Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
етика і естетика, курс лекцій.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
05.12.2018
Размер:
116.74 Кб
Скачать

Лекція 1. Предмет етики. Особливості функціонування моралі

  1. Предмет етики. Етика, мораль і моральність.

  2. Сутність та походження моралі.

  3. Особливості функціонування моралі.

Ключові слова: етика, сутність етики, мораль, моральність, концепції подження моралі, структура моралі, функції моралі

1. Термін «етика» походить від давногрецького слова, яке означало місце перебування, спільне житло. Згодом античні філософи стали вживать його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Термін «етичний» вперше почав вживати Арістотель для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот пов’язаних з мисленням, розумом людини. Цицерон переклав це слово на латинську мову та з’явилося слово моральність та згодом і мораль.

Етика – філософська наука, інтелектуальна традиція, яка вивчає мораль та моральність.

Мораль – унікальний засіб духовно-практичного засвоєння людиною світу, який постає формою усвідомлення суспільно необхідного типу поводження, яке має бути реалізоване людьми у свободних діях з опорою на їх власні принципи та суспільну думку. Мораль, на відміну від моральності передусім виступає як певна форма свідомості – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Щодо моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Мораль, як предмет етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювального ставлення людини до життя. В цій практичній спрямованості притаманній моралі загалом розрізняють дві істотно відмінні форми моралі: оптативна та імперативна. В основі імперативної моралі лежить те чи інше веління, вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І.Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов’язок – категоричний імператив. Оптативна мораль орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних принципів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і цінності. Тобто сутнісною рисою моралі постає оцінюваність моральних явищ. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвідповідальну – мораль вступає у свої права.

2. Щодо процесу походження моралі, то вже в первісному людському колективі в міру його виходу за межі загальнобіологічних детермінант поведінки – інстинктів стадності, збереження виду, материнського інстинкту – починає утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя. Яскравив прикладом таких «мононорм» є система заборон – табу, категорична заборона певних дій і напрямів. Звичайно, чистої моралі в первісному суспільстві ще не існувало, однак протягом усієї первісної історії людства відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний феномен моралі: пілкування про старих, дітей і жінок, своєрідна дисципліна праці, певна культура людських стосунків. Згодом давня «мононорма» поступається місцем диференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації. Саме з розвитком господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що закріплює і каталізує всі ці процеси – виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов’язаних з єдиним родовим або племеним центром.

В етиці існує декілька концепцій походження моралі серед яких можно виокремити: по-перше, релігійну концепцію в межах якої наголошується, що мораль була дана Богом и має усталений характер, адже добро завжди постає добром, а зло завжди є злом. Справедливість цього закону повинна постигатися не розумом людини, а її вірою в Бога. По-друге, це натуралістична концепція, яка стверджує, що мораль притаманна людині завдяки її природі. В рамкаї цієї концепції існюють різні течії, наприклад, соціал-дарвінізм, євгеніка, фрейдизм, неофрейдизм. По-третє, культурологічна концепція, яка акцентує значущість для моралі культурних цінностей та норм. Соціологізаторська концепція, яка теж є окремою точкою зору, натякає на значущість для моралі саме суспільства.

3. Свойства моралі:

  • імперативність, тобто обов’язковість втіленого в них веління. При цьому обов’язковість моральних норм має не гіпотетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань;

  • здатність до універсалізації. Будь-яку локальну систему моралі можна інтерпретувати таким чином, щоб вона за певних обставин набувала універсального значення.

  • варіативність, тобто категориальний характер моралі ні в якому разі не виключає присутності декілька варіантів поведінки, які можна розглядати як нормативні.

Функції моралі:

  • виховальна;

  • гуманізуюча;

  • ціннісно-орієнтуюча;

  • регулятивна.

Лекція 2. Основні етичні вчення

  1. Етичні вчення античності та середньовіччя.

  2. Етичні вчення Нового часу.

  3. Етичні вчення сучасності

Ключові слова: софісти, релятивізм, евдемонізм, гедонізм, регорізм, віра, воля, натуралізм, категоричний імператив, діалогізм

1. Перший етап розвитку античної етики був закладен софістами (5 ст. до н. е.). Саме вони акцентували питання значущості моралі в житті людини, висуваючи погляд в межах якого йшлося про заперечення існування моральних норм та принципів. Софісти ствержували, що мірою усіх речей постає людина, тобто людина мала право на творчість в галузі етичних положень та моральних законів. За софістами, існує релятивізм моральних цінностей і, на їх думку, кожна людина має своє уявлення про сенс життя. Заперечував погляди софістів Сократ, на думку якого, мораль поставала не тільки фундаментом гідного життя а й основою культури. Сократ намагався створити систему усталених загальних понять щодо сфери духовності. Він закладає початок традицій евдомонізму, стверджуя, що сенс життя людини та вищі блага полягають в досягненні людиною щастя. Саме етика повинна допомогти людини досягнути щастя, адже щастя будується на моральності людини. Тобто Сократ підкреслює думку, що не мораль підкорюється прагенню до щастя, а, навпаки, щастя залежить від моралі. Як вважає давньогрецький філософ основою добродійності постають знання, а відсутність останніх породжує аморальні дії.

Подальше розглядання проблеми щастя (евдемонізм) людини породжує виникнення так званих сократичних шкіл: кіренаїків та кініків. Спильним для обох шкіл є те, що їх вчення мають індивідуалістичну орієнтацію. Однах висновки до яких доходять представники ціх вчень дуже різні. Засновник школи кіренаїків Аристип із Кірени вважає, що вище благо полягає в досягнені людиною удоволеності, а мораль таким чином постає чимсь другорядним, не дуже значимим (принцип гедонізму). На противагу вченню кіренаїків, кініки (Діоген Сінопський, Антісфен) стверджують значущість для людини внутрішньої свободи, зневагу до зовнішнього, пропагуя аскетизм та регорістичне поняття моралі. Подальші розробки ідей кініків мають місце у поглядах стоїцізму, а основні мотиви кіренаїків можна знайти щодо вчення Епікура.

Етичні вчення Сократа продовжує Платон, який прагне сформувати загальні духовні поняття та й доходить висновку дуалістичності світу (поділення його на реально існуючий світ і на світ довічних ідей). Дуалізм поглядів Платона породжує існування його двох частин етичної концепції: індивідуальної та політичної етики. Індивідуальна етика Платона являє собою вчення про інтелектуальне та моральне удосконалення людини, гармонізацію його душі та тіла. Головними чеснотами людської душі є розум, мужність та поміркованість. Ці чесноти є природні. Соціальна етика Платона (політична) закріплює головні чесноти за станами суспільства (правителі – мудрі, воїни – хоробрі, нижчий стан – помірні). Арістотель, учень Платона, багато в чьому не згоден зі совїм вчителем та створює їнщі етичні положення. За Арістотелем джерелом етичної поведінки постають державні стосунки. Він заперечує природність чеснот та ставить проблему морального виховання людини.

Етика середньовіччя заперечує етичні погляди античности та стверджує, що основою моральності постає Бог та релігійна віра. Головними приципами сереньовіччя постають крайній регорізм, аскетизм, адже християнська мораль продукує відмову від своєвілля, повне підкоріння волі Бога. Центром християнської етики є ідея любові до Бога, що породжує такі чесноти як мілосердя, всепрощення, співчуття, готовність допомогти тому, хто страджає. Августин Блажений стверджує, що Бог є єдиним джерелом та критерієм моральності, тим самим подкорює мораль релігії. Хома Аквінський синтезує мораль та релігію.

2. Етичне вчення Нового часу орієнтироване на прояв натуралістичного обґрунтування моралі, тобто на пошук гармонії між її об’єктивними та суб’єктивноми орієнтирамі. Доминуючими установками мислителів Нового часу є вивідення моралі з природи, що спричинювало її зведення до природного знання та прагнення придати етикі статус строгої научної теорії завдяки вживанню методів математики, фізики тощо. Появляється концепція «розумного егоїзму» франзуцьких матеріалістів XVIII ст. Мораль, яка націлена на суспільне благо є корисной індивіду тому, що дозволяє йому реалізувати свій інтерес. Гармонією власного та суспільного постає «розумне суспільство» в якому присутнє законодавство, що дозволяє здійснити природне єстество людини.

Критикучи погляди мислителів Нового часу, Кант вважає мораль та етику великою цінністю. Мораль, за Кантом, самодостатня і неможе бути з чогось виведена, що підкреслює її автономію від релігії, навпаки, релігійна віра постає залежною від моралі. Мораль – сфера свободи людини, воля якого автономна та визначається їм самім. Кант виводить свій категоричний імператив в межах якого слід поступати так, як би ти хотів щоб поступали з тобою. Гегель розділяє поняття моралі та моральності вважая необхідними умовами принципи діалектики.

3. Для сучасності особливо на грунті деяких різновидів екзистенціальної філософії набувають поширення уявлення в яких акцентується особливість морального покликання кожного людського індивіда, що пов’язано з неповторністю його буттєвого оточення і духом тієї локальної спільноти, до якої він безпосередноь належить. Особливо мають значення в межах сучасності комунікативні засади, яки понинні будуватися насамперед на принципах діалогізму та суб’єкт-суб’єктному спілкуванні.

Поняття “спілкування”, “комунікація”, “діалог” можна вживати як синоніми, але між ними існує деяка різниця з точки зору морально-етичного змісту. Що до співвідношення комунікації й спілкування, то перша відмінність між ними, як за зазначають філософи, полягає в тому, що коли комунікація у вузькому розумінні слова є суто інформаційним процесом, тобто переданням тих чи інших повідомлень, спілкування як таке здатне набувати й практично-матеріального, й духовно-інформаційного, й практично-духовного, а насамперед – цілісно-людського характеру. Друга відмінність пов’язана з першою: як передання певних повідомлень комунікація в принципі має однонаправлений характер і не передбачає саме суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Вона може означати інформаційний зв’язок суб’єкта-передавача з будь-яким – людиною, твариною, машиною, хто є приймачем певного повідомлення, здатним його прийняти, декодувати, належним чином засвоїти й діяти відповідно до нього, тобто безпосередньо постає як об’єкт даного інформаційного впливу. Звичайно, комунікацію можна розуміти й ширше, по суті, ототожнюючи її зі спілкуванням, проте зазначена тенденція до об’єктивації суб’єкта і в цьому випадку зрештою дається взнаки.

На відміну від цього, спілкування як таке характеризується власно суб’єкт-суб’єктною спрямованістю. Інформація тут не просто передається, а циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції, спільної системи цінностей. Якщо комунікаційне повідомлення є принципово імперсональним, зверненням до будь-якого адресата, що перебуває в певній ситуації, відповідає певним вимогам тощо, – в справжньому спілкуванні кожен з його учасників звертається до свого партнера саме як до даного суб’єкта – єдиного й неповторного співбесідника. Завдяки всім цим своїм ознакам саме спілкування здатне поєднувати людей у реальну спільноту. Діалог, безперечно, ближчий до спілкування і є його істотним різновидом.

Лекція 3. Етичні категорії

  1. Ідеал. Добро і зло. Доброчесність і порок.

  2. Сумління. Свобода і відповідальність. Справедливість.

  3. Сенс життя. Честь і гідність. Щастя.

Ключові слова: ціннісні орієнтації, аксіологія, благо, моральна свідомість, волюнтаризм, фаталізм

1. Існують два типи цінностей: цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини, – і цінності, які, навпаки, надають смислу існуванню самої людини. Моральні цінності, які постають орієнтирами для людської свідомості належать саме до другої з названих категорій цінностей. Їхній смисл не вичерпується конечними потребами не тільки людського індивіда, а й будь-якого класу, суспільної або культурної формації чи навіть людства в цілому. Обираючи подібні цінності і вільно присвячиваючи їм свої вчинки, людина утверджує тим самим свідоме ставлення до норм і принципів моралі, духовну гідність і дієвість своїх мотивів, цілісність своєї моральної свідомості загалом. Аксіологія постає теорією цінностей до завдання якої належить вивчення природи цінностей, їхнього місця в реальності, структури ціннісного світу тощо.

Добро – це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини. Ідеї добра притаманна відкритість та потенційна смислова безмежність, однак це ні в якому разі не позбавляє визначеності й конкретності кожну одиничну ситуацію розпізнання добра й вибору між добром і злом. Часом взаємовиключаючи грані добра утворюють неповторні сполучення, що потребують осмислення і відповідального вияву людської волі. Різні змістові визначення добра відображають принципові підходи в розумінні моральності. Серед таких підходів можна виділити: гедоністичні теорії добра (вищим добром вважається задоволення), утилітаристичну концепцію добра (користь тлумачиться як задоволення), евдемоністичну, еволюціоністську (добро – “більш високий” ступінь розвитку у біологічному його аспекті), метафізичну (моральність корениться у надчуттєвої природі).

Злом взагалі є все те, що підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення, руйнує, зокрема, умови й засоби виживання, фізичного та духовного розвитку людини. Моральне зло має місце тоді, коли негативні явища й процеси дійсності постають як наслідок свідомого волевизначення суб’єкта, коли за ним розкривається відповідний вольовий акт. Моральне зло можна розглядати як своєцентристське самоствердження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

2. Моральна свідомість – це не лише осмислення певних проблем та обставин життя з точки зору моральних цінностей, це й власна самооцінка останньої, її спроба розібратися у справедливості й обґрунтованості самих моральних засад, якими вона керується. Моральна самосвідомість – це така специфічна форма моральної свідомості, предметом якої виступає вона сама, а також людина – її носій. Основоположну роль у всій системі самосвідомості відіграє совість (сумління), яка постає як внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки. Совість та сором є формами самосвідомості та функціями контролю і критичного осмислення моральних настанов людини.

Свобода самореалізації людини являє собою сукупність свободи дії людини та свободи її творчості. Свобода дії – свобода реалізувати свої наміри, досягти власної мети, використовуючи потрібні для цього знаряддя та засоби. Свобода творчості – право людського суб’єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Свобода самореалізації сама по собі не має безпосередньо етичного характеру. Суто моральна проблематика свободи пов’язана насамперед з вибором особистістю тих або інших намірів, цінностей, цілей. Здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість розглядається як свобода волі. Крайні позиції в підході до проблеми свободи волі дістали назви волюнтаризму і фаталізму. Волюнтаризм розглядає волю як вищу засаду буття загалом, як вищий принцип моральності, тобто людина має здійснювати моральний вибір і визначити свою поведінку незалежно від будь-яких зовнішніх регламентацій, керуючись лише рішенням власної волі. Фаталізм вбачає в кожній події й кожному людському вчинку прояв невідворотної долі, що виключає будь-який вільний вибір і випадковість. У своєму аспекті ідея свободи актуалізує вектор відповідальності. Відчуваючи свою відповідну причетність до буття, особа свідомо ототожнює себе зі своєю позицією, своєю роллю в зазначених зрізах буття: з моменту вчинення подібного вибору вона вже не може дистанціюватися від ситуаційних визначень, адже то є визначення, котре вона обрала й утвердила актом власної волі.

3. Ідейні та моральні висоти безпосередньо пов’язані з конкретикою реального суспільного буття через “вектор” справедливості. Справедливість фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який і має бути встановлений унаслідок відповідального виконання людиною свого обов’язку. Категорія справедливості передбачає не просто оцінку єдиного явища, а співвідношення кількох моментів, між якими й належить установити етичну відповідальність.

Мораль стимулює суб’єктивний душевний пошук людей до розв’язання таких проблемних понять як сенс життя, ставлення до смерті, щастя. Щастя це такий стан людини в якому відбувається дійова рівновага цінностей та погоджень між собою з силами назовні нас, а розлад цих сил між собою всередині нас, або з силами, що поза нами, ми звемо нещастям.