Лекция 2

Лекція №2. Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

1 Специфіка філософського освоєння світу. Структура філософії

Термін «філософія» має давньогрецьке походження: його утворено від двох давньогрецьких слів: «phileo» – люблю та «sophia» – мудрість. Отже, у буквальному перекладі «філософія» – це є любов до мудрості, чи «любомудріє». Саме так, як «любомудріє», тлумачили філософію геніальні давньогрецькі мислителі Піфагор та Платон. Вважають, що автором терміну «філософія» є саме Піфагор.

З часу свого виникнення – кінець VII – початок VI ст. до н. е. – і до сьогоднішнього дня філософія, зберігаючи власну специфіку, постійно уточнює предмет свого осмислення. Особливості цього предмета в наступному:

1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

2) уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити «топографію» людськості;

3) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації, вона покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.

Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення.

По­перше, дане мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, то воно постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди декларується момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.

По­друге, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими.

По­третє, філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте, коли ми маємо їх у свідомості, то отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь­які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, є колосальною перевагою людського інтелекту, запорукою людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.

По­четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. Значною мірою це пов’язане з тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати.

По­п’яте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить – аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.

По­шосте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, – саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності. Видатний німецький філософ ХІХ ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.

Предметом філософії є відношення «людина — світ». Осмислення цього відношення, зрозуміло, передбачає осмислення філософією специфіки як самої людини, так і світу, в якому вона здійснює свою життєдіяльність. Філософія як одна із форм духовної культури людства проявляє, реалізує себе двояким чином – як особлива форма знання і як історичний тип світогляду. Такий спосіб буття філософії зумовлений тим, що її предмет співпадає з предметом світогляду. Філософське знання – знання не про конкретне, а про загальне. Вона втілює його в особливі мислиннєві форми – філософські категорії. Дане знання має аргументований, доказовий характер. Цим філософія схожа на науку, але вона не є наукою. Висновки науки мають однозначний характер. Філософське ж знання вирізняється плюралістичністю. Крім того, філософське знання має виражений світоглядний характер.

Філософія як особливе духовне утворення має власну структуру. Її утворюють змістовні блоки філософії, кожен з яких має свою специфіку, передусім змістовного та функціонального плану. Базовими компонентами структури філософії виступають:

– історія філософії. В рамках цього розділу відбувається осмислення історії становлення філософського знання, формування, функціонування та трансформації основних і другорядних філософських питань та проблем, боротьба різних філософських напрямів, течій, шкіл;

– онтологія. Це філософське вчення про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям;

– гносеологія (в дослівному перекладі «теорія пізнання»). Вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін «епістемологія» (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання:

– соціальна філософія. Досліджує причини та механізми становлення людського суспільства, особливості його функціонування, специфіку взаємодії суспільства і природи;

–  філософія історії. Осмислює граничні питання людської історії: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії та ін..;

– філософська антропологія. В рамках даного розділу представлена проблематика становлення людини як соціальної істоти, особливостей її буття у соціумі, механізмів людської життєдіяльності, становлення та функціонування різноманітних об’єднань людей.

В структуру філософії крім вищеназваних змістовних блоків входять також інші блоки: етика, естетика, логіка та ін. Одна із особливостей цієї форми духовної культури в тому, що в процесі її історичного функціонування періодично формуються нові розділи філософського знання. Окремі із них набувають статусу самостійних  форм знання. Так, наприклад, сталось із психологією.

2 Суть так званого основного філософського питання

У 1888 р. німецький філософ Ф. Енгельс в роботі «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філосо­фії» висунув ідею, що філософія в цілому – як фор­ма суспільної свідомості – і кожна філософська концепція зокрема, незалежно від часу її створення та проблем, що аналізуються, завжди мають головне, центральне питання, яке він назвав основним питанням філософії (основним філософським питанням). Його суть — відно­шення мислення до буття. Це питання має дві сторони:

1) що існувало раніше — свідомість, дух чи матерія (пи­тання про первинність і вторинність);

2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність).

Ні за життя Ф. Енгельса, ні після його смерті в філософському середовищі не існувало єдиної позиції щодо виділення означеного питання в статусі головного. Більшість філософів вважала раніше, робить це і тепер, що виділене Ф. Енгельсом основне питання філософії насправді таким не є. Статус основного воно має лише в такій течії як філософія марксизму. Тому нерідко в літературі його називають так званим основним філософським питанням».

І дійсно, якщо проаналізувати різні філософські напрями, течії, школи, стане очевидним, що питання про відношення мислення до буття вони не постулюють в ролі основного в своїх філософських пошуках. Не будучи основним по своїй суті, воно, тим не менше, займає в філософії особливе місце. Справа в тому, що ідея Ф. Енгельса про основне питання філософії має значний евристичний потенціал, оскільки дає можливість на основі чіткого критерію певним чином класифікувати філософські напрями, течії та школи. Це своєрідний методологічний ключ, за допомогою якого можна розкрити специфіку окремих сторін різноманітних філософських концепцій, що існували в минулому, існують тепер та будуть існувати в майбутньому.

Відповідно марксизму, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто стверджує, що первинною є свідомість, називають ідеалістами. Матеріалістична традиція в історії філософії представлена багатьма формами і видами – від наївного матеріалізму древніх до матеріалістичних пошуків різних немарксистських вчень сучасності. Ідеалізм також багатоликий, але основних форм у нього дві – суб’єктивний і об’єктивний. Суб’єктивний ідеалізм бачить першооснову світу у свідомості суб’єкта. Об’єктивний ідеалізм як першооснову світу розглядає дух або ідею, що існує об’єктивно, поза суб’єктом. З позицій такого підходу специфічним проявом об’єктивного ідеалізму виступає переважна більшість релігій. Існує і третій варіант відповіді на першу сторону основного філософського питання: матерія і свідомість є рівнозначними основами функціонування довкілля. Така філософська позиція отримала назву «дуалізм».

Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на табори: тих, хто визна­вав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об’єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Перших називають гностиками, а напрям в філософії, який вони представляють, – гностицизмом. Других – агностиками, а відповідну філософську течію – агностицизмом.

Ідея Ф. Енгельса про основне питання філософії в рамках марксистської філософської парадигми отримала статус фундаментального методологічного принципу. Вся історія філософії почала розглядатись крізь призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на сторону матеріалізму, піддавав і піддає нещадній критиці не тільки «чистий, рафінований» ідеалізм (як, наприклад у Платона чи Г. Гегеля), але й найменші відхилення в його сторону. І хоча, як підкреслювалось вище, за межами марксизму ідея про основне питання філософії не тільки не отримала розповсюдження, але й послідовно критикувалась і критикується, вона не «пішла» з філософії, не зникла, а й сьогодні присутня в ній. Це гарно видно в ситуаціях, коли виникає потреба подивитись на конкретну філософську школу чи напрям зсередини, осмислити питання співвідношення матеріального і духовного, проаналізувати можливості і межі пізнання людиною світу.

Принцип «основне питання філософії» – лише один з фундаментальних методологічних принципів, сформульованих філософською думкою на її довгому історичному шляху. Існує низка філософських вчень, автори яких намагались окреслити базові, вузлові питання, навколо яких, на їх думку, вибудовується система філософського знання. Серед них – філософські концепції нідерландського філософа XVII ст. Б. Спінози, німецького філософа XVIII ст. І. Канта, німецького філософа останньої четверті XVIII – початку XIX ст. І. Фіхте та ін..