- •1.4. Співвідношення національного та міжнародного права.
- •2.1. Поняття та ознаки галузі права.
- •2.2. Критерії розмежування галузей права. Предмет і метод правового регулювання.
- •2.3. Класифікація галузей права.
- •2.4. Система галузей права України. Загальна характеристика основних галузей права України.
- •3.1. Поняття та ознаки інституту права.
Поняття та характерні риси системи права.
Система права – сукупність компонентів, з яких склад. право; сукупність чинних принципів та норм права, для яких характерна єдність, узгодженість, поділ і згрупованість і відносно самостійних галузей права.
Характерні риси:
Це є системне утворення, яке розглядається як єдність елементів, між якими встановлюються відповідні зв’язки;
Це динамічне утворення, оскільки компоненти розвиваються ( якщо змінюється один компонент, то змінюється система в цілому);
Диференційованість системи права;
Наявність об’єктивних закономірностей, за якими відбувається розвиток системи права – об’єктивний характер системи права;
Первинним елементом системи права є правова норма;
Структурна різноманітність (внутрішній розподіл) - складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елементів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний матеріал відповідно до його функціональної спрямованості;
Структурна ієрархічність - поділ системи права на відносно самостійні структурні елементи і наявність між ними певних рівнів ієрархії, зверху вниз: галузі, підгалузі, інститути права, норми права.
Структура системи права. Структурні елементи системи права.
Традиційним у теорії права є розгляд у якості складових елементів системи права. Структура системи права ( від найменшого до найбільшого ):
Норма права – це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санкціоноване) і гарантоване державою як правозначущий спосіб регулювання суспільних відносин.
Субінститут права – сукупність норм права, що відображає деякі особливості регулювання конкретного виду суспільних відносин, які перебувають у межах складного інституту.
Інститут права – це система відносно відособлених правових норм у межах певної галузі права, що регулюють окрему групу (вид) взаємозалежних суспільних відносин.
Підгалузь права – це система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузь права називають ще укрупненим інститутом.
Галузь права – це відносно відокремлена в межах системи права сукупність правових норм, які регулюють групу (сферу) однорідних суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Приватне і публічне право.
Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне і публічне.
Публічне право-сукупність погоджених норм, об'єднаниху галузі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб'єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гуманітарне право та ін.
Приватне право - сукупність погоджених норм, об'єднаних у галузі права, що регулюють майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб'єктів за допомогою диспозитивного методу правового регулювання. Тут провідним є приватний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговельне, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.
Відмінності між публічним і приватним правом:
За предметом регулювання:
• публічне право (державний інтерес):
- відносини між державними органами або між державою і приватними особами (між нерівними суб'єктами);
- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;
• приватне право (приватний інтерес)
- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб'єктами)
- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо.
За методом регулювання:
публічне право - імперативний:.
владно-авторитарний, директивний, суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод "вертикалі"), метод централізованого регулювання. Передбачає заборони, обов'язки, покарання;
• приватне право - диспозитивний:
автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизон талі"), метод децентралізованого регулювання. Передбачає дозволи, заохочення, рекомендації.
Різне в основних ознаках публічного і приватного права:
публічне право:
орієнтується на задоволення публічних інтересів;
характеризується однобічним виявленням волі (держави);
має широку сферу обговорення при суворо обов'язковій (імперативній) формі регулювання;
передбачає ієрархічні (підпорядковані) відносини між суб'єктами права;
містить норми загальні і безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;
визначається перевагою директивно-обов’язкових норм, розрахованих на пряме застосування санкцій, пов’язаних з обмеженнями у використанні ресурсів
приватне право:
орієнтується на задоволення приватних інтересів;
характеризується вільним виявленням волі усіх сторін;
широко використовує договірну (автономну) форму регулювання;
передбачає юридично рівні відносини між суб'єктами права;
містить норми, звернені до суб'єктивного права, що гарантуються державою (судовий захист тощо);
визначається перевагою диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за своїми обов'язками і діями.
1.4. Співвідношення національного та міжнародного права.
Національне і міжнародне право є самостійними, але взаємопов'язаними системами права. Якщо національне право регулює відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами та іншими його суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються колективним примусом.
Співвідношення національного і міжнародного права - це завжди відносини зв'язку і зворотних зв'язків, що утворюють у комплексі взаємодію самостійних систем.
Форми взаємодії національного і міжнародного права:
1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього створюються в результаті угоди між його суб'єктами - суверенними державами, переважно з метою задоволення національних інтересів. Національне право визначає організацію і діяльність держави, її політику не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені; через зовнішню політику і дипломатію затверджує правові норми і принципи, закріплені в моральній свідомості свого народу, вітчизняних нормативно-правових актах і тим впливає на міжнародне право.
2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями. Норми права, перш ніж стати частиною національного права, перевіряються на відповідність загальнолюдським цінностям, що містяться в міжнародному праві. Конституції ряду держав закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані державними органами і посадовими особами у внутрішньому житті країни. У процесі укладення державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу в міжнародні організації (вступ України до РЄ) національне право збагачується за рахунок міжнародного.
Принципи співвідношення національного і міжнародного права:
принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним - передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми міжнародного права (договору). Цей принцип приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці.
принцип пріоритету національного права над міжнародним - передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнароднародно-правових норм різних держав.
принцип дуалізму - передбачає взаємодію обох систем права національного і міжнародного), оскільки грунтується на визнанні їх наявності. Нині є діючим принцип пріоритету міжнародного права (договору) над національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому порядку. Перевагою перед національними законами володіють ті міжнародні договори, котрі в установленому законом порядку ратифіковані й опубліковані.