Основи біотичних проблем ВІЛ-інфекції та інших соціально небезпечних інфекцій

Комерційний секс є одним із найбільш стародавніх способів отримання прибутків, а тому існує у кожному суспільстві та за будь-якої політичної системи.

Кількість та асортимент секспослуг в нашій країні, бажаємо ми того чи ні,

зростає з кожним роком, а сама сексіндустрія стрімко розвивається. Наприклад,

завдячуючи інтернету, сьогодні кожний охочий без зусиль спроможний знайти собі працівника комерційного сексу за смаком, а працівник — оголосити про себе та послуги, що пропонує. Зараз в Україні біля 30 тисяч осіб пропонує інтим-послуги через Інтернет.

Найбільша кількість секспропозицій спостерігається у Києві, Харкові,

Львові, Дніпропетровську. Однак, максимальним попитом користуються інтим-

агенції та так звані «притони», в залежності від платіжної спроможності клієнта.

Працівники комерційного сексу можуть належати до різних вікових груп,

найчастіше це молоді люди від 21 до 24 років, секс-робота для більшості з них

— основне джерело прибутків. Спостерігається тенденція до зростання кількості неповнолітніх жінок секс-бізнесу, з низьким рівнем освіти. Ця група найбільш вразлива до ВІЛ та хвороб, що передаються статевим шляхом.

До чинників, які підвищують вразливість працівників комерційного

сексу до ВІЛ-інфекції відносять такі:

•ризикована сексуальна поведінка;

•малодоступність медичних, соціальних, юридичних послуг для низькооплачува них працівників комерційного сексу;

•посилення стигматизації та дискримінації особливо стосовно працівників комерційного сексу як до осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД (ЛЖВС);

•негативне ставлення суспільства до проблем ВІЛ/СНІД;

•низький рівень благополуччя суспільства;

•негативний вплив вживання алкоголю та наркотиків на безпеку сексуальних контактів, у тому числі на сприйняття інформації і пам’ять;

•нестача інформації з питань ВІЛ та захворювань, які передаються статевим шляхом, репродуктивного здоров’я, профілактики незапланованої вагітності;

•відсутність усвідомлення наслідків незахищеного сексу;

•невміння домовитися з клієнтом;

•обмежений доступ до засобів профілактики;

•відсутність можливості для працівників комерційного сексу брати участь

уприйнятті рішень, які стосуються самих працівників.

Хоча Україна і підписала відповідні міжнародні угоди та ухвалила національні закони, які забороняють ураження або порушення прав будь-якої людини, але структури та механізми захисту прав людини є слабкими,

малоефективними або ігноруються на місцях. Більш послідовними та палкими захисниками прав людини є ті, кого безпосередньо стосується проблема.

Багато жінок без примушення обирають комерційний секс. Напроти вони обирають таку працю з різних причин, що пов’язані або не пов’язані з економічною самостійністю, незалежністю або фінансовою неминучістю. За моральних або медичних обставин заборона занять комерційним сексом взагалі не є розумною стратегією, що може призвести до суперечливих наслідків.

Можливо, для багатьох жінок право на працю обмежиться, а заборона часто витискує таку діяльність в тіньову зону, таким чином, збільшуючи ризик для здоров’я робітників комерційного сексу, обмежуючи їх можливості у відстоюванні своїх прав. Для боротьби із злочинністю, економічною нерівністю та задля підтримки успішної діяльності щодо профілактики ВІЛ/СНІДу необхідно ви знати та сприймати проституцію як працю, що обирається за особистим бажанням.

Для захисту своїх прав та лобіювання інтересів працівники комерційного сексу всього світу почали об’єднуватись у регіональні співтовариства

(наприклад, латиноамериканське товариство працівників комерційного сексу,

європейське товариство та ін.), розробляти основоположні правозахисні документи, виробляти стратегію розвитку та впливу свого свідомого вибору на гідне життя у суспільстві.

криміналізація комерційного сексу. Тому працівники комерційного сексу вимагають декриміналізації комерційного сексу свідомих дорослих людей та змін законодавства, що дискримінує та таврує працівників комерційного сексу.

7. Насильство над молодими особами в секс-індустрії. Працівники комерційного сексу проти сексуальної експлуатації дітей та неповнолітніх. Їм потрібна підтримка з боку держави, насамперед незахищеним молодим людям з метою на дання їм реального вибору та альтернативних можливостей.

Під час конференції також було сформульовано вимоги до урядів національних країн щодо профілактики та охорони здоров’я працівників комерційного сексу, а саме:

•доступ до послуг охорони здоров’я для всіх мігрантів, котрі є працівниками комерційного сексу;

•доступ до програм обміну шприців та реабілітаційних програм від наркозалежності;

•доступ ВІЛ-інфікованих до відповідного лікування.

Допомога хворим на СНІД чоловікам, які мають секс з чоловіками

З часу визнання факту епідемії ВІЛ в Україні прийнято вважати, що ми маємо справу із так званою концентрованою епідемією. Тобто, вірус стрімко поширюється й зосереджується у групах найвищого ризику щодо інфікування:

серед споживачів ін’єкційних наркотиків, працівників секс бізнесу, чоловіків,

що практикують секс з чоловіками (ЧСЧ). З трьох перерахованих груп найменш вивченою у контексті всіх аспектів епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні є остання — ЧСЧ.

Потрібно зауважити, що ЧСЧ — доволі широке поняття, що поєднує у собі чоловіків, які мають сексуальні стосунки з іншими чоловіками та можуть вважати себе гомо, бі-, та навіть гетеро сексуальними. Цей термін увійшов в обіг у 1994 р. та мав на меті окреслити групу чоловіків, об’єднаних певним способом сексуальної поведінки, а не ідентифікацією, себто ототожненням себе з тією чи іншою соціальною групою. Його також почали використовувати з

огляду на те, що він пом’якшував стигматизацію гомосексуальних чоловіків, не пов’язуючи більше поширення ВІЛ винятково із геями.

До 2007 р. українські фахівці не мали у своєму розпорядженні вагомих даних, що підтверджували чи спростовували б високий рівень поширеності ВІЛ серед ЧСЧ в Україні. До 2005 р. офіційна статистика фіксувала одиниці випадків інфікування ВІЛ через статеві стосунки між чоловіками. Однак,

вивчення поведінки представників цієї групи та пілотні епідеміологічні дослідження, вказували на те, що відсоток ВІЛ позитивних серед ЧСЧ в Україні є доволі високим.

Ґрунтовне дослідження, проведене у 2007р. підтвердило думку експертів та активістів руху за права ЛҐБТ26 — епідемія ВІЛ серед ЧСЧ в Україні уже набрала стрімких темпів, а поширеність ВІЛ у цій групі коливається між 4% та

23% (експерти рекомендують прийняти усереднений показник — 9%).

Тестування, проведене Всеукраїнською мережею ЛЖВ, також довело цей факт

— із 417 протестованих ЧСЧ май же 15% отримали позитивний результат.

За даними дослідження27, проведеного в 2007 році, серед соціальних факторів, що впливають на поширення ВІЛ-інфекції серед чоловіків-

гомосексуалів, найбільш вагомими є дискримінація ЧСЧ в українському суспільстві взагалі і дискримінація ВІЛ-позитивних ЧСЧ у гей-спільноті,

зокрема.

До психологічних факторів автори дослідження віднесли високий рівень стресу, його хронічний для багатьох ЧСЧ характер, протиріччя між знаннями,

переконаннями і реальною сексуальною поведінкою. Це також неможливість для переважної більшості гомосексуалів в умовах зазначеної дискримінації вести нормальне сексуальне життя.

Разом із тим, за даними Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні,

ЧСЧ залишаються практично поза полем діяльності ВІЛ-сервісних організацій. «Станом на 1 січня 2007 р. лише чотири відсотки чоловіків, які практикують секс із чоловіками, були охоплені базовими профілактичними послугами» За оцінками експертів29, кількість ЧСЧ в Україні становить від 177 000 до 430

000, із них 40 973 живуть із ВІЛ. Це становить понад 16% усіх чоловіків, які, за тими ж оцінками, живуть з ВІЛ в Україні.

Що ж сприяє такому стрімкому поширенню ВІЛ серед ЧСЧ в нашій країні?

Яка роль належить тут дотриманню прав представників цієї уразливої групи?

Адже із 1991р. в Україні не існує статті Кримінального кодексу, за якою каралися б добровільні статеві стосунки між чоловіками, та й інші нормативно-

правові акти не містять явних положень, що засуджували б стосунки між особами однієї статі. Однак це зовсім не означає, що права ЧСЧ в Україні не порушуються. Тут маємо зауважити:

ЧСЧ, як і представники будь-якої іншої групи, звісно, не мають особливих прав. Коли говоримо про дотримання прав ЧСЧ, то маємо на увазі, насамперед,

гарантування представникам цієї групи таких самих прав, що їх мають усі громадяни України, а також належний захист від порушень чи обмежень у правах незалежно від сексуальної орієнтації.

Потрібно також зауважити, що найчастіше із порушеннями прав стикаються саме ті ЧСЧ, що не приховують своєї сексуальної орієнтації, або ж про неї стало відомо без їхньої згоди. За дослідженням, серед тих, хто ні від кого не приховує своєї сексуальної орієнтації, 76,3% учасників дослідження визнали, що були дискриміновані в тій чи іншій сфері їхнього життя. У міру зменшення ступеня «відкритості», кількість тих, хто в цій групі зазнавав дискримінації, зменшується, і досягає 13% дискримінованих серед тих, хто нікому не розповідає про свою сексуальну орієнтацію.

Як свідчать результати опитування, найчастіше права ЧСЧ порушуються в інформаційній сфері. І стосується це не тільки розголошення інформації про особисте та інтимне життя таких осіб. Досить розповсюджені порушення права на доступ до інформації, що становить інтерес для них (зокрема, до тематичних друкованих періодичних видань), а також на розміщення оголошень про знайомства, проведення різноманітних заходів тощо. Одним із часто порушуваних прав осіб гомосексуальної орієнтації та осіб з транс гендерною ідентичністю є збір інформації про них працівниками правоохоронних органів,

що здебільшого відбувається без відома таких осіб.

Саме ці питання на сьогоднішній день потребують додаткового регулювання на рівні законодавства.

Як свідчать опитування представників ЛГБТ-спільноти України

(гомосексуальні, бісексуальні та трансгендерні люди), достатньо поширеними є випадки порушення прав людини (в т.ч. перешкоджання в просуванні по службі, образа честі і гідності, аж до фізичного насилля) щодо громадян з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, які проходять військову службу.

На практиці також мають місце порушення прав осіб, які належать до ЛГБТ-спільноти і здійснюють підприємницьку діяльність, пов’язані, перш за все, з упередженим ставленням посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Послуговуючись даними опитування представників ЛГБТ-спільноти України, можна зробити висновок, що найчастіше такі порушення стосуються питань ліцензування, надання спеціальних дозволів та погоджень, участі у різноманітних тендерах органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Не поодинокими є випадки, коли особи, що належать до ЛГБТ-спільноти, в

результаті протиправних дій інших осіб, позбавляються свого права власності на те чи інше майно. Трапляється це через дії правоохоронних органів

(позбавлення особистого майна, вимагання і відбирання коштів), кровних родичів (позбавлення спадщини, привласнення майна, що належить партнерам на праві спільної сумісної чи часткової власності), роботодавців та їх представників (присвоєння частини заробітної плати, позбавлення премії та інших заохочень, присвоєння права інтелектуальної власності) та інших.

Найбільш серйозні проблеми через практику застосування чинного законодавства щодо соціального захисту та забезпечення виникають у одностатевих партнерів. Відсутність юридичного визнання прав таких партнерів призводить до неможливості скористатися пільгами та соціальними гарантіями, які надаються державою чи роботодавцями для своїх громадян і працівників, що мають традиційні сім’ї. Зокрема йдеться про відпустку по догляду за хворим членом сім’ї, пільгові путівки на бази відпочинку та в

санаторії, страхування життя і здоров’я членів сім’ї, знижки на при дбання товарів та послуги тощо.

Поширеними є випадки, коли батьки, намагаючись перешкоди

«гомосексуальній» чи іншій «нетрадиційній» схильності своєї дитини,

обмежують її в можливості спілкуватися зі своїми знайомими, переглядають її кореспонденцію, втручаються в інші сфери її особистого життя і, врешті,

позбавляють своєї підтримки та піклування. Достатньо розповсюдженою є практика, коли найближчі родичі, дізнаючись про «нетрадиційність» когось із своїх близьких (навіть повнолітніх і цілком дієздатних), відмовляються від спорідненості і рвуть будь-які зв’язки з ними. Безперечно, такі ситуації дуже важко врегулювати на рівні законодавства, однак, в такому разі, найсуттєвішим стає питання забезпечення майнових прав осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, а також їх прав на опіку і піклування (а у визначених законодавством випадках і на утримання), спадкування тощо. Проте, саме цей аспект сімейних відносин залишається найменш урегульованим в чинному законодавстві.

Іншим суттєвим питанням, з приводу якого точаться численні дискусії, є

визнання прав одностатевих партнерів, що спільно проживають та пов’язані спільним побутом. Визначальними у цьому випадку також є майнові права та інтереси таких осіб. І тут найважливішим є питання про визнання таких партнерів членами однієї сім’ї.

Одностатеві партнерства юридично виключені із соціального життя, що робить їх учасників абсолютно незахищеними перед законом. Відсутні реальні можливості представляти інтереси свого партнера у майнових, фінансових,

медичних та інших відносинах; відсутня можливість спільно всиновлювати і виховувати дітей, а також користуватися відповідними пільгами та соціальними гарантіями; відсутні механізми захисту майнових та інших прав й інтересів кожного із партнерів у разі розірвання їх стосунків тощо.

Саме ці питання, а не визнання одностатевих чи інших «нетрадиційних» шлюбів, є першочерговими для врегулювання на рівні законодавства й, таким чином, гарантування захисту та реалізації особистих, майнових і соціальних

прав осіб, що належать до ЛГБТ-спільноти України, у сфері сімейних правовідносин.

Відсутність правовстановлюючих норм у законодавстві також призводить до виникнення численних випадків порушення прав представників ЛГБТ-

спільноти, які навчаються у вищих навчальних закладах України, що найчастіше проявляється у формі заниження оцінок, морального тиску чи незаконного відрахування з числа студентів.

Численні порушення спостерігаються й у сфері трудових правовідносин:

відмови в прийомі на роботу та укладенні трудових договорів, звільнення з роботи, коли стає відомо при належність робітника до спільноти ЛГБТ. Іншими поширеними порушеннями прав осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією у сфері трудових правовідносин, як показують результати опитувань, є: заниження розмірів заробітної плати порівняно з іншими працівниками, що виконують аналогічну чи подібну роботу; зміна чи погіршення умов праці; перешкоджання в просуванні по службі, професійному та кар’єрному рості; позбавлення премій та інших заохочень і пільг тощо. Отже,

українське законодавство хоч і не передбачає прямої дискримінації громадян за ознакою сексуальної орієнтації, однак, можемо із певністю сказати, що воно створює чудові умови для існування і прогресування прихованої дискримінації,

у тому числі й за цією ознакою.

Крім того, звернення громадян гомосексуальної орієнтації чи громадян з транс гендерною ідентичністю до правоохоронних органів та органів суду задля захисту або відновлення своїх прав, часто залишаються проігнорованими, а

інколи стають основою для знущань і навіть переслідувань осіб, що потребують допомоги. Проте, такі порушення прав представників ЛГБТ-спільноти більше зумовлені не толерантним ставленням до них з боку суспільства, а не існуючими прогалинами та недоліками чинного законодавства.

Більшість експертів погоджуються, що саме стигматизації й дискримінації належить провідна роль у поширенні ВІЛ серед представників цієї уразливої групи. Адже саме виключення із суспільних процесів, вимушене «подвійне життя», відсутність будь-якої суспільної підтримки постійних союзів між

чоловіками насамперед визначає їх сексуальну поведінку: легковажне ставлення до власного здоров’я, бажання ризикувати, відсутність постійних

партнерів, анонімні статеві стосунки тощо.

Допомога хворим на СНІД дітям та молоді, що живуть та працюють

на вулиці

Допоки в Україні не існує офіційної статистики щодо кількості дітей та молоді, що живуть чи працюють на вулицях, не існує і національного консенсусу щодо оцінки чисельності такої соціальної групи, але з впевненістю можливо стверджувати, що чисельність таких дітей значно збільшилась за останні 17 років. Багато з цих дітей та молодих людей є особливо вразливими до ВІЛ-інфекції та інших інфекційних хвороб, особливо таких, що передаються статевим шляхом, вразливі також до туберкульозу та гепатиту, та до того ж велика кількість осіб з групи ризику має поведінку, що підвищує ризик захворювання на ВІЛ/СНІД. Представлена група є дуже важливою у контексті запобігання переносу ВІЛ-інфекції до основної маси населення та потребує спеціального захисту та підтримки.

Діти та молодь, що живуть чи працюють на вулиці, представлені тими,

хто:

1)не має контактів з їхніми сім’ями та живуть у тимчасових приміщеннях;

2)підтримує контакти зі своїми сім’ями, але проводять більшість часу на вулицях,

3)мешкає в тимчасових притулках чи подібних до них установах;

4)формально проживає у дитячих притулках, але за тих чи інших обставин втік і тепер мешкає на вулицях.

Уцьому розділі будуть розглянуті усі описані групи; багато дітей та молодих людей в Україні переживають постійні приниження та ризики пов’язані з захворюванням на ВІЛ упродовж їх життя, потребую чи вирішення їх проблем через постійне існування послуг.

До появи на початку 1990х років феномену «вуличних» дітей та молоді

призвели негативний вплив системи радянського соціального захисту та