21. Натурфілософія Відродження

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево­люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польсь­кого вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд­ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все­світу та самої себе.

+Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч­чя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхли­вий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме сві­тоглядну основу Нового часу.

22. Проблема методу пізнання

Започаткував вивчення методів осягнення природи англійський філософ Френс Бекон (1561 – 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 ), в якій він з’ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

В поглядах на природу Бекон притримувався вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом.

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета.

На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон називав «примарами» - нереальними передсудами людського життя, які стримують науковий прогрес . Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

- Примари роду – це помилки, властиві всякому людському роду. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму.

- Примари печери – це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів.

- Примари ринку –це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які не рідко бувають далеко від істини, і сприяють хибам.

- Примари театру – це помилки , породжені сліпою вірою в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від хиб, догм і передсудів. Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них.

Кожний предмет, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, численні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана із властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформлюються. В такому випадку форма являє собою сутність властивостей будь яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять та аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, « природної філософії ».

Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії 17століття.

Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина.

Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог – предмет вивчення релігії.

Завдання філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основний ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так, він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок «божественне творіння », «божественну мудрість і порядок», включав бога у предмет філософії.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль у подальшому розвитку світової філософії.

Такою особистістю ,яка могла поєднати знання отримані у процесі спостереження й експерименту із здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень став видатний мислитель Франції 17 ст. – Рене Декарт – один із основоположників науки і філософії нового часу.

Рене Декарт (1596 – 1650 ) – філософ, математик, фізик механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив у Нідерландах де займався науковою діяльністю. У 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650 р.

Р. Декарт – один із творців вищої математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: «Розмірковування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Начала філософії» (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявляється у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав матеріальну, ідеальну, «мислячу субстанцію», котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм ( від лат. dualis – двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступав як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.

Філософствування як мислення має починатися із самого себе . Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь – чому, але ми не можемо не вірити , що висновок «Я мислю, отже існую»- істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

1. Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що не підлягає сумніву.

2. Друге правило – ділити кожну складну проблему на більш прості і зрозумілі частини для подальшого пізнання.

3. Третє правило – послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.

4. Четверте правило – необхідно проводити повний огляд всіх правил , фактів, систем, гіпотез, предметів їх властивостей – того, що, вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення – це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинне щодо останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум ( від лат. ratio – розум, rationals – розумний ).

Раціональні логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, а взяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. «Вроджені ідеї» Декарта включають в себе загальні поняття, аксіоми математики та ідею Бога як найдосконалішу істоту.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи чуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки мали великий вплив на подальший розвиток науки і філософії.

 Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як і прихильників так і супротивників.

Одним із перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про «природженість ідей», був Джон Локк.

Емпіризм (від грец. -досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Раціоналізм – це філософське вчення, що визнає розум основою пізнання.