018_endern_standarti_suchasno_osv_ti._Zb_rka_rekomendats_y._Chastina_2_2011_

240 Ґендерні стандарти сучасної освіти

ної міфології. Одним із перших мислителів цієї доби, хто поставився до міфології як до предмета наукового пізнання, був німецький філософ Ф. Шеллінг. Учений заперечив трактування міфу як примітивної, атавістичної форми людської свідомості. Він запропонував власну концепцію: історичний розвиток народів можна пояснювати з позицій міфології, бо саме міфологія допомагає зрозуміти душу народу, його історичну долю. Вона як «свідомість народу-індивіда», що виокремлює його з-поміж інших, дозволяє встановити його самототожність.

На початку XIX сторіччя в Німеччині під назвою «міфологічна школа» виник напрям у фольклористиці та літературознавстві, котрий спирався на естетику Ф. Шеллінга та братів Шлегелів. Відомими представниками міфологічної школи були брати Вільгельм та Якоб Грімм. Продовжуючи традиції Ф. Шеллінга, вони представили міф не лише як найдавнішу форму людської творчості, а й як один з найяскравіших проявів національного духу. У праці «Німецька міфологія» (1835 р.) Я. Грімм підносить роль національної міфології, при цьому не забуваючи про її типологічну близькість до міфологій інших народів світу. В Україні впливу міфологічної школи зазнали М. Костомаров («Славянская мифология», 1847 р.), Я. Головацький («Очерк славянского баснословия или мифологии», 1860 р.), І. Нечуй-Левицький («Світогляд українського народу», 1876 р.). М. Костомаров і Я. Головацький дослідили основні аспекти язичницьких вірувань, подали імена поганських богів, описали ворожбитство, віщування, народні свята.

Користувався досвідом міфологічної школи й О. Потебня. Він визнав міф одним із ключових понять розвитку словесної творчості. Міфічне мислення, на думку О. Потебні, є джерелом наукового пізнання, тимчасом як неміфічне – лише суб’єктивним засобом пізнання. Що давніше мислення, то воно апріорніше. Оскільки головним знаряддям міфічного мислення є мова, то і значення останньої вчений вважав неоціненним. Таким чином, О. Потебня заперечував відому теорію Макса Мюллера про міфологію як «хворобу мови», згідно з якою міф уважали побічним продуктом розвитку мови, своєрідною недугою людського духу, причини якої полягають у роздвоєності мови на сутнісну (предметну) та метафоричну.

У другій половині XIX та на початку XX століття створюють позитивістські доктрини міфу. У першій половині XX сторіччя питання походження міфу досліджували представники психоаналітичної школи, заснованої З. Фрейдом.

Генезу міфів австрійський учений тісно пов’язував зі снами та афективними станами. Аналізуючи клінічний досвід, З. Фрейд зауважив символічний характер людських сновидінь. Міф для вченого – крок, що дозволяє індивідууму викристалізуватися з натовпу, заявити власне Его. Методологію З. Фрейда поглибив, надавши їй універсального змісту, його учень і послідовник К. Г. Юнг. Пов’язуючи міфи з підсвідомим, він звів загальний характер людської фантазії до колективних підсвідомих символів – архетипів, що є пер-

винними образами уявлень про світ і основами, які організують та структурують свідо-

мість.

Психологічна інтерпретація міфу утвердила думку про здатність прадавніх форм культури відроджуватися в кожному людському індивідуумі.

Специфіку міфологічного мислення досліджував німецький філософ Ернст Кассірер. Саме він заклав основи символічної теорії міфу, котра виявилася альтернативою психоаналізу. У тритомній праці «Філософія символічних форм» (1923–1929 рр.) основною кате-

241

горією людської культури визнано символ. Людину як родову істоту визначає саме схильність до мислення символами, тож історія культури – це історія символічних форм.

Міф не відображає, але створює альтернативний простір – буття в символі. Отже, міфічне буття не можна визнати похідним, воно самодостатнє й цілком здатне змагатися з тим, що називають об’єктивним світом.

Французький антрополог Клод Леві-Строс започаткував структуралістську теорію міфу. Сукупність опозиційних комбінацій-структур учений уважав номінальним матеріалом для творення міфів. Проте з цієї сукупності лише незначна частка матеріалу користується попитом. Відбираючи потрібне, людина створює нові опозиції, трансформуючи наявну знакову систему. Цей принцип бриколажу К. Леві-Строса дедалі частіше визнають основоположним у сучасній культурі.

Американська порівняльно-міфологічна школа (Дж. Кемпбелл, М. Еліаде), започаткована в 40–60-ті рр. XX ст., узагальнила й систематизувала досвід попередників про універсальність та сакральність міфу, мобільність міфологічного мислення, символічну форму міфу, його основні функції.

Неабияким досягненням критики вважають працю Нортропа Фрая «Анатомія критики» (1957 р.). Учений спробував сформулювати єдиний «координаційний принцип», що дав змогу по-новому осмислити історію світової літератури, адекватно її систематизувати – від найдавніших часів до модернізму. Н. Фрай не ігнорує індивідуальне в поетиці. Саме індивідуальна структура, якою є твір, містить прагнення до комунікації. Письменник, шукаючи стабільних структур, без користування якими він не може стати учасником літературної комунікації, удається до випробуваних архетипів – міфів. Міф, на думку вченого, завжди становив і надалі становить інтегральний елемент літератури. Він забезпечує кодовий сенс літературному творові, але не обмежує письменника в індивідуальній модуляції «першообразу». Таким чином, уся література може бути визнана зреконструйованою, тобто зміщеною міфологією. Саме в площині такого «зміщування» треба шукати ознаки оригінальності художнього творіння.

Українське міфознавство теж має свою історію і своїх відомих дослідників. Окрім М. Костомарова, О. Потебні, Я. Головацького, І. Нечуя-Левицького, серед тих, хто вивчав окремі аспекти міфологічного світогляду, жанри фольклору з міфологічними елементами, можна назвати А. Свидницького, В. Гнатюка, І. Франка, В. Дашкевича, Ф. Колессу та ін.

Наприкінці XX ст. в українському літературознавстві з’явилися праці Г. Грабовича, О. Забужко, В. Нарівської, Т. Мейзерської та ін., виконані із застосуванням архетипної критики. Ці дослідження засвідчили продуктивність міфокритики в розробці нової концепції української літератури.

На основі вказаних праць, теорій і методів розглядають закладені у всіх міфологі-

ях світу ґендерні параметри архетипної образності.

Якою ж була давня людина?

Робота з підручником. Опрацювання статті підручника «Людина та її світ у

давніх літературах» (учні самостійно читають і складають ланцюжок запитань одне

до одного).

Людина

Слово вчителя

Архетипи, наявні і в східних, і в західних міфологіях, дають можливість встановити їхнє первинне понятійне наповнення, простежити процес розширення асоціативних функцій праобразів, створення мегаобразів із ознаками чоловічого та жіночого начал.

Один із архетипів – носій жіночого начала Земля. Її первинні ознаки – «темна, каламутна» (має глибинну суть, є незрозумілою, потребує розгадки, осягнення); «сира», «оточена водою» (символізує мінливість, плинність); «мертва» (статична, консервативна) без життєдайного чоловічого начала, а за умови взаємодії з ним – здатна до репродукції. Земля – традиційний символ смерті. Оскільки життя є миттю, а смерть таїть у собі вічність, в образі Землі втілено початок нового, досконалого.

Наступна (найближча) модифікація образу – Місяць (Ніч). У міфах Місяць (жіноче начало) вступає в шлюб із Сонцем (чоловіче начало). Щоправда, інколи відбувається інверсія ґендерних ролей. Звідси і традиційні (постійні) епітети – «місяцелика», «сонцесяйний» тощо, і використання космічно-планетарних об’єктів у ролі художніх образів – носіїв ґендерних значень. Подібна метаморфоза, з одного боку, надає образу-репрезентанту жіночого начала відтінків таємничості, інколи – зловісності, а з іншого – ліричності, м’якості, ніжності.

У творенні мегаобразу – втіленні жіночого начала – беруть участь предметні деталі матеріального світу, представники флори, фауни. Однак «мешканці повітря» – комахи, птахи зазвичай мають ознаки чоловічого начала. Варто згадати традиційні для східної (арабської, перської, індійської тощо) поезії бінарні опозиції, котрі часто називають літературними кліше: соловей (чоловіче начало) і троянда (жіноче начало), джміль (чоловіче начало) і жасмин (жіноче начало), соловей (чоловіче начало) і лотос (жіноче начало), жайвір (чоловіче начало) і троянда (жіноче начало) і т. п.

Архетип Неба (чоловіче начало) пов’язано з повітряною (небесною) стихією. У духо-

вному сенсі повітря, вітер – засоби передачі вищої істини.

243

Образ-репрезентант чоловічого начала втілює в собі формувальну, координаційну енергію, силу, дію. Первинна модифікація архетипу: Небо – Сонце – День.

Серед зооморфних міфічних адекватів ґендерних начал найчастіше зустрічаємо змію і бика, генетично пов’язаних з архетипами Землі й Неба.

Унаслідок узагальнення міфічних образів, які репрезентують чоловіче і жіноче начало світу, вироблено концепцію, яку авторка використовує для дослідження художніх текстів української літератури.

Ознаки чоловічого та жіночого начал, зазначені в давніх міфологіях і релігіях, виявляють і бінарну опозиційність, і спільність семантичного, емоційно-естетичного та функціонального навантаження.

Риси фемінності і маскулінності

трансцендентність (як основна умова руху, поступу, розвитку, еволюції)

та абівалентність (суперечливе, «роздвоєне» емоційне, семантичне навантаження, залежно від контексту. Авторської концепції тощо).

Після об’єктивації в художніх образах перелічені ознаки активно функціонують у

літературних творах: протиставляються, взаємодіють, стаючи джерелом численних

мотивів. Парадигми жіночого й чоловічого начал у східних міфологіях і релігіях загалом аналогічні ґендерним парадигмам генетично з ними споріднених західних міфологій і релігій.

Утім в східній традиції (індійський тантризм, арабський суфізм, даосизм) переважає пошук гармонії між фемінним і маскулінним. Засновані на міфології орієнтальні міфи та літературні твори сповідують інтегральне поєднання полярностей для пізнання істини й відчуття вищої радості, підтримують дуалізм світу.

Західна (європейська) традиція ґрунтується на принциповому протиставленні ґендерних начал. Зазначену непримиренну опозиційність відображають класичні міфи давніх греків і давніх римлян. Парадоксальним є те, що генетичну спорідненість античного мистецтва зі східним важко заперечити. Після того, як науковці Європи (Німеччини) відкрили одну з найдавніших орієнтальних пам’яток філософії й міфології – індійські веди, така спорідненість стала очевидною. Взаємозаперечувальна опозиційність (антиномія), нерівноправність чоловіка й жінки є раритетною парадигмою культури патріархального суспільства, а не міфологічно-релігійним каноном. Таким чином західна міфічно-релігійна традиція зазнала суттєвого деструктивного впливу культурної догми.

Виокремлені ґендерні особливості міфічних образів, зазначену специфіку їх взаємодії можна знайти в творах інших жанрів наступних літературних епох.

Випереджальне домашнє завдання. Міжпредметні зв’язки. (Учні мали відшукати ґендерно забарвлені образи у творчості українських письменників ).

Приклад. У багатьох східних народів первісним образом – носієм жіночого начала – була вода (рідина, сльози). Саме її вважали джерелом життя. У найдавніших космогонічних міфах народів Міжиріччя (Шумер, Аккад), Єгипту, Індії та ін. ця матерія, поєднавшись із початковою субстанцією чоловічої статі – Вогнем, породила на світ Небо, Землю та все живе на ній. Неабияке значення має водна стихія в міфологіях різних народів, а згодом – і у філософських працях: вода започатковує життя, вогонь народжує культуру.

Вода – стихія то гармонійна, то несподівано мінлива та неспокійна, така ж некерована,

як і людська підсвідомість, – стала джерелом божественного натхнення. Давні українці

245

покровителькою мистецтва визнавали надзвичайно шановану (її культ зберігався протягом довгих століть після знищення язичництва) богиню води і родючості Мокошу (Макош, Водяницю, Царицю Води), яка була ще й заступницею вагітних і породілей. А давньоіндійські міфи змальовували подорожі богині мистецтва Сарасваті з її чоловіком Брахмою на водяному птахові. Ім’я Сарасваті мав один із священних потоків у Давній Індії, котрий, згідно з ведами, «спадає з гір в океан». Частина імені богині «Сарас» означає «рідина». Це слово маркує все, що тече: людську мову, думку чи, власне, воду. Лише в давніх греків музи, відповідно до патріархальної доктрини, були підпорядковані чоловічому божеству – Аполлону, котрий, однак, танцював із дочками Зевса і Мнемосини «на схилах лісистого Гелікону, там, де таємничо дзюрчать священні води джерела Гіппокрени, і на високому Парнасі, біля чистих вод Кастильського джерела». Отже, і в античному світі саме воду вважали своєрідним джерелом натхнення, і не випадково музи набули свого часу жіночої іпостасі. Велике значення водної стихії узасаднене в міфологіях різних народів і у філософських працях: вода започатковує життя, вогонь народжує культуру.

Вивчаючи Шевченкову художню концепцію творчості, дослідники зауважують, що Кобзар виражав світоглядні начала через розкриття сутності фемінного. Не безпідставним було й судження О. Забужко про ототожнення поета з певним жіночим архетипом на засадах психоаналізу З. Фрейда. Справді, жіноча тема в творчості Т. Г. Шевченка була настільки вагомою, що навіть останнім «співрозмовником» автора стала «великомучениця кума» та «сусідонька убога», образ якої ввібрав в себе і фемінне начало, і глибинну абстракцію Музи й України.

Посилена увага Т. Г. Шевченка до цієї первісної матерії жіночої статі засвідчує зв’язок із найдавнішими – архетипними – силами. Гіперчутливою до дії цих сил особу роблять надзвичайно великі фізичні й психічні навантаження. Має значення й вік митця. За спостереженнями К. Г. Юнга, представник чоловічої статі приблизно до сорока років має більше запасів чоловічої субстанції, тимчасом як жінка по досягненні сорока років може виявляти свою субстанцію значно активніше за чоловіка. У людини творчої це дається взнаки у формі «жіночих» архетипних образів.

Свідомість митця повертає до образів, старших за історичну людину й даних їй від народження з найдавніших часів. Уся повнота життя, на думку Юнга, доступна тому, хто перебуває в злагоді з найдавнішими символами, хто здатний узгодити, збалансувати мислення з першообразами підсвідомого.

Вода (найчастіше в іпостасі Дніпра – річки, що стала національним символом українців,) неодноразово виступає джерелом творчого натхнення Шевченка. Треба зазначити, що в словнику слов’янської міфології Дніпро антропоморфно втілений саме в образі жінки з іменем Непра Королівна.

Упоемі «Сліпий» автор посилає за світ «немощну» свою думу «зцілющої й живущої

//Води пошукати». Саме та вода здатна засвітити в його хаті «огонь чистий». А золотокрила Муза в однойменному вірші «мов живущою водою» окропила душу поета, що прагне волі й правди.

Упроцесі плекання митця, уважає Кобзар, беруть участь й інші прадавні чинники фемінного: смерть, що об’єктивувалася в образі одинокої могили посеред поля; невиразність, розмитість («туман сивий»); таємничість («чари»).

Свої щемливі плачі-вірші, що якнайкраще репрезентують жіночий виток душі поета, Т. Г. Шевченко часто адресує дівчатам, сподіваючись на те, що вони єдині в силі до кінця зрозуміти, пізнати серцем як істину його слова, так і його природну чуттєвість.

Твори Кобзаря сповнені гарячої любові до України в її численних жіночих іпостасях: «безталанної вдови», «неньки», «удови-небоги», «бездітної вдовиці». А найвищі поетові ідеали теж втілено в образах жіночого роду: Воля, Правда, Істина, Свобода, Любов.

Під час спостереження за «вогненно-крицевим», енергійним, мужнім словом палкої апологетки прометеїзму Лесі Українки, зауважують, що поетеса генезис своєї творчості загалом пов’язує з водою (сльозою). Джерелом її мінорного словоспіву виступає традиційно жіночий розпачливо-сумний виразник печалі, утоми і навіть безсилля – плач, що місцями переходить у ридання.

Мажорну пісню творить непередбачувана й заворожувально-таємнича, сильна та безстрашна морська хвиляпереможниця, що здатна не лише втамувати печаль, але й примирити одвічні антагони – темне і блискуче, сонце і безодню, добро і зло.

Морю уподібнюється пісня і за своїми різноманітними зображально-виражальними функціями, і за здатністю поєднати, синтезувати численні протиріччя в єдиному художньому цілому: море допомагає розкрити і надзвичайно сильну особистість митця, і безстрашність та деяку категоричність його музи.

Свідоме чи неусвідомлене звернення Лесі Українки до жіночого начала (зокрема і до його первісного образу – водної стихії) надавало її голосу глашатая і трибуна, поета боротьби то витончено-гармонійного, то інтимно-зворушливого звучання. Це своєю чергою дозволяло поетесі називати себе ліриком excellence.

У міфічному шлюбі Води (жіноче начало) й Вогню (чоловіче начало) народився мотив кохання світової літератури. Культи богинь любові [шумерської Інанни (Іштар), єгипетської Ізиди, давньослов’янської Лади та ін.] неодмінно пов’язували із зазначеними стихіями. Єгиптяни вшановували Ізиду на початку червня, в пору літнього сонцестояння. Уважали, що саме тоді богиня оплакувала Осіріса, і життєдайна волога починала переповнювати береги Нілу. Ізиду називали покровителькою морів і річок.

Свято Лади відбувалося, коли танув сніг і під сонячним промінням з’являлася вода. Володаркою сонця й дощу була в пантеонах арабів Сирійської пустелі Аплат – жіноча

паралель Аллаха, котру ототожнювали з Афродитою, Венерою.

Міфи започаткували широке використання вогню й води як основи любовно-еротич- ної метафорики та символіки літературних творів.

Простежуючи ці образи в творах українських письменників, можна отримати картину ґендерних домінант творчості й водночас відшукати найглибші витоки східної чи західної традиції.

Робота над проблемним запитанням: «Чи існувала проблема ґендерної рівності

в міфах,чи повчають вони нас, чи тільки розповідають про подвиги, виникнення речей

та явищ?».

Використання методу «Прес»

1.Я вважаю…(позиція).

2.Тому що…(пояснення).

3.Наприклад…(докази, аргументи).

4.І тому…. (висновок).

247

V. Підбиття підсумків уроку. Аргументація та виставлення оцінок.

Аналіз східних і західних міфологій та релігій дав змогу виокремити парадигми фемінного і маскулінного в літературі. Ці чинники виявляють і бінарну опозиційність, і спільність семантичного, емоційно-естетичного та функціонального навантаження.

Із актуалізацією на образному рівні жіночого начала в літературі пов’язане функціонування мотивів воскресіння, відродження, оновлення, творчості, максимальної самореалізації. Взаємодія художніх адекватів фемінного і маскулінного народжує мотиви кохання, гармонії буття.

Мотиви, витворені за участі ґендерних чинників, увиразнюють шлях становлення самосвідомості, основ культури, духовності. Вони відтворюють особливості національного мислення: прагнень, устремлінь, ідеалів, що зазвичай корелюють із традиційними східними властивостями: гармонією зі світом; ідеєю безсмертя (одвічне оновлення життя, що передбачає «теодицею» смерті); подоланням світової роз’єднаності, апологією всепланетарної соборності; жагою повноти буття; синтезом протиріч; подоланням розірваності з минулим, зняттям колізії між сучасним і архаїчним світовідчуттям.

VІ. Домашнє завдання.

Скласти сенкан на словосполучення «ґендерна рівність».

Простежити використання ґендерних мотивів у творах світової літератури.

Тимченко Алла Іванівна, учитель ЗОШ № 2, м. Джанкой, АР Крим

Конкурсний урок з питань ґендерної рівності

Курс: «Основи культури ґендерної рівності»

Тема уроку: «Порушення прав жінок і чоловіків. Насильство і його попередження»

Тип уроку: урок формування і вдосконалення вмінь.

Очікуванні результати. Після цього уроку учні зможуть:

•давати визначення поняття «насильство», «ґендерне насильство»;

•визначати й аналізувати види насильницької поведінки особи;

•уміти протистояти насильству;

•звертатися по допомогу в разі насильства ;

•висловлювати своє ставлення до можливих випадків насильства.

Методико-дидактичне забезпечення уроку: Конституція України, Закон України «Про попередження насильства в сім’ї»; маркери й аркуші паперу А5 та А3 для малювання схем; мультимедійний проектор; комп’ютерна презентація до теми «Порушення прав жінок і чоловіків. Насильство і його попередження».

Структура уроку

I.Організаційна частина.

II. Актуалізація опорних знань.

Робота з нормативно-правовим документом – 3 хвилини.

III.Мотивація навчальної діяльності.

Перегляд фільму – 1 хвилина. Бесіда за фільмом – 1 хвилина.

IV. Оголошення, представлення теми та очікуваних навчальних результатів – 2 хвилини.

V.Вивчення нового матеріалу.

Робота в малих групах.

Проблема жіночої долі в творах світової літератури; трагедії сімейного життя на картинах і в художніх фільмах; «розмова двох підлітків».

Колективне обговорення прав, які порушуються, форм примусу; соціальних груп, які потерпають від насильства; термін «насильство» з допомогою прийому «Питання – відповідь» – 10 хвилин.

249

Робота в малих групах. Прийом асоціацій. Схематичне зображення «Види насильства», опрацювання ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї».

Колективне обговорення, термін «ґендерне насильство» – 10 хвилин.

Робота в парах. Моделювання подальшого розвитку ситуацій – 10 хвилин. Способи захисту від насильства. Технологія «Мозковий штурм» – 3 хвилини. Міні-дискусія «Чому важливо вирватися з кола насильства?» – 2 хвилини.

VI. Підсумки уроку – 2 хвилини.

VII. Інструктаж із виконання домашнього завдання – 1 хвилина.

План проведення уроку

I.Організаційна частина.

II. Актуалізація опорних знань.

Колективна форма організації навчальної діяльності учнів. Робота з нормативно-правовим документом.

–Продовжіть речення: «Усі люди є вільні і рівні у своїй … Права і свободи є …»; «Ніхто не може бути свавільно позбавлений …».

–Давайте відкриємо Конституцію і знайдемо статтю, яка гарантує рівні права (ст. 21, ст. 27).

III. Мотивація навчальної діяльності.

•Давайте переглянемо уривок з фільму.

•Що відбувається?

•Хто страждає?

•Чому?

•Яку тему ми сьогодні розглянемо на уроці?

Слайд 1. Порушення прав жінок і чоловіків. Насильство і його попередження.

IV. Оголошення, представлення теми та очікуваних навчальних результатів.

Слайд 2. Сьогодні на уроці ви зможете:

•з’ясувати суть таких понять:

–насильство

–ґендерне насильство

•проаналізувати й визначити види насильницької поведінки особи;

•дізнатися, як протистояння насильству;

•дізнатися, куди звертатися по допомогу в разі насильства;

•висловловити своє ставлення до можливих випадків насильства.