синтаксис 10-11

Розвиток української пунктуації.

У русистиці стверджується, що вперше в російській літературі роз­діловий знак тире використав М. М. Карамзін [Шапиро 1955, с. 17]. Лапки як окремий розділовий знак почали вживатися в кінці ХУІІІ сто­ліття, і на початку XIX століття вони активно функціонують із різно­манітним смисловим навантаженням. Після широкої мотивації пра­вил вжитку розділових знаків, здійсненої М. В. Ломоносовим, у русис­тиці робили спробу доповнити загальний перелік правил М. Курганов та А. О. Барсов [Барсов 1981], які були послідовниками свого вчите­ля — М. В. Ломоносова — і суттєво не видозмінювали основний пере­лік правил, а тільки до загального реєстру вносили окремі розділові знаки. Так, А. О. Барсов увів розділовий знак на позначення умовчан­ня — тире, оскільки такий розділовий знак уже активно починав ви­користовуватися. При цьому вони виходили зі смислового принципу вжитку розділових знаків. Загалом учений доповнив перелік основ­них розділових знаків тире, лапками, зірочкою і параграфом (поряд із власне-розділовими знаками тут названі і засоби загального членуван­ня тексту, що входять до системи пунктуації). Повністю повторювали пунктуаційні правилам. В. Ломоносова російські лінгвісти М. І. Греч, О. X. Востоков. Новим поглядом у загальній теорії пунктуації був підхід Є. Філомафітського [Филомафитский 1822, с. 72-134]). Очевидно, праця Є. Філомафітського була зумовлена практичними потребами, ос­кільки письменники у своїх правилах не користувалися навіть загаль­ними положеннями використання розділових знаків, залишаючи це на совісті редакторів і коректорів. Для українських письменників власти­вим було послідовне редагування текстів і власна коректура, підтверд­женням чого виступають чернетки і чистові варіанти творів Т. Шевчен­ка, П. Куліша та ін. Відштовхуючись від загально-філософських пра­вил конструювання речення, Є. Філомафітський пропонує єдину пунк­туаційну систему для всіх мов, тому що «всі мови мають однакову гра­матику щодо походження частин мови, однаково виражають думки людські цими частинами мови, однаково прикрашають думки словом…» [Филомафитский 1822, с. 93].

Є. Філомафітський уперше в русистиці пропонує новий підхід до вжитку розділових знаків, оскільки в основі цих правил перебуває будова складного речення. А це зумовлює тлумачення однієї думки як залежної від іншої, у силу чого й встановлюються загальні правила (три): 1) «Великі частини періоду (речення. —А. 3.) розділяти треба і великими знаками щодо тієї поступовості, — яку ми встановили при визначенні числа, виду і значення їх» [Там само, с. 107]; 2) «Більші знаки можуть вміщувати в собі менші… але навпаки цього не повинно бути» [Там само, с. 109]; 3) «У повному смислі або прямому, також у кожній з частин його (речення. — А. 3.) або членів вживати треба тільки тоді знаки однакові, коли слово або речення, що ними розділя­ються, подібні між собою граматично, риторично, логічно» [Там само, с. 110-111]. Є. Філомафітський намагається обґрунтувати смисловий і формальний принципи вжитку розділових знаків, при цьому подеку­ди враховується інтонаційне забарвлення висловлення. Усе це свідчить про новий аналіз пунктуації, спробу теоретичного обґрунтування цілісності пунктуаційної системи. Усі міркування автора при цьому широко ілюстровані й послідовно коментовані. По суті, це єдина пра­ця, у якій творчо осмислюється й узагальнюється вся система пункту­ації. У XIX столітті більше не було подібних праць ні в русистиці, ні в україністиці, ні в білорусистиці, хоча й праця Є. Філомафітського страждає подекуди обширним теоретизуванням, прагненням побудува­ти універсальну систему пунктуаційних правил.

Однією з перших спроб теоретичного обґрунтування пунктуації в українському мовознавстві була граматика В. Сімовича [Сімович 1986(1921)], що вирізнялася на загальному тлі високим рівнем уза­гальнення і всеохоплювальним аспектом, оскільки автор включив до граматики як додаток теорію віршування з послідовним аналізом усіх його елементів. Аналіз вжитку розділових знаків В. Сімович подає у розділі «Речення». В основу використання розділових знаків В. Сімо­вич кладе ритмо-мелодійний (або інтонаційний) принцип, що загалом мотивувалося його орієнтуванням на розмаїття усно-розмовної стихії та її послідовне відображення в особливостях літературної практики. Це була данина тим загальним устремлінням, що мали місце у лінгвістичній науці початку XX ст. (див.: [Шевельов 1993]). І все-таки граматика В. Сімовича орієнтована була на високий теоретичний рівень із послідовним зосередженням уваги на тих чи інших практичних мо­ментах і прагненням подати власне термінологічне окреслення відпо­відних синтаксичних понять (пор. спійня речень « • поєднання речень; рівнорядно-зложені речення = складносурядні речення; нерівнорядно- зложені речення = складнопідрядні речення; зложене речення = складне речення; стягнене речення = речення з однорідними присудками; голе речення = непоширене речення; сполучка = зв’язка; намірові речен­ня = складнопідрядні речення з підрядними мети і т. ін.)І Подібне спостерігається і в окресленні назв розділових знаків, яким у кожно­му випадку подається етимологія: 1) точка (.), звана ще подекуди крап­кою; 2) запинка (,), або з грецької: кома; 3) середник, або точка із запинкою (;); 4) двоточка (:), або двокрапка; 5) питайник (?); 6) ви- кличник (!); 7) пружка (-), чужа назва: павза; 8) точки (…); 9) наводові знаки (« »), або лапки; 10) дужки () й 11) розділка (-). При характери­стиці розділових знаків та їх значущості подається перелік загальних правил їх вжитку та винятки, що виступають функціонально вагоми­ми у писемному мовленні.

У всіх українських правописах та їх перевиданнях правила вжи­вання пунктуаційних знаків здобули собі право на життя, а в грама­тиках про кодифіковані правила мова не велася і не ведеться, зга­дується про них принагідно. Це переважно спостерігається тоді, коли значущість розділового знака є вирішальною, оскільки він репрезен­тує відповідний тип інтонації, що в окремих синтаксичних конструк­ціях кваліфікується як компенсатор відсутніх (формально не вираже­них) засобів зв’язку, пор. безсполучникові складні речення та ін.

У сучасних правописних і граматичних студіях розбіжності в термі­нології наявні тільки щодо окремих графічних знаків, пор.: тире — розділка (Д. Кислиця, П. Ковалів); крапка з комою — середник (Д. Кислиця); дефіс — розділка (П. Ковалів) (див. [Український 1960; Український 1993; Ковалів 1977; Кислиця 1990; Чорній 1969; Загнітко 1994]). В усіх інших випадках щодо термінологічного окреслення та основних правил вживання розділових знаків у переважній більшості посібників спостерігається тотожність.

Принципи української пунктуації.

Розділові знаки є насамперед показниками синтаксичного членування писемного мовлення. Такі розділові знаки, які обумовлені струюурою речення, є обов’язковими. До них належать значки, якими відділяються у тексті одне від одного прості речення або частини складного речення, або ті елементи речення, які введеш до речень, але граматично з ними не зв’язані — вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, звертання, вигуки. Отже, розділові знаки, які грунтуються на синтаксичному прин­ципі, є структурно обумовленими. Тому цей принцип ще названо структурним. Саме цей принцип надає сучасній українській пунктуації стабільності, загальноприйнятості й обов’язковості. Структурний принцип, на якому грунтується вживання розділових знаків, пов’я­заний із смисловим, оскільки структурно значущі частини є одночасно й логічно значущими. Однак трапляються випадки, коли логічне членування підпорядковує собі структурне (синтаксичне). Наприклад, висловлення У кімнаті один задумався без розділового знака означає: у кімнаті перебуває кілька осіб, один із них задумався. Висловлення становить структуру простого повного речення. Кома, поставлена в цьому реченні, позначатиме межу між двома частинами уже складного речення, у якому висловлена зовсім інша думка: у кімнаті лише одна особа і саме вона задумалася. Кожна з частин складного речення структурно неповна. Саме слово один у цих двох реченнях сприймається по-різному: у першому — це числівник, У другому — займенник (прономіналізоваие слово). Іноді розділові знаки є виразниками мовленнгвої економії: А скоро світ — в дорогу (І. Франко). У цьому реченні тире допомагає сприйняти ширшу інформацію від тієї, яка вираженв словесно. У безсполучникових реченнях розділові знаки «економлять» словесні засоби зв’язку частин складного речення: Іржа їсть залізо, горе — серце (Нар. творчість). Українська пунктуація ірунтується також на інтонації: Закінчили роботу, сіли відпочивати (інтонація переліку); Закінчили роботу — сіли відпочивати (інтонація обумовленості). Усі три принципи пунктуації — структурний, смисловий та інтонаційний — в укра­їнській мові діють одночасно, кожен з них можна виділити лише умовно.

Система розділових знаків та їх основні функції.

Розділовий знак	Коли ставиться
Крапка	У кінці розповідного та спонукального речення
Знак питання	У кінці питального речення
Знак оклику	У кінці окличного речення, після звертань, вигуків
Три крапки	У кінці речення, всередині при скороченні цитат
Кома	У складному реченні, при однорідних і відокрем­лених членах речення, звертаннях, вставних сло­вах, вигуках
Крапка з комою	У складному реченні
Двокрапка	У складному реченні, при однорідних членах речення, прямій мові, цитуванні
Тире	Між підметом і присудком, при однорідних чле­нах речення, у складному реченні, при вставних словах, прикладках, прямій мові й діалозі
Дужки	У реченнях із вставними конструкціями
Лапки	При прямій мові, цитатах, назвах книг, слів, вжитих в алегоричному смислі