ИУК (Культурология) - Ответы на экзамен

Театр і Музика ХIХ. У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави істо­ричного й соціального змістуРепресивні заходи царського уряду все ж не могли знищи­ти глибокі українські театральні традиції.У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утвори­ли "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського те­атру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під ке­рівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за уча­стю М. К. Заньковецької". Одним з найвидатніших діячів українського театру кори­феїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Занько­вецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст. У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесі­да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський. На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти­візувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора, педагога. Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденція­ми Європи. Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка. Українська музика була невід'ємною складовою побу­тово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські харак­тери. Тут багато важив неповторний чар української народ­ної пісні. Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком про­фесійної української музики XIX ст. Українська пісня зву­чить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних тво­рів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Компо­зитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва. Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Ан­тонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру/ У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові /Серед українських професійних композиторів вирізня­ється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського/ Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенкo — видатний ком­позитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоре­тик музики і педагог, засновник професійної школи. Композитор збагатив майже всі жанри української му­зики. Йому належать опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі " Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних шко­лах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одесь­кий Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету. Давні традиції має музично-театральна культура Льво­ва. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому при­міщенні — театр ім. М. Заньковецької). У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях.

Галицьке Відродження ХІХ. У 1-й половині xix століття в галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у перемишлі іваном могильницьким «клерикального товариства», діяльність митрополита м.левицького і, особливо, утворення «руської трійці» (1837) та видання альманаху «русалка дністровая». Революційні події 1848–1849 рр. Сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення галичини. Головна руська рада, що виникла у львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель східної галичини, буковини та закарпаття окремий коронний край у складі австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя. Після утворення дуалістичної австро-угорщини галичина увійшла до складу австрійської її частини (ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння. Проте у 2-й половині xix століття галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «просвіта» (1868), «літературне товариство ім. Т.шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «січ», «сокіл», тощо. Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.франко, м.павлик, а.вахнянин, ю.романчук та інші. З 1894 р. У львові працював проф. М.грушевський.

Духовна культура України другої XVII—XIX розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і дер¬жавність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому на¬родному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруй¬нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї¬ни в колонію царської Росії. Духовна культура українського народу досягла порів¬няно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох сто¬літь визначало напрями економічного, політичного і куль¬турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве¬личезний вплив на формування національної самосвідо¬мості українського народу. Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу. Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями : Росією та Австро-Угорщиною.Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції:Історично-філософська,Філологічна,Математично-природописно-лікарська.Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірок, розпочалася наукова розбудова Товариства/ Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія). Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В часи нетривалої російської окупації Львова (1914-15) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня. Також наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили «Записки НТШ» та інші збірки. В 1940 р. після приходу у Львів більшовиків Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені/ В період так зв. перебудови і з наближенням розвалу СРСР вчені Львова — 21 жовтня 1989 р. відновили діяльність НТШ в Україні, як суспільного сектора української науки. Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Слід вважати особливою роль Товариства у становленні чільних загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» (з 1880 р.), двотижневика «Зоря» (1885—1897) та «Літературно-науково вістника» (1898—1913). Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ). Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань. У 1895 році започатковано серійну збірку «Жерела до історії України-Руси» (усього 22 томи), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи), «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Часопись правнича і економічна». Крім того виходили «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. Серед численних монографічних студій діячів Товариства, що були опубліковані вперше в збірках НТШ, слід назвати серію праць Івана Франка, Володимира Гнатюка, п'ятитомник В. Шухевича «Гуцульщина». Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська» з видавництва І. Тиктора. Загальний видавничий доробок НТШ за станом на вересень 1939 складав майже 1200 томів збірок, монографій, часописів тощо. Про науковий рівень праць НТШ як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п'яти континентах. Єдиною у своєму роді світовою скарбницею української культури стала бібліотека НТШ.