Я.Р-Бурлуцкий - Релігієзнавство

Розділ 2. Світові релігії

Культова практика включає до себе п’ять релігійних обов’язків мусульманина:

1.Визнавати істинність та постійно проголошувати «шахаду», тоб то формулу: «Немає Бога крім Аллаха і Мухамед його пророк»;

2.Щоденна п’ятикратна молитва («намаз»): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі;

3.Дотримання місячного посту (у місяць «рамазан»); 4.Паломництво («хадж») до загальномусульманської святині Ка

аба в аравійському місті Мекка; 5.Обов’язкова добродійність: сплата податку на користь мусуль

манського духовенства («закят») та роздача милостині («саадака»).

До речі, вчення про Божественне приречення в ісламі здобуло харак тер абсолютного фаталізму: в світі не має нічого, що не залежало б від волі Аллаха. Так доля кожної людини визначена наперед і її неможливо змінити. Тому людина не може не коїти зла, якщо на її долі так написано, але вона не повинна схвалювати це зло в своїй душі та має хоча б намага тись робити добро.

Невдовзі після смерті Мухамеда, засновника та головного про рока мусульманства, іслам розколовся на дві течії: «сунізм» та «шиїзм». Більшість мусульман по всьому світу є сунітами і тільки 10 відсотків — шиїтами. Суніти отримали свою назву від «Сунн» — Священного Переказу, збірника оповідань про життя та діяльність пророка Мухамеда. Оповідання створені на основі свідоцтв самого пророка, членів його сім’ї та перших послідовників. Для сунітів Коран та Сунна є основою системи релігійного права («шаріату»). Шиїти не визнають Сунни та мають свій власний переказ — «Ахба ри», збірники, що разом із Кораном є джерелом для шаріату. В Ах барах особливу увагу приділено життю та вченню четвертого пра вителя мусульманської громади халіфу Алі (656–661 р.), який та кож був зятем та двоюрідним братом Мухамеда. На противагу від сунітів, шиїти вважають, що очолювати мусульманську громаду має право тільки кровний родич першого пророка («імам»), тобто на щадок Алі та його дружини, дочки Мухамеда. Шиїти вірять, що та ких імамів було дванадцять, але останній з них Муххамад аль Махді сховався у IX ст., та згодом обов’язково повернеться і з його повер ненням настане епоха справедливості та благоденства. «Прихова ний імам» вважається керівником шиїтів, а право вирішення релі гійних та правових питань зберігається за «муджтахидами», тобто помічниками «прихованого імаму». Всі імами, згідно з вченням шиїтів є непогрішними.

– 21 –

Розділ 2. Світові релігії

нечу до інших релігійних культур усередині самої мусульманської спільноти. Особливу нетерпимість мусульмани мали до представників язичницької віри (наприклад у Корані Мухамед закликає: «Нещадно бийте де знайдете тих, хто вклоняється багатьом богам, осаджуйте, робіть засідку проти них у будь якому таємному місці! Якщо ж вони повірили та виконали молитву та давали очищення, то звільніть їм шлях: бо Аллах той, що вибачає та являє милосердя» сура 9, аят 5). Але сьогодні духовні лідери ісламу наполягають на виключно оборон ному характері релігійної війни з невірними. Джихад може бути про голошеним лише проти тих націй чи держав, які загрожують миру та благоденству самих мусульман та їх святій релігії. Звідси виникло таке поняття як шахід (у перекладі «свідок» прихильності ісламу, джиха ду), шахідами називали тих, хто загинув у бою, захищаючи іслам. На жаль у сучасному світі шахіди та істішхади (араб. «той, хто намагаєть ся стати шахідом») — це терористи смертники радикальних ісламі стських угруповань, яких вчать змінювати свою свідомість, «вбивати» власне «я» та сприймати весь світ як одне абсолютне зло, що повинно бути знищено.

2.4. Християнська релігія: історія розвитку та віровчення

Християнство зародилося в І ст. н. е. в іудейсь кому середовищі (власне кажучи, європейське літо числення ведеться саме з ймовірного року наро дження засновника християнства — Ісуса Христа). Маючи іудейське коріння, християнство багато пе рейняло з іудейської віри, а саме: вчення про ство рення світу із нічого Єдиним Богом Творцем, гріхо падіння перших людей та зіпсовану природу зем

ного буття після гріхопадіння, всесвітній потоп, тощо. Більш того, Ісус Христос наполягав на тому, що його вчення є ні чим іншим, аніж ло гічним розвитком самого іудаїзму, а Він — це той Месія, Спаситель світу, приход якого передвіщали іудейські пророки у далекому мину лому. Особистість Ісуса Христа, який називав Себе Сином Божим, за лишається найбільшою загадкою для істориків, бо Його ім’я є досить символічним: «Христос» перекладається з грецької мови як «Месія або помазаний Богом», а «Ісус» — як «Спаситель». У минулому вважало ся, що Ісус Христос є особою міфічною, тобто вигаданою, але віднос но недавні археологічні знахідки не лишили сумніві що до реального існування цієї людини (наприклад, іудейський історик Йосип Флавій, що жив у той самий час, що і Христос, але сам не був християнином, в

– 23 –

Я. Л. Романенко$Бурлуцький

своїй книзі «Іудейські війни» дійсно згадує мудреця Ісуса, який про повідував по всьому Ізраїлю та був розп’ятий прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом). В основі християнства — віра в особливу місію Христа, Сина Бога Творця Всесвіту, який був посланий своїм небес ним Отцем для спокути гріхів усього людства через добровільну смерть на хресті від рук нечестивих людей, які переслідували його через заз дрощі (до відома, саме тому Він зветься «Спасителем»). Християни вірять в чудесне воскресіння Ісуса Христа, в Його майбутнє друге при шестя, в Страшний Суд, де кожному воздасться по ділам його, та вічне благе Небесне Царство, що очікує праведників. Головна істина Хрис тиянства, як її висловлює улюблений учень Христа Іоанн названий Богословом, така: Бог є любов. Любов Бога відкрилась нам у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Свого Сина, щоб ми отримали життя через Нього. Любов є в тому, що не ми полюбили Бога, але Він полюбив нас та послав Сина Свого заради прощення гріхів наших та нашого при мирення із Творцем (Біблія. Перше Послання Іоанна гл. 4, ст. 8–11). (До речі, тільки в Християнстві Бог не тільки зветься «Абсолютним Бла

гом» та «Абсолютною Любов’ю», але і доводить це через те, що посилає Свого Єдинородного Сина, Ісуса Христа, на вірну смерть заради всіх людей, які виявляються нездатними власноруч здолати лихі та злі спону кання у своїх серцях).

Христос вийшов на проповідь Свого вчення у тридцять років, ви брав собі дванадцять учнів, які постійно були поруч, і проповідував три роки поспіль, аж поки іудейські первосвященики із ревнощів не віддали його до рук римського прокуратора Понтія Пілата, який був змушений за їх доносом засудити Ісуса на смерть через розп’яття на хресті. Але, як вірять християни, Спаситель воскрес на третій день після Свого вбивства та прийшов до своїх учнів, благословивши їх проповідувати факт Його воскресіння разом із тим, чому Він їх на вчив, по всьому Всесвіту, а також чекати на Його друге славне прише стя, що ознаменує кінець земного світу, страшний суд та початок нової благої ери Небесного Царства, де праведники, тобто істинно віруючі люди, завжди будуть поряд із благим та люблячим їх Богом Творцем. Після цього, за переказом, Христос повернувся на небо, але прислав замість Себе Духа Святого, який завжди перебуває з християнами та наставляє їх на істинний шлях, допомагає творити діла добра та ми лосердя. Всі знання, які Божий Син приніс людям, передавались «із уст в уста», бо сам Христос не записував Свого вчення, і навіть його учні та учні учнів спромоглися записати окремі найважливіші про повіді Спасителя та події з Його життя дещо пізніше — в кінці 1–2 ст.

– 24 –

Розділ 2. Світові релігії

Існувало багато подібних книг, але Церква відібрала тільки 27 із них, що дійсно відповідали вченню Ісуса та мали апостольське походжен ня; всі вони разом звуться «Новим Заповітом», а разом із священними книгами древніх іудеїв складають «Біблію» (тобто «багато книг», якщо перевести з грецької мови).

Християнство дуже швидко поширилось серед містечок та селищ різних провінцій Римської Імперії, і, навіть незважаючи на жорстокі переслідування з боку римських імператорів, які відбувались впродовж майже трьохсот років, вже на початку IV ст. стала пануючою релігією в державі. В 314 р. наказом римського імператора Костянтина хрис тиянство, яке з моменту свого народження було поза законом, нарешті, стало законним, а в 324 році наступним наказом того ж самого імпе ратора було проголошено державною релігією. Коли це сталося, кількість віруючих ставала дедалі більшою, але почали з’являтись і єресі

(єресь — (у перекладі з грецької значить «особливе віровчення») — це різного роду відхилення від офіціального віровчення якої небудь релігії, опозиційні чи ворожі до неї), виникла насущна потреба у чіткому ви значенні основ віровчення («догматів»), які були б обов’язковими для всіх християн. Для цього почали збирати «Вселенські Собори», тобто з’їзди всіх єпископів християнської церкви, де також були присутні у великій кількості священики та миряни.

Перший Вселенський Собор був скликаний у 325 р. в місті Нікея за пропозицією самого імператора (на соборі одних тільки єпископів налічувалося 318 чоловік). На Нікейському Соборі була засуджена єресь олександрійського священика Арія, який заперечував боже ственність та передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що Той є лише вищим витвором Божества. Також, щоб всі християни могли сповідувати єдину віру, був прийнятий «Символ віри», який складав ся з 7 членів (тобто тверджень). В цьому Символі Віри, наприклад, визнається божественна природа Ісуса Христа, а також Троїчність Осіб або Іпостасей Єдиного Бога.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константино полі за імператора Феодосія І. Собор був спрямований проти вчення Македонія, який заперечував божественну природу Святого Духа і вчив, що Той не є Богом, а є лише витвором, який слугує Богу. Це вчення було засуджене, а Символ Віри християнської, у зв’язку з цим, доповнили 5 новими членами (твердженнями), де йшлося, насампе ред, про божественність Святого Духа Саме цей Нікео Константино польский загальнохристиянський Символ Віри і залишається досі основою віровчення Православної та Католицької Церков.

– 25 –

Я. Л. Романенко$Бурлуцький

Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імпе ратора Феодосія ІІ. Він був скликаний проти вчення єпископа Несто рія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише лю дину, з якою Божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій нази вав Ісуса Христа не Богом, а «Богоносцем», а Діву Марію не Богоро дицею, а «Христородицею». Собор засудив єресь Несторія і остаточ но затвердив Символ Віри.

Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкідон за імпе ратора Маркіяна. На соборі були присутні 650 єпископів. Він був скли каний проти Євтихія, який у своєму вченні визнавав божественну при роду Ісуса Христа, але відкидав Його людську сутність. Це вчення от римало назву «монофізитство», а його послідовники звуться «монофізи тами». Собор засудив єресь Євтихія і постановив на основі Священно го Писання та Священного Переказу вірити в те, що при втіленні (на родженні) Ісуса Христа божественне та людське з’єдналося в ньому як в єдиній особі, незмінно та нероздільно. (До речі, незважаючи на рішен$ ня цього загальнохристиянського собору, традиційна Вірменська Церква залишилась «монофізитською» і залишається такою аж досі).

П’ятий Вселенський Собор скликано у 553 р. імператором Юсти ніаном І. Собор знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія, за судивши також єретичні твори Феодора Мопсуетського, Федоріана Кірського та Іви Едеського.

Шостий Вселенський Собор було проведено у 680 р. в Константи нополі за імператора Костянтина Пагоната. Собор було скликано про ти нової єресі «монофелітів», які визнавали в Ісусі два єства, але тільки одну божественну волю. Цю єресь викликав до життя попередній імпе ратор Іраклій, який хотів таким чином примирити християн та моно фізитів, а тому визнав в одному з своїх едиктів в Ісусі Христі людську та божественну природу, але єдину божественну волю.

Сьомий Вселенський Собор було скликано в 787 р. імператрицею Оленою в м. Нікея. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собо ру за імператора Льва Хозара, який бажав примирити мусульман та християн, а тому вважав за необхідне знищити ікони (з грецької мови слово «ікона» у дійсності перекладається як «образ, нагадування», а не «ідол», як дехто вважає). Собор засудив іконоборство і постановив поклонятися Єдиному Богу, але вшановувати ікони, які нагадують нам про все Божественне та святе.

Всі постанови Вселенських Соборів, які стосуються, насамперед, віровчення, вважаються обов’язковими для всіх християнських цер

– 26 –

Розділ 2. Світові релігії

ков, оскільки ці рішення приймались єдиною Вселенською Ортодок сальною Християнською Церквою задовго до її поділу на Правосла в’я, Католицтво та Протестантизм. Тому Церква — (у перекладі з лати

ни «коло, арена») — це людська спільнота, що об’єднана вірою в Ісуса Христа як Єдинородного Сина Божого, Спасителя світу та Єдиного в Трьох Особах Бога Творця Всесвіту, та священною ієрархією божествен них служителів на основі Нікео Константинопольского Символа Віри, Священного Писання та Переказу, апостольського спадкоємства.

В 395 році Римська імперія розкололася на Західну та Східну, але, незважаючи на політичне відокремлення обох частин імперії, Християнська Церква зберігала релігійну єдність Заходу та Сходу ще впродовж 700 років. І лише в 1054 році зв’язок між Західною Римсь кою та Східною Візантійською (або грецькою) Церквами розриваєть ся. Західна Церква на чолі з Папою Римським Миколою І вимагає від Константинополю визнати право римських пап на повну та беззасте режну владу над всією Християнською Церквою, яку мав Сам Хрис тос, а після Нього тільки Вселенський Собор. Грецька Православна Церква відкидає папські зазіхання на повноту церковної влади, та викриває догматичні відступлення Католицької церкви від віровчен ня, затвердженого на Вселенських Соборах (наприклад, католицьке «філіокве», тобто вихід Святого Духа не тільки від Бога Отця, але од ночасно і від Бога Сина). У XVI ст. стався ще один великий церков ний розкол: від Католицької Церкви у Західній Європі відокремили ся протестантські церкви: лютеранство, кальвінізм, англіканство. Так у християнстві виникли три основні конфесії — Православ’я, Католи цизм та Протестантизм. (Конфесія — (у перекладі з латини «сповідь,

сповідання») — це віросповідання, тобто певна релігійна організація, яка має своє власне віровчення, що частково чи повністю відрізняється від подібних їй релігійних доктрин).

Католицька (тобто в перекладі «Вселенська») Церква займає перше в світі місце за кількістю віру ючих (близько одного мільярду людей). В основі віровчення католицизму — Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ (рішення всіх 21 со борів (7 Вселенських та 14 Католицьких), послан ня римських пап, труди отців церкви), які прого

лошуються двома джерелами Божественного Одкровення. Як і пра вославні віруючі, католики вірять в «Божественну Трійцю». Однак, Дух Святий, по католицькому віровченню, виходить не тільки від Бога

– 27 –

Я. Л. Романенко$Бурлуцький

Отця, але і від Бога Сина («філіокве»). Крім загальнохристианського раю і пекла визнається існування «чистилища» (догмат прийнятий в XV віці), де грішні душі очищаються через випробування, щоб попас ти до раю. Потрібно також звернути увагу і на таку особливість като лицизму, як широке, екзальтоване шанування діви Марії. У 1854 році був введений догмат про непорочне зачаття Божої Матері, а в 1950 році про її тілесне вознесіння на небо, яких немає в Православній Церкві. Католицизм визнає ті ж сім таїнств (священних обрядів), що і Православ’я. Однак відправлення їх має свої особливості: хрещення робиться шляхом обливання, рідше занурення; миропомазання (кон фірмація) здійснюється тільки по досягненню 7–12 років; причастя здійснюється з використанням прісного, а не квасного хліба (до 1960 року хлібом і вином мало змогу причащатися тільки духовенство, а миряни лише хлібом); соборування («єлеосвячення») розглядається тільки як спосіб відпущення гріхів вмираючому (в православ’ї воно здійснюється для всіх хворих). Таїнства і обряди оголошуються дію чими автоматично внаслідок самого дотримання встановлення фор ми. У кінці XI століття в католицизмі для духовенства була введена обов’язкова обітниця безшлюбності («целібат»). На відміну від інших напрямів християнства, католицизм має єдину ієрархічну і суворо цен тралізовану церковну організацію. Міжнародний центр католицької церкви і резиденція папи римського — це Ватикан, місто держава на території Рима (площа біля 44 га, населення біля 1000 чоловік). Вати кан має свій герб, прапор, гімн, пошту, телеграф, радіо, пресу, армію, поліцію та інші атрибути державної влади. Як суверенна держава Ва тикан обмінюється дипломатичними представництвами з 146 держа вами світу. Верховним правителем, абсолютним монархом, що об’єд нує в своїй особі вищу законодавчу, судову і виконавчу владу, є папа римський. Він визнається непогрішимим у ділах віри та вчення (до гмат І Ватиканського Собору, 1870 рік). Таким чином, папська влада розповсюджується і на світську, і на духовні сфери. Дійсним виконав чим органом влади при папі є римська курія (орган папської адміні страції), яка здійснює повсякденне керівництво всіма важливими ас пектами життя церкви та держави. Главою курії є державний секре тар, що призначається папою.

В Україні зараз діє дві католицькі церкви: Римо Католицька (власно католицька) та Греко Католицька (або Уніатська). Греко Ка толицька Церква з’явилась в Україні в 1596 році після невдалої спро би об’єднання української православної та католицької церков на со борі в Бресті («унія»), вона відрізняється від Римо Католицької церк

– 28 –

Розділ 2. Світові релігії

ви лише обрядовою частиною богослужіння, що була запозичена з православ’я.

Протестантська Церква виникла в XVI ст. як опозиційна течія («протест») по відношенню до Католицизму, тому всі релігійні напря ми протестантизму, а також ті нові релігійні організації, які протес тантизм породив пізніше, вважаються з точки зору Католицької Цер кви сектами. (Секта — (у перекладі з латини «розділяю, відсікаю») — це

релігійні об’єднання, які виникають у формі опозиційних течій по відно шенню до тієї чи іншої домінуючої релігійної традиції.) В основі проте стантського віровчення лежить уявлення про те, що досягнути небес ного порятунку можна лише особистою вірою, а не за допомогою підкорення авторитету церкви і пожертвами на її користь. Віра даруєть ся людині Богом, і Бог сам визначає кому її дарувати (протестантська доктрина «приречення»). На відміну від православ’я і католицизму віра в протестантизмі розуміється не як переконаність в існуванні Бога, а як особливе почуття перебування в руках Божих. І хоча Бог в протес тантській церкві все ще сприймається як Трійця: Отець, Син та Дух Святий (подібно до Католицького та Православного віровчення), але розуміння сутності відносин між Богом та людиною змінилось. Бог став переважно розглядатися як особовий партнер людини. З точки зору протестантизму, Бог існує тому, що він потрібен людині і що ос тання в нього вірить. Протестанти відкинули вчення про церкву як посередницю між Богом і людьми, відмовилися визнати догмат про примат папи римського в житті суспільства і церкви. Було розроблене вчене про загальне священство: протестантський пастор відрізняєть ся від рядового віруючого лише своїми професійними обов’язками. Пастори обираються віруючими і є підлеглими релігійній спільноті, вони вже не володіють правом від імені Бога сповідати і відпускати гріхи людям. Єдиним джерелом віровчення визнається Біблія. Кож ному віруючому дозволяється по своєму інтерпретувати і викладати її. Читання Біблії вважається щонайпершим обов’язком християни на. Священний переказ протестантизмом відкидається, оскільки він, як вважається, є витвором церковних діячів, а не Духа Святого. Про тестантизм відкинув чернецтво і тим самим відмежувався від аскетич ного неприйняття світу. З його позиції, людина віруюча в Бога повин на не бігти від миру, а навпаки, жити і трудитися в ньому, тому що мирські обов’язки і турботи є не відчуженням від Бога, а служінням йому. Вимога «дешевої церкви», висунена ідеологами протестантиз му, привела до спрощення культу. Як правило, протестанти відкида

– 29 –

Я. Л. Романенко$Бурлуцький

ють поклоніння іконам, хресту, Богородиці, мощам та іншим святи ням. Церковні споруди тут без пишного оздоблення. У той же час ве лику роль в богослужінні протестантизм відводить проповідям, співу духовних гімнів, колективним і індивідуальним молитвам. Протес тантські церкви визнають тільки два таїнства (у Православ’ї та Като лицизмі їх сім) — хрещення і причастя. Розглядаються вони як прості обряди, під час яких не відбувається нічого чудодійного. Їх дія здійснюється лише силою віри. Тому віруючий повинен здійснювати їх свідомо. Тим самим різке ослаблення зовнішніх форм релігійності в протестантизмі повинно компенсуватися ідеалом внутрішнього бла гочестя кожного окремого віруючого. Взагалі, протестантизм не приніс нічого нового до християнської церкви, навпаки, його сутність поля гає в тому, що він вважає за необхідне відкинути багато з того, що істо рично зберегла традиційна церква. Протестантизм не тільки не є по своїй суті єдиною релігійною течією, але він не є по своїй природі і стабільним, постійним, цілісним: з моменту свого народження у XVI ст. і до сьогодення в протестантизмі виникло близько 3500 окремих релігійних напрямів, які по різному сприймають той чи інший аспект християнського віровчення. Послідовників протестантських церков налічується у світі близько 450 мільйонів. Головні протестантські течії: Лютеранство, Кальвінізм, Англіканство, Баптизм.

Ортодоксальна (тобто в перекладі «Право славна») Церква має десь близько 308 мільйонів віруючих. У сучасному світі існує 15 відносно незалежних одна від одної (тобто «автокефаль них») православних помісних церков: Кон стантинопольська, Олександрійська, Антіо хійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська,

Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Грецька («Елладська»), Албанська, Польська, Румунська, Чехословацька та Американська. Всі вони мають своє власне церковне керівництво, але вважаються лише окремими частинами однієї Православної Церкви. На відміну від ка толицької церкви, православна церква вважає непогрішимим тільки Бога (а не папу римського) і завжди приймає рішення на загальних соборах, у результаті сумісного обговорення тих чи інших питань (принцип «соборності»). В основах свого віровчення Православ’я спи рається на Святе письмо, Святий Переказ, та постанови Вселенських Соборів. Православні або «ортодокси», як їх ще називають, вірять згідно з Нікео Константинопольським Символом Віри в Бога Трійцю,

– 30 –