за розвитком законодавства і відчувають його недосконалість при охороні і захисті власних прав.
Тому процес удосконалення законодавства має відрізнятись не тільки швидкою реакцією на зміни в суспільних відносинах, а й зовнішньою та внутрішньою впорядкованістю його норм, понять, що застосовуються в окремих нормах. Крім того, законодавцем мають регламентуватись не тільки сучасні правовідносини, а й дія законодавчих норм та понять має розраховуватись на певний проміжок часу, що забезпечить їх стабільність та внутрішню гармонію розумності та доцільності законодавства.
При некоректності законодавства щодо суспільних відносин неминучим буде відторгнення органів держави від їх функціональних завдань, чого будь-яка держава допускати не повинна. Тому поряд з сучасними постійними змінами до законодавства, які стосуються окремих норм та законодавства в цілому, які розраховані на регламентування сучасних правовідносин, повинні існувати глибокі теоретичні розробки перспективних змін законодавства України на майбутнє. У цьому контексті й пропонується визначення понять спадкового права, які авторами надаються з урахуванням власної позиції та узгодженням її з перспективними змінами до законодавства, що пропонуються в юридичній літературі іншими вченими.
Так, в юридичній літературі спадкування визначається як перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб - його спадкоємців. Однак з таким визначенням погодитись неможливо, оскільки успадковується не тільки майно, а й права та обов'язки спадкодавця. Так, у ст. 1216 ЦК під спадкуванням розуміється перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Практично така сама позиція за змістом висловлюється й Т.П. Коваленко, Н.С. Глусь. Суттєвою відмінністю цих визначень від попереднього насамперед є те, що успадковуються разом із правами й обов'язки спадкодавця.
Однак за сучасним законодавством (статті 1281, 1282 ЦК України) відносити до спадщини загалом обов'язки спадкодавця в повному обсязі неможливо. Це пояснюється тим, що спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині, тобто фактично не всі обов'язки успадковуються. І крім того, вимоги кредиторів спадкодавця за ч. 2 ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу та підлягають задоволенню раніше, ніж видається свідоцтво про право на спадщину, про що додатково свідчить положення п. 2 ч. 1 ст. 64 Закону України «Про нотаріат». Щодо цього випадку говориться, що задоволення претензій кредитора здійснюється ще до прийняття спадщини одним чи всіма спадкоємцями або до видачі державі свідоцтва про право на спадщину, в разі пропуску шестимісячного строку (ч. 2 ст. 1281 ЦК) або протягом одного року від дня настання строку вимоги кредитор спадкодавця, який не пред'явив свої вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, позбавляється права вимоги (ч. З ст. 1281 ЦК).
Положення, наведене у ч. З ст. 1281 ЦК України, свідчить не про скорочений термін позовної давності, а про безповоротну втрату права вимоги, а тому є можливість говорити про те, що на сьогодні незалежно від строку настання права вимоги кредитор має отримати борг раніше, ніж спадкоємці отримуватимуть спадщину.
Отже, автори вважають, що відповідні зміни, внесені у ЦК про спадкування прав спадкодавця, а не тільки його майна, заслуговують на увагу. Але внесення цих змін до ЦК також зумовлює необхідність доповнення Закону України «Про нотаріат» положенням з обов'язковою вказівкою про межі обов'язків, що успадковуються.
Потребує додаткового аналізу положення, що має місце у ст. 1270 ЦК, в якій для прийняття спадщини передбачається строк у шість місяців, а у ч. З ст. 1281 ЦК строк для пред'явлення претензії в тому разі, коли кредитор не знав і не міг знати про відкриття спадщини, - до одного року. Отже, реальним стане положення про те, що лише через рік від дня відкриття спадщини кредитор втрачає право вимоги, що перекриває строк для прийняття спадщини на шість місяців.
Отож спадкоємці будуть відповідати за боргами спадкодавця протягом шести місяців після прийняття спадщини, тобто фактично вони успадковуватимуть разом із правами спадкодавця також його обов'язки у невизначеному розмірі, але, за загальним правилом, їх розмір має знаходитись в межах отриманої спадщини. Тобто можна прогнозувати, що одночасне існування цих положень неминуче призведе до спірних ситуацій. Наприклад, коли через одинадцять місяців та двадцять дев'ять днів після смерті спадкодавця до його спадкоємців звернеться кредитор, то в разі невідкриття спадщини постане питання про майно спадкодавця і межі відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця. В цьому разі для зняття напруженості в таких відносинах та зменшення ризику виникнення кримінальних справ доцільним є покладення обов'язку щодо обов'язкового відкриття спадщини та зобов'язання спадкоємців не здійснювати цивільних правочинів щодо відчуження майна спадкодавця протягом строку можливого звернення кредиторів. Тому запропонований порядок, на наш погляд, явно віддає переваги охороні прав кредиторів і ускладнює можливість вирішення боргових правовідносин. Тому доцільно адекватно збільшити загальний строк прийняття спадщини до одного року.
На нашу думку, спадщина складатиметься з прав спадкодавця, а також конкретного спадкового майна та обов'язків спадкодавця з урахуванням зроблених вище зауважень. Але вважаємо доцільним існування двох понять «спадкові права» та «спадкове майно», що дозволить конкретизувати в нотаріальному процесі відповідні провадження за характером і змістом. Так, за законодавством про нотаріат нотаріус може вживати заходів до охорони спадкового майна, однак проблемним залишається охорона і захист прав та інтересів спадкодавця до визначення спадкоємців. Тому саме такий термін «спадкові права», на нашу думку, дозволяє відокремити потенційні права на речі спадкодавця, які знаходяться, наприклад, у інших осіб або належність яких спадкодавцю ще необхідно довести, від конкретного спадкового майна, яке було описане нотаріусом при вжитті заходів до його охорони.
При цьому доцільним є більша конкретизація поняття «спадкові права». Так, спадкове майно також підпорядковане праву власності спадкодавця до моменту його смерті, а у подальшому - праву власності спадкоємців. Але слід визнати неможливість одночасного застосування понять «спадкові права» та «спадкове майно», оскільки перше буде ширшим за обсягом і має поглинати друге. Тут мається на увазі, що поняття «спадкування прав» має включати в себе поняття «спадкування майна», оскільки перехід речей від одного власника до іншого супроводжується переходом саме права власності. Процес переходу майна від однієї особи до іншої без відповідних прав на нього можна визнати незаконним. Саме тому, на нашу думку, законодавець у ЦК відокремив процес спадкування від визнання спадщини відумерлою. У такому випадку це положення можна тлумачити як відмирання не спадщини, а прав спадкодавця щодо цього майна і прав спадкоємців на це майно.
Тому конкретизація поняття «майно» як сукупності конкретних речей, на наш погляд, може мати право на самостійне застосування в юридичній термінології. Але в статті закону воно має застосовуватись лише в дужках як пояснення до більш широкого поняття «спадкові права».
Така градація потрібна для подальшого викладення матеріалу, а саме для тих випадків, коли, наприклад, розглядатиметься спадкування авторського права спадкодавця або його право вимоги до іншої особи, спадкування землі іноземними громадянами тощо.
Тому, в основному погоджуючись з новими положеннями Цивільного кодексу, вважається доцільним конкретизувати також положення про успадкування обов'язків спадкодавця. Тобто, за загальним правилом, в тому разі, коли борги спадкодавця не перевищують вартості спадкового майна, вони успадковуються разом з правами спадкодавця. Додатково слід відзначити, що спадкоємці можуть за власною ініціативою відшкодувати борги спадкодавця, які перевищують розмір спадщини. Але в такому випадку за основу треба брати загальне правило, що це є правом, а не обов'язком спадкоємців. Змішування цих положень призведе до негативної практики, коли батьки відповідатимуть за боргами дітей, а діти - за боргами батьків, що суперечитиме вимогам Сімейного кодексу.
Однак положення про право спадкоємців відповідати за боргами спадкодавця є можливість довести тим аргументом, що це не заборонено законом, а також тим, що це буває доцільним для спадкоємців, коли збереження доброго імені спадкодавця та діяльності окремої приватної фірми може бути справою честі родини, а також коли борг спадкодавця зумовлений витратами на родину або коли такий випадок випливає чи прямо передбачений шлюбним договором (контрактом) тощо.
Крім того, сучасний нотаріальний процес має певні особливості, а саме: державний нотаріус після відкриття спадщини збирає відомості про майно спадкодавця і одночасно до нього мають звертатись кредитори спадкодавця, які надаватимуть відомості про його борги, але нотаріус не має обов'язку і повноважень щодо повідомлення спадкоємців про реальний розмір спадщини і боргів спадкодавця. Тобто спадкоємцю пропонується прийняти спадщину або відмовитись від неї. Хоча, на наш погляд, доцільно лише на кінцевій стадії нотаріального процесу перед видачею свідоцтва про право на спадщину остаточно ставити перед спадкоємцями питання про прийняття спадщини, обтяженої боргом, або про відмову від неї. Тому внесення до законодавства загального визначення поняття спадщини, в якому встановлюється положення про спадкування боргів без одночасного обґрунтування питання про їх розмір недоцільне, оскільки прийняття спадщини належить до прав спадкоємців, а не до їх обов'язків.
На обґрунтування цієї концепції можна додати, що спадкування не може визнаватися процесом переходу лише боргів спадкодавця, оскільки це знов суперечитиме ст.1282 ЦК. Це твердження можна довести також тим, що свідоцтво про право на спадщину не може видаватися лише на борги спадкодавця, а борг може відшкодовуватися за ініціативою спадкоємців (родини померлого) поза зобов'язаннями, визначеними спадковим законодавством. Навіть у разі зазначення в шлюбному договорі (контракті) положення про те, що кожний із подружжя бере на себе зобов'язання щодо відшкодування боргів, зобов'язання за якими має лише один із подружжя, ці борги важко назвати спадщиною. Фактично в запропонованому випадку продовжуються цивільні та сімейні правовідносини і має застосовуватися інше поняття - добровільне виконання обов'язків іншої особи, а не спадкування.
Отже, загальне поняття «спадщина» включає майнові та деякі особисті немайнові права спадкодавця та його обов'язки, які не можуть перевищувати розміру його прав.
Потребує уточнення й поняття «спадкодавець», оскільки воно в юридичній літературі пов'язується лише з переходом майна. Так, спадкодавцем визначають громадянина, майно якого після його смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Однак при визначенні поняття «спадкодавець» доцільно виходити із логічного зв'язку із терміном «спадкування», отже, спадкодавцем (незважаючи на вид спадкування) слід вважати фізичну особу, після смерті якої залишилася спадщина. Таке визначення дасть можливість пов'язати його з поняттям, що має місце у Цивільному кодексі, - «відумерлість спадщини», а не тільки з переходом спадщини до спадкоємців. Тим більше це положення не відповідає сучасному законодавству, за яким відказоодержувач відокремлений від спадкоємців. Тобто у цьому випадку нас цікавлять лише два факти -смерть громадянина і одночасно факт наявності у нього майна (спадкового). І лише при подальшому розвитку спадкового процесу від відкриття спадщини до її прийняття, поняття «спадкодавець» буде пов'язуватись із його волевиявленням у заповіті, наявністю умов у ньому, а також існуванням спадкоємців. Отже, поняття «спадкодавець» пов'язане з іншими поняттями і насамперед із поняттям «спадкоємці».
Говорячи про поняття «спадкоємці» неможливо не помітити, що у більшості авторів воно цілком пов'язане з вищенаведеними визначеннями і випливає з них, але, на наш погляд, воно також має свої особливості. Так, ЦК передбачається п'ять черг спадкоємців за законом, а також можливість переходу спадщини після визнання її відумерлою у власність |
спадкування ж державою або конкретними державними органами можливе лише в одному випадку - коли спадкодавець зазначив їх спадкоємцями у заповіті. Тобто некоректним слід вважати встановлення державою себе або окремих державних органів спадкоємцями у тому випадку, коли спадщину не було прийнято вчасно. Це положення за часів Радянської влади зумовлювало особливий інтерес держави у вирішенні конкретних спадкових справ, узгоджувалось із марксистсько-ленінською доктриною щодо негативної дії спадкових правовідносин на рівність прав громадян. Наприклад, коли спадкоємцями було пропущено строк прийняття спадщини, на об'єктивність суду могла впливати партійна належність судді, великий розмір спадщини тощо.
Тому нині заслуговує на увагу новела - ст. 1277 Цивільного кодексу України, де йдеться про порядок визнання спадщини відумерлою: спадщина визнається відумерлою судом після спливу одного року з моменту її відкриття за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, а також відмови чи неприйняття ними спадщини. На наш погляд, спонукати цей процес мають державні нотаріуси в тому випадку, коли ними вживались заходи до охорони спадкового майна і коли їм стало відомо про неприйняття спадщини, а також зацікавлені державні установи. Це пояснюється тим, що саме до державних нотаріусів подаються заяви про відмову від прийняття спадщини тощо.
При цьому мається на увазі не формальне спонукання процесу визнання спадщини відумерлою, а як остаточний висновок щодо неможливості знайти спадкоємців і лише після вжиття всіх необхідних заходів щодо їх розшуку. Але вже на цьому етапі є можливість зробити висновок про необхідність внесення у майбутньому до Закону України «Про нотаріат» відповідного положення про обов'язок нотаріуса повідомити орган державної влади про неприйняття спадщини або щодо його звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою. Слід сказати, що інститут відумерлості спадщини не є новим, він мав місце у ЦК 1948 p., але процедура визнання спадщини здійснювалась у адміністративному, а не судовому, як це передбачено ст. 234 ЦПК, порядку. Але такий порядок визнання спадщини призводив до негативних наслідків, тобто позбавляв громадян права на їх майно, яке вони тільки з прийняттям у 2003 р. ЦК (чинності набрав у 2004 р.) намагаються повернути собі це майно від держави. Фабулу цієї справи буде розкрито далі у книзі (див. проект № 165), де йтиметься про особливості розгляду судами справ, що виникають із спадкових правовідносин.
Досить складним слід вважати поняття «спадкоємець». Так, Коваленко Т.П. зазначає, що спадкоємець - це особа, яка у випадку смерті того чи іншого громадянина набуває права одержати його спадкове майно18. З таким визначенням погодитись важко, оскільки, по-перше, особа спадкодавця має бути чітко визначена, по-друге, тут також відсутнє положення про спадкування прав спадкодавця, хоча самим автором зазначалось про спадкування також і прав спадкодавця; а по-третє, наявність (набуття) прав для здійснення спадкування є лише об'єктивною оцінкою потенційного правового стану особи в певний проміжок часу. Останнє положення можна пояснити суб'єктивним фактором, оскільки потенційно існує право особи прийняти або відмовитись від прийняття спадщини, а при реалізації останнього права вона не набуде статусу спадкоємця.
Отже, у цьому визначенні поняття «спадкоємець» пов'язується лише з існуванням права, а не з його реалізацією. Тобто потенційною можливістю отримати спадщину послідовно володіють як спадкоємці першої, так і спадкоємці другої черги, а також і інших черг, але лише за умови відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 ЦК. Однак для нотаріального процесу потребується чітке визначення спадкоємців тієї черги, яка закликається до спадкування, що можна підкреслити запропонованими у Цивільному кодексі змінами, що передбачають існування п'яти черг спадкоємців.
Крім того, говорячи про спадкоємців у нотаріальному процесі потребуватиметься спеціальна термінологія, яка дозволить на різних етапах проваджень щодо видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна вести мову про певний статус спадкоємця. Наприклад, спадкоємець, який отримує свідоцтво про право на спадщину одночасно набуває статусу власника майна. Тому неможливо однозначно погодитись із позицією Н.С. Глусь щодо окремих обставин, з якими пов'язується статус спадкоємця, а саме щодо осіб, які закликаються до спадкоємства та прийняли спадщину. Тобто в цьому випадку констатуються два правових статуси осіб, які мають право визначити свою волю щодо прийняття спадщини і які таку волю виявили. Слід відокремлювати певні проміжки часу, коли особи не мають певних прав на спадщину і тому не є спадкоємцями. На наш погляд, доцільно визначити термін дії статусу спадкоємця, що надасть йому процесуального змісту.
Пропонується визначити статус особи, яка має право на закликання до спадкування, але не звернулась із заявою про прийняття спадщини та не довела свого права на отримання спадщини, і назвати її потенційним спадкоємцем. Тобто слід підкреслити, що вимоги спадкового права до поняття «спадкоємець» при їх застосуванні у нотаріальному процесі потребують певної конкретизації і визначення на кожному етапі спадкового процесу відповідно до особливостей нотаріальної процедури.
На підставі запропонованої концепції слід констатувати, що не повністю відповідатиме реальним обставинам процесу спадкування й інше визначення, що спадкоємцями є особи, зазначені в законі або заповіті, правонаступники спадкодавця. Тобто і у цьому випадку відсутнє положення про волевиявлення особи щодо прийняття спадщини, а також не конкретизоване загальне правило про встановлення прав нотаріусом у потенційних спадкоємців на отримання спадщини.
Досить яскравим прикладом виявлення цієї концепції в дії є запропонована у Цивільному кодексі редакція ч. 2 ст. 1259, якою передбачено можливість встановлення судом прав у особи на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалась, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (див. проект № 1).
Отже, слід зробити висновок, що, з одного боку, це положення свідчить про одночасне волевиявлення на прийняття спадщини (подання заяви до суду) і необхідність доведення відповідного права на спадкування, а з іншого, - про запровадження нової підстави для спадкування. Безумовно, така особа офіційно отримує статус спадкоємця лише з моменту набрання судовим рішенням законної сили, хоча таке право особи визначено в законі. Отож не тільки із зазначенням у законі або заповіті виникає право спадкування, а й із встановленням відповідного права в рішенні суду.
Так, особа, яка утримувала спадкодавця і належить до наступних черг, повинна отримати юридичний статус, і відповідне поняття має увійти до юридичної лексики. Крім того, у законі чітко повинен бути зазначений строк надання опікування, матеріального забезпечення, іншої допомоги. Так, у ст. 1259 ЦК визначається термін «протягом тривалого часу», але така невизначеність строку не може мати практичного застосування у судовій і нотаріальній практиці без відповідної конкретизації, оскільки буде одразу приводити до спірних правових ситуацій. На наш погляд, цей термін має узгоджуватись із часом, за який відшкодовуються витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, а саме строк визначено так - не більше як за три роки (ст. 1232 ЦК). Отже, доцільно в тому випадку, коли утримання надавалось такою особою (наприклад, далеким родичем), понад три роки прирівнювати її в правах до спадкоємців тієї черги, яка закликається до спадкування. Тобто надання допомоги, що не може бути відшкодована у визначених законом межах, має призводити до статусу спадкоємця. Така конкретизація спадкових правовідносин дасть можливість суду встановлювати статус спадкоємця і пов'яже визначені законодавством строки в логічну послідовність. При цьому доцільно, на наш погляд, називати такого громадянина утримувачем спадкодавця, оскільки необхідно відокремити це поняття від близького за назвою, а саме - утриманців спадкодавця.
Отож новела, передбачена у ч. 2 ст. 1259 ЦК досить логічна та гуманна за своїм змістом, оскільки за ЦК 1963 р. не було передбачено правового зв'язку між утриманням спадкодавця та спадкуванням особою, яка надавала йому утримання.
Крім того, в порядку окремого провадження передбачено розгляд судом деяких категорій справ у тому випадку, коли потенційний спадкоємець не може довести юридичних обставин, що визначають його право на отримання спадщини (див. проект № 2).
Отже, з позицій конкретизації термінології цивільного та нотаріального процесів пропонується відокремити поняття «потенційний спадкоємець» , під яким пропонується розуміти особу, право якої на спадкування визначено законом або заповітом, але яка ще не довела свого права на отримання спадщини і не виявила свого бажання її отримати. А спадкоємцем (фактичним) слід вважати ту особу, яка має доведене у встановленому порядку право на отримання спадщини і виявила передбаченим законом способом бажання отримати спадщину (вступила в управління або володіння спадковим майном або подала заяву про бажання прийняти спадщину). В останньому скороченому визначенні автор має на увазі, що таке право повинне бути доведене нотаріусу або суду в разі виникнення спірності в питаннях наявності прав на спадкування, яке базується на законі або заповіті. При цьому однією із умов, що визначає право на придбання спадщини, є прийняття спадщини. Дії, що свідчать про прийняття спадщини, в основному регламентовані в ЦК України. Однак наведений у ЦК перелік цих дій не є вичерпним, оскільки п. 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачається, що спадкоємці за законом, які позбавлені можливості подати документи, що підтверджують наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом, вони можуть за письмовою згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину і подали докази родинних, шлюбних чи інших відносин із спадкодавцем, бути включені до свідоцтва про право на спадщину. Тобто в законодавстві про нотаріатпередбачається суттєва умова для виявлення права на спадкування. Отож з позицій нотаріального процесу при викладенні наступного матеріалу має цікавити не тільки і не стільки саме поняття «спадкоємець», скільки правовий статус особи потенційного спадкоємця та визначена законом конкретна процедура переходу особи із одного правового статусу до іншого. Зрозуміло, що після отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець стає повноправним власником майна, до якого може бути застосовано термін «спадкоємець» лише в тому випадку, коли постане питання про шлях набуття майна. Наприклад, якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину протягом одного року від настання строку вимоги, що передбачається ст. 1281 ЦК (див. проект № 3). Щодо видів спадкування, передбачених ЦК, то, на наш погляд, вони визначені як в юридичній літературі, так і в законодавстві неадекватно їх змісту. Так, у ст.1217 ЦК передбачається, що існують два види спадкування: за заповітом і за законом. Однак, аналізуючи ст. 1241 ЦК, яка належить до глави «Спадкування за заповітом» і регламентує право на обов'язкову частку у спадщині, слід відмітити певну перевагу закону над змістом заповіту. Так, за ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Тобто можна |
констатувати, що право на обов'язкову частку за своїм значенням більш вагоме, ніж право на спадщину за заповітом, настає незалежно від волі спадкодавця і має суттєві переваги перед спадкуванням за заповітом.
На цій підставі фактично є можливість назвати спадкування за заповітом у найбільш широкому розумінні як змішане, в якому має значення як воля заповідача, так і вимога закону про забезпечення права на обов'язкову частку. Лише в тому випадку, коли не буде осіб, які мають право на обов'язкову частку, і коли їх право заповітом не порушується, тоді буде в чистому вигляді застосовуватись спадкування за заповітом. При цьому вимога закону не поглинає права заповідача повністю, вона стосується лише половини частки, яка належала б спадкоємцю при спадкуванні за законом.
Для того, щоб розмежувати всі три існуючі види спадкування, пропонується назвати їх так: за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку. Хоча останній вид спадкування фактично також передбачений законом і його також є можливість називати спадкуванням за законом, але для того, щоб не плутати термінів, на наш погляд, доцільно його відокремити від звичного поняття «спадкування за законом» під окремою назвою «спадкування за правом на обов'язкову частку».
На підставі вищенаведеного, пропонується доповнити ст. 1217 ЦК частиною 2 такого змісту: «Спадкування за законом має місце, якщо і оскільки воно не змінено заповітом, а спадкування за заповітом здійснюється із забезпеченням права на обов'язкову частку». Або ст. 1217 ЦК доцільно викласти в такій редакції: «Спадкування здійснюється за заповітом з урахуванням права на обов'язкову частку та за законом».
Інтересним є питання про форму спадкування. Так, не обов'язково спадкування здійснюється в нотаріальному порядку, але, безсумнівно, цей процес має підпорядковуватись вимогам закону. При цьому в законі не визначено чітко випадки, коли має застосовуватись обов'язкова нотаріальна форма оформлення спадкових прав. Але для охорони прав спадкоємців при спадкуванні певних видів майна та прав слід визначати межі нотаріальної процесуальної форми, які відповідатимуть нормам різних галузей права.
У юридичній літературі існує досить багато визначень поняття «заповіт». Так, у ст. 1233 ЦК заповіт визначається як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Але, на нашу думку, це поняття слід уточнити, заповітом має визнаватись посвідчене відповідно до законодавства особисте розпорядження фізичної особи (правочин), в якому вона на випадок її смерті визначає спадкоємців, яким бажає передати належні їй майно та права, а також може зазначати умови прийняття спадщини та інші передбачені законом розпорядження (наприклад, заповідальний відказ). Автори доповнили поняття посиланням на правочин для того, щоб закріплений у ЦК термін «правочин» з'єднати і поширити його дію на заповіт.
На наш погляд, доцільним є юридичне закріплення терміна, що визначає особу, яка склала заповіт, - «заповідач» (статті 1235, 1236, 1237 ЦК), оскільки це дає можливість говорити про правовий статус такої особи і скорочує час та зусилля для його відтворення як на практиці, так і в теоретичних джерелах. Слід зазначити, що у ЦК не розкрито поняття «заповідач», а тільки у ст. 1234 ЦК йдеться про те, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Отже, пропонується до ЦК ввести поняття «заповідач», під яким розуміти дієздатну особу, яка склала заповіт у визначеному законом порядку. Цьому питанню було приділено увагу В.К. Бондаревим, який заповідачем вважає особу, що зробила розпорядження щодо свого майна на випадок своєї смерті22. Однак таке визначення не збігається за змістом з іншим поняттям, що розкривається ним і яке можна визнати як класичне, - «заповіт». Це -юридичний акт, що не має юридичного характеру при житті особи, яка його склала, та включає в себе одностороннє розпорядження фізичної особи, зроблене у встановленій законом формі про те, що має бути зроблене після її смерті і, головним чином, щодо надання її майна на користь певних осіб.
В останньому понятті доцільно виділити основні умови заповіту з позицій спадкового права. Поки що звернемо увагу на процесуальні аспекти цього поняття. Так, нотаріальна процедура встановлює обов'язок нотаріуса не поширювати відомості, які йому стали відомі під час вчинення нотаріальних проваджень (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про нотаріат»). Звідси випливає випадок, коли складений заповіт буде мати юридичне значення при житті заповідача, а також після його смерті. Тобто в разі порушення нотаріусом вимог законодавства у заповідача виникає право на відповідний позов до нотаріуса, а після його смерті аналогічне право на позов матимуть спадкоємці. У деяких країнах світудопускається олографічна форма заповіту, коли він особисто пишеться заповідачем і не вимагається нотаріальної форми його посвідчення, але це положення не має застосування для заповітів, посвідчених громадянами України на їх території. Хоча ЦК передбачено й секретний заповіт (ст. 1249 ЦК), тобто який пишеться самим заповідачем без ознайомлення нотаріуса із його змістом (ч. 2).
Отже, одним із прав заповідача є право на захист від несанкціонованого ним поширення відомостей про існування заповіту та його зміст. Можливі випадки, коли при житті заповідача заповіт буде аналізуватись на відповідність його умов змісту закону, що також може призвести до можливих випадків порушення прав заповідача і необхідності їх захисту.
Але застосування термінів «заповідач» та «заповіт» дозволяють відокремити спадкодавця, який склав заповіт (заповідача), від такого, що не складав заповіту.
Ці основні поняття спадкового права в наступному матеріалі додатково будуть обґрунтовуватись та розкриватись відповідно до їх змісту та значення, а в деяких випадках вони додатково конкретизуватимуться залежно від розглядуваних правовідносин. Однак попереднє їх визначення зумовлюється необхідністю створити базис, на основі якого викладатиметься подальший матеріал з урахуванням авторських позицій щодо застосування окремих понять.