История_Украины_конспект_лекций

121

своєї роботи за межу. Знову пожвавились відносини з українцями Галичини. Коли ж прийшов указ із забороною українського писання, «Громада» вирішала відкрити за межею своє власне видавництво. З цією місією виїхав спочатку до Австрії, а після до Швейцарії висланий царизмом з політичних мотивів за кордон Р. Драгоманов. За домовленістю із своїми товаришами-громадівцями в Києві він заснував на засадах «Громади» журнал з такою ж назвою. В цьому позацензурному журналі М. Драгоманов сформулював політичну програму українського руху.

В 80–90-х роках XIX ст. між українофілами запанував погляд, що потрібно помирити «уряд» з українським рухом і уникати «політики», бо вона, мовляв, «дратує» царську владу і викликає нові утиски проти української культури. «Українофіли» хотіли пристосуватись до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість і не політичність українського руху культурницького руху.

Але всі ці неполітичні спроби «культурників» розбилися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царської влади. Російський уряд добре розумів, що навіть якнайменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів українського народу і цим створить небезпеку для самодержавства.

З часом більшість «громадівців» замкнулася в своїх кабінетах, відійшла від суспільного життя. Але неспростовним залишається той факт, що під'їм в другій половині XIX ст. в Україні науки, мистецтва і літератури відбувся завдяки, перш за все, діяльності культурництва «громадівців».

Зростання культури призвело до пожвавлення політичного життя в Україні. Серед молоді виявилися два головні напрями: соціалреволюційний і національний. Прихильники першого йшли в ряди російської «Народної Волі», прихильники другого — заглиблювали давню ідеологію і розвивали ідеї націоналізму. Український рух вони бажали перетворити на політичний. Гуртки свідомих українців трансформувалися в «Братство Тарасівців», яке свою метою ставило самостійну Україну.

На західноукраїнських землях, за ініціативою І. Франка і М. Павлика виникла Русько-українська радикальна партія (РУРП) в 1890 р. Того ж року в Галичині виникла Українська соціал-демократична партія (УСДП). Хоча, за іншими даними, тільки в 1892 р. в Львові відбувся І з'їзд соціал-демократів Галичини. Створена незабаром після цього соціал-демократична партія розпалася в 1899 р. на польську і українську. А в 1905 р. в Галичині виникла єврейська соціалдемократична партія.

122

Одним із засновників Української націонал-демократичної партії (УНДП) в Галичині був Грушевській.

ВБуковині соціал-демократія поділилася на п'ять партій за національною ознакою. На Закарпатті соціал –демократи входили до складу угорської соціал-демократичної партії.

В1900 р. в Харкові була створена Революційна Українська партія на чолі з Дмитром Антоновичем. Вона виставила гасло самостійної України і поширювала нелегальну літературу через друкарні в Галичині

іБуковині. Виходячи з цих обставин, Загальна Українська організація також набрала політичного характеру і в 1904 р. стала називатись Українською демократичною партією (УДП).

З кінця 80-х років XIX ст. до 1905 р. в Україні діяла 31 партія. Але тільки 15 з них представляли національно-визвольний рух, і всього лише 7 партій були українськими.

8 Україна початку XX століття – арена національно-політичних суперечностей та імперіалістичних протиборств. Боротьба за державність (1900 – 1921 рр.)

8.1 Виникнення перших українських політичних партій на початку XX століття

На початку XX ст. з протестами проти переслідувань української мови і культури виступили вчені Київського і Харківського університетів, інтелігенція Полтави, Чернігова, Одеси і інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. Велику частину населення України складали найбідніші шари. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядовими. Крім того, в Російській імперії так ніколи і не була прийнята конституція.

Ці дві причини мали своїм слідством те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному положенні або діяли в еміграції. Утворення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формування революційно-демократичного партійного руху. Цей рух розділився на дві частини — соціал-демократичну (есдеки) і есерівську (есери). Есдеки і есери продовжували в майбутньому змагатись між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в наступних революціях.

В січні 1900 р. в Харкові члени студентських громадівських кружків Д. Антонович, О. Русив, М. Порш і ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Міхновського «Самостійна Україна» була її першим програмним документом. В газеті

123

РУП «Праця», яка виходила в 1904 –1905 рр. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: «Дві причини – брак літератури, присвяченої інтересам сільського пролетаріату, і, крім того, брак якої небудь соціалістичної літератури на українській мові –і викликали до життя РУП, яке поставило своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського пролетаріату на Україні.

Група радикалів на чолі з М. Міхновськім в 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську національну партію (УНП), яка виступала за побудову самостійної демократичної держави.

В1904 р. розділились думки щодо завдань партії і в національносоціалістичних групах, що залишились в РУП. Більш ліва течія, що близько стояла до меншовиків, вийшла з РУП і утворила окремий Український соціал-демократичний союз.

Інші під головуванням Р. Порша, і члени РУП Юркевич, І. Мазепа, В. Винниченко в 1905 р. перейшли на позиції марксизму і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени в 1904 р. колишні громадівці створили Українську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій в Галичині, партії Наддніпрянщини стояли не на самостійницьких, а на федеральних позиціях.

Вжовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — кадети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламентським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала в своїх рядах еліту вітчизняних інтелектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійського зразка, де очолює принцип: «Король царствує, але не править». Кількісно кадети складались з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом в| Подніпров'ї користувались російські партії. Серед них найбільші – РСДРП (Російська соціалдемократична робоча партія), яка в 1903 р. розкололась на більшовицьку і меншовицьку фракції.

8.2 Події революції 1905 – 1907 рр. в Україні

На початку XX ст. в Україні налічувалось, за одними даними, — біля 1,5 млн. робітників, за іншими, — понад 2,5 млн. робітників. З них п'яту частину складали не українці. Закон 1897 р. встановив 12годинний робочий день. Платню видавали часто продуктами, а не грошима. Умови життя робітників були жахливими.

Ще більш погіршало положення робітників у зв'язку із загальноекономічною кризою на початку XX ст., коли по містах України безробітні налічувались десятками тисяч. Зрозуміло, що робочі

124

реагували на це відповідними формами протесту. Почалися страйки, демонстрації, мітинги. Спочатку ці виступи були стихійними, а потім вони придбали більш організований характер. Найбільшим з них перед революцією 1905–1907 рр. був загальний всеросійський страйк, який докотився до України аж з Баку. В липні-серпні 1903 р. він перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, потім – до Миколаєва, Єлісаветграда. Бастувало біля 200 тис. робочих. Такого в Україні ще не було. Вперше страйкарі висунули вимоги економічного і політичного характеру. Страйк мав організований характер. Керівництво їм здійснювалось за директивами більшовицької фракції РСДРП.

Селяни України вже 40 років були звільнені від панщини і економічних зобов'язань перед своїми панами. Правда, вони були вільними і від власності, від землі. Так, 32 500 дворянських маєтків володіли 11 млн. десятини землі, а 3 млн. селянських дворів мали тільки 20 млн. десятини землі.

Важке положення селянства і існування поруч його великопоміщицьких латифундій сприяли зростанню революційних настроїв на селі.

Революційні настрої збільшували постійні невдачі на фронті російсько-японської війни. Хвиля демонстрацій прокотилась і в Україні. Весь 1905 р. був роком підйому революції.

Почався процес демократизації режиму імперії, який в Україні набрав характеру націоналізації всіх форм і проявів суспільного життя. Почався просвітницький і кооперативний рух, виникали господарські організації, політичні партії, українська періодична преса. Рух став привертати до себе і байдужі дотепер більш низькі шари, став масовим.

Політичною ідеологією українського руху стала автономія. Головним ідеологом цієї, все більш наростаючої течії, був Р. Драгоманов, а драгоманівство — тим прапором, під яким з'єднувались майже всі українські політичні партії аж до новітніх часів. Правда, програма М. Драгоманова мала багато вад. Однією з найголовніших була та, що в зовнішній політиці вона ідентифікувала мету України з метою Росії. У внутрішній політиці драгоманівство покладало дуже великі надії на демократизацію Росії, і саме на російських лібералів. Подібно до «мефодіївців», М. Драгоманов не уявляв собі майбутнього України без з'єднання з Росією.

Проте драгоманівство стало українському національному руху у великій пригоді, формуючи політичну думку цілих поколінь української інтелігенції XIX і XX століть. З цією програмою українська інтелігенція зустріла революцію 1905 р.

Революція за своїм характером була буржуазно-демократичною. Вимогами були: ліквідація поміщицького землеволодіння і наділ селян землею, скидання самодержавства і встановлення в країні

125

конституційного республіканського ладу, надання народу політичних прав і демократичних свобод – свободи слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлення 8-годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Революція 1905–1907 рр. була і селянською революцією: аграрно-селянське питання було основним соціально-економічним питанням революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянських виступів.

Влітку ж відбулося повстання на панцернику «Потьомкін», який стояв на Одеському рейді. Восени – повстання на крейсері «Очаків» на чолі з лейтенантом П. Шмідтом.

Всеросійський політичний страйк зробився господарем країни. Він вийшов за рамки професійні і місцеві і непомітно переріс в революцію. Завмирають нерви країни – залізниці. Економічне і промислове життя сходить нанівець, тому що з 10 по 16 жовтня в страйкові беруть участь всі залізниці Російської імперії. Бастували і залізниці України.

Скрізь завмирає промислове, іноді і торгове життя; Закриваються освітні установи. До пролетарського страйку приєднуються також інтелігентські союзи.

Всеросійський політичний страйк восени вимусив царя Миколу II видати маніфест про цивільні свободи. В маніфесті, який був виданий 17 жовтня 1905 р., цар обіцяв народам Російської імперії провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам країни.

Внизці великих промислових центрів України створювались без дозволу уряди профспілок. До грудня 1905 р. вони виникли у всіх великих містах.

З вимогою надати Україні політичну автономію виступила Українська думська община. В 1905–1907 рр. в Україні виходило понад 30 українських газет і журналів.

Вцей час по Україні, у найбільших її культурних центрах створювалися суспільства «Просвіти», був організований цілий ряд видавництв. Почали створюватись українські національні клуби, в Києві було заснований Українське наукове суспільство (УНТ). До Києва ж було перенесено видання «Літературно-наукового вісника», основного журналу по обидві сторони кордону. Сюди ж з Галичини переніс свою наукову і суспільну діяльність проф. М.С. Грушевській, вибраний тут головою УНТ. В Києві ж він продовжував видання своєї монументальної «Історії України-Русі», почату у Львові в 1898 р.

Грудневе озброєне повстання 1905 р. в Москві, Горлівці, Луганську і інших містах було придушено царизмом з великою жорстокістю.

126

Весь 1906 р. царизм безжально мстив революціонерам. Дійсно, уряд залив пожежу повстання морем пролетарської крові. Тільки з 9 січня 1905 р. по 27 квітня 1906 р. царський уряд страчував понад 14 000 чоловік, засудив до страти понад 1000, покалічив 20 000, арештував, ув'язнив і заслав — 70 000 чоловік.

Проте перейти до рішучого настання на завоювання революції царизм ще не міг. Поряд з терором і репресіями проти революціонерів уряд продовжував політику балансування, часткових поступок і обіцянок. В квітні 1906 р. була скликувана І Державна Дума. Вибори до Думи відбувалися на підставі антидемократичного виборчого закону, опублікованого ще в грудні 1905 р. Три четверті робітників було позбавлено виборчих прав. Вибори були багатоступінчастими, фактично становими і нерівними. Дума мала не законодавчий, а узгоджувальний характер. В ній була створена Українська думська община (УДГ), яка складалась з 45 депутатів від всіх 102 вибраних округів України, її головою став адвокат і суспільний діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою УДГ була боротьба за автономію України. Після розпуску першої Думи і в новій – другій Думі УДГ налічувала вже 47 осіб. Проте 3 червня 1907 р. в результаті державного перевороту другу Думу було розпущено. Ця подія ознаменувала собою поразку революцій і настання реакції.

Аграрне питання було основним соціальним питанням першої російської революції. Без його вирішення, без ліквідації кріпосницьких пережитків був неможливим прогресивний розвиток країни. Царський уряд розумів, що невирішеність питання про землю в багатомільйонній селянській країні загрожує новою народною революцією. Тому уряд поставив перед собою завдання – розширити свою соціальну базу шляхом створення більш сприятливих умов для розвитку капіталізму в сільському господарстві. Аграрне законодавство 1906 –1910 рр. і було спрямоване саме на досягнення цієї мети. Провідником цієї реформи був голова Ради міністрів Росії П. Столипін.

Нова аграрна політика самодержавства почалась указом, виданим 9 листопада 1906 р. Однак під час революції урядові не вдалося провести його через Думу. Лише більш контрреволюційна Третя Дума затвердила указ з деякими доповненнями, і він отримав силу закону в 1910 р.

Указ 9 листопада 1906 р. передбачав перш за все зруйнування общинного користування землею. Кожний селянин отримав право вийти з общини і виділити в особисту власність свій наділ землі. Він міг продати свій наділ, передати його у спадок. Селянин отримав право закріпити за собою розкиданні ділянки, тобто ділянки, якими він користувався при общинному володінні. Він міг вимагати від сільської

127

общини з′єднання своєї землі в одну ділянку – відруб. Нарешті, він міг висилитись з села на відведену йому землю і заснувати хутір.

Цей закон був вигідним міцним селянським господарствам. Уряд надав хуторянам через Селянський банк грошову позику. Тільки селяни-куркулі і дехто з селян-середняків могли розгорнути велике хутірське господарство. Вони ставали новими поміщиками, які збагачувались за рахунок маси малоземельних і безземельних селян. Бідняки і більшість середняків не могли скористатись позикою, яку надавав Селянський банк, тому що за неї треба було сплачувати високий відсоток. А за невиплату боргу все майно селянина продавалось з молотка. Селяни-бідняки виділялись з общини для того, щоб продати отриману у власність землю і піти в місто найматися на фабрику робітниками.

Столипінська реформа мала найбільше значення для селян України, тому що відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Так, в 40 губерніях Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло майже 24% господарів, а в Південній Україні ці дані становили 34,2% господарів. В Правобережній Україні на цей час з общини вийшло 50,7% господарів, в Лівобережній – 13,8%.

В цілому ж метою уряду при проведенні цієї реформи було створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. До того ж, реформа сприяла розвиткові капіталізму на селі.

8.3 Західна Україна в період між російською революцією і Першою світовою війною

Перед Першою світовою війною найбільших національнополітичних успіхів досягла Галичина. Як відомо, Галичина в цей час була у складі Австро-Угорської імперії, яка утворилась в 1867 р. Під її владою знаходились всі західноукраїнські землі з населенням понад 6,5 млн. душ. (Вся ж Україна мала населення понад 24 млн. душ). В Галичині очолювали польські і австрійські феодали, в Закарпатті – угорські, а в Буковині – румунські. Разом з іноземцями трудящих нещадно експлуатували і місцеві феодали і буржуазія.

Зростання капіталістичних відносин в цих задавлених колоніальним гнітом землях приводило до ще більшого розшарування і зубожіння селянства. Якщо феодали намагались насильно захопити собі якомога більше селянських земель, то іноземна і місцева буржуазія їх скуповувала. Внаслідок цього на західноукраїнських землях створився справжній «земельний голод». Боротьба за землю стає боротьбою за життєві інтереси. Трагедія селян, жахливість їх положення штовхали людей на злочини.

128

В Австро-Угорщині окрім жорстокої експлуатації посилювався ще і національний гніт. Незважаючи на діючу в країні конституцію, місцеве українське населення було фактично зовсім безправне і випробовувало всілякі знущання з боку цісарських урядовців, якими частіше всього були поляки.

Все це привело до того, що багато обезземелених західноукраїнських селян і робітників шукали щастя, виїжджаючи до Америки, Австралії і інших далеких країн. Особливо великі поселення українців виникли на той час в Канаді, США, Бразилії, Аргентині і Австралії. З кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни із західноукраїнських земель емігрувало до 800 тис. людей. Саме тоді, наприклад, в західних провінціях Канади поселились багато українців, які складали першу хвилю нашої еміграції. Незважаючи на складні умови при освоєнні земель, переселенці закріплювались на цих місцях. Вони займались сільським господарством, працювали в лісовій і металургійній промисловості.

Розвиток капіталізму в другій половині XIX і на початку XX ст. в Україні йшов нерівномірно. На тих землях України, що входили до складу Росії, незважаючи на залишки кріпацтва, відносно швидко розвивалось капіталістичне виробництво, як в промисловості, так і в сільському господарстві. Господарське життя тієї частини України, що знаходилась під владою Австро-Угорщини, цілком майже було сконцентровано в руках німецьких, австрійських, канадських капіталістів. Це торкається, перш за все, фабрично-заводської промисловості: головним чином, нафтово-озокеритової, лісопильної і борошномельної. Правда, її частина в загальному народногосподарському балансі регіону була незначною. Характер господарства цього краю в своїй більшості був аграрним. Тому західноукраїнські землі були аграрно-сировинним придатком до промисловості розвинутих центральних і західних провінцій АвстроУгорської імперії, яка до того ж не мала колоній.

Зрозуміло, що українці не могли і не бажали миритись з таким станом справ.

Найбільшого розмаху і особливо гострого політичного забарвлення набрали тут події під впливом революції 1905–1907 рр. в Росії. Першотравнева демонстрація 1905 р. в Львові, що охопила до 20 тис. робітників міста, переросла у велику політичну подію. Виражаючи свою солідарність з революційним пролетаріатом Росії, українські і польські робітники Львова несли транспаранти з гаслами: «Геть царизм! Хай живе соціалістична Польська республіка! Хай живе соціалістична Україна!». Разом з тим робочі ставили політичні вимоги перед урядом Австро-Угорщини.

129

Всі ці події і вимусили цісарський уряд Австро-Угорщини оголосити 27 січня 1907 р. виборчу реформу, яка була кроком вперед до розповсюдження виборчого права і на трудові верстви населення.

На основі нових виборів українці з Галичини і Буковини провели вже в 1907 р. біля 40 своїх депутатів (послів) до рейхстагу замість 8–10, як бувало раніше. Складаючи в парламенті одну групу, вони стали великою силою, яка могла впливати на парламентське життя і з якою повинні були вже рахуватись.

Всі свої досягнення українцям приходилось відстоювати у впертій боротьбі з місцевою польською адміністрацією і польськими політичними силами Східної Галичини. Українці і поляки в Східній Галичині на початку XX ст. знаходились в стані неоголошеної війни.

Але найгострішу боротьбу довелось витримати українцям в самій Галичині за реформу виборчого закону для сейму, який вирішував всі справи внутрішнього життя краю. Останні роки перед світовою війною приносили великі успіхи для цілого українського політичного і культурного руху. Українці в Галичині і в Буковині доходили до політичної зрілості.

8.4 Міжнародні відносини напередодні Першої світової війни

До війни народи і держави світу готувались ще задовго до її початку. Вже в кінці XIX ст. у Версальському палаці було проголошено створення Німецької імперії. Німеччина поставила Францію на коліна.

В світі вже відбувся розподіл всіх територій, які тільки можна було захопити. Німці прийшли до імперії без колоній. Це їх не влаштовувало, їм було потрібне місце під сонцем. Того, Камерун, Танганьїка були захоплені Німеччиною в короткий час. Але найбільшими клопотами Німеччини була Росія. Ця остання для Німеччини була собакою на сіні. Німеччина вважала, що Росія сама не може дати поради своїй величезній території.

Канцлер Німеччини Отто Бісмарк знав про Україну, про те мазепинство, що вирувало в народі і не давало спокою російським царям. Тому він замовив проф. Гартманові книгу про «Київське королівство». А міністр зовнішніх справ Бетман-Гольвег проводив політику окраювання Росії в 1909 –1917 рр.

У свою чергу цісарі Австро-угорської імперії були переконані самі і переконували інших в тому, що їх держава була матерью для слов'янських народів.

Як Росія, так і Австрія вважали, що вони є по праву збирачами слов'янських земель.

130

Дійсно, було два слов'янські центри — в Росії і в Австрії. Тільки Болгарія, Сербія і Чорногорія були суверенними державами. Росію це турбувало. Перш за все вона прагнула прибрати до рук Болгарію. Але в Болгарії правила німецька династія Баттенбергів і вони не далися Росії, незважаючи на подяку за звільнення від 500-річного турецького ярма. Навпаки, в 1915 р. Болгарія вступила у війну на стороні Німеччини.

Тут спостерігається деяка принципова різниця в підходах до рішення проблеми між Росією і Німеччиною. Росія хотіла механічно включити Болгарію до складу імперії. А Німеччина хотіла економічно очолювати в Європі.

Німеччина, правда, теж хотіла закругляти свої території за рахунок Прибалтики, як частини Російської імперії, але в Європі вже розуміли, що захоплення і пряме азіатське завоювання народів не дає вигоди. Бо це потребує утрамання величезного поліцейського апарату.

Тому ще Бісмарк пропонував німцям пов'язати з Німеччиною Прибалтійські держави в такий вузол, щоб його не можна було розв'язати – діяти через націоналістів, через уряди, через зацікавленість економічну.

Отже, Німеччина і Австро-Угорщина створювали блоки, накопичували сили для переділу світу, для здобичі. Але свої плани мали також Франція і Англія. Франція хотіла повернути Ельзас і Лотарингію, не дати розвернутись Німеччині в Африці (так само як і Англія, яка боялась ще і за Близький Схід).

Виникли союзи – Антанта. Держави, що в неї входили – Англія і Росія, а потім і Франція, – мали загальних ворогів.

В 1881 р. був створений Потрійний союз у складі АвстроУгорщини, Німеччини, Італії.

Російська імперія не була готова до війни. Франція і Англія теж була підготовлена слабо. Німеччина ж підготувалась до війни в повній відповідності із своєю пунктуальністю і педантичністю. Вона мала все, навіть більше того. Жодна держава світу на той час не мала підводних човнів, а Німеччина поставила цю справу на промислову основу.

Словаки, чехи, поляки у складі Австро-Угорщини терпіти не могли німців і вважали, що тієї автономії, яку вони мали, їм недостатньо. Вони із заздрістю дивились на українців і білорусів, які жили у складі слов'янської держави. І не розуміли, чому малороси і білоруси незадоволені своїм положенням. Вони це зрозуміли тільки в 1947, а особливо в 1956 і 1968 рр.

8.5 Україна в політичних планах країн-учасниць Першої світової

війни