Стояв і плакав Чорнобильський ліс

Стояв і плакав Чорнобильський ліс

Колись Павло Тичина, перебуваючи на Чорнобильщині, писав про цю землю, щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах, де вирувало життя, не вщухаючи навіть і вночі:

«Осокори із грушею перемовлялися,

І незвично так о цій порі зачмихав трактор,

І бабахкання на весь Чорнобиль розляглось…»

(«В Чорнобилі». Із щоденника)

Це було колись, тоді Чорнобиль не асоціювався із страшенним лихом ХХ ст.. Допоки страшна подія не сколихнула весь Радянський Союз. А сталася вона в далекому 86-му році. 26 квітня назавжди залишиться в пам’яті людства. О першій годині 23 хвилини, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором ЧАЕС несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум’я. Мій тато згадує, як палало жовтогарячими барвами небо наступного дня. І то був зовсім не світанок – символ пробудження природи. То палав Чорнобиль… Але мало хто знав про смертельну небезпеку, яка чорним вороном нависла над Україною. Весна тільки-но вступила в свої права після лютих морозів. Люди почали обробляти городину і сонце підіймалося все вище з кожним днем. Всі радісно чекали свята першого травня. На головних площах міст йшли підготовки до дня Першого травня. А керівники Республік ховали за усмішками страх, що причаївся глибоко у душі. Всі вони знали: смерть неминуча. Вона забере усіх тих, хто стане на заваді стихії. Та це буде зовсім не вогонь, а Уран – радіоактивна речовина, яка повільно отруює організм і не зникне із повітря ще довгі століття.

Першими на захист своєї землі, народу до палаючого реактора прибули пожежники. Перебувати в епіцентрі вибуху було рівносильно самогубству. Їх було 28 – пожежників Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому енергоблоці станції. Всі вони затулили пожежу собою.

Денно і нощно битва кипить,

Є уже перші герої і втрати.

А над країною мирна блакить,

Хочеться жити і страшно вмирати.

А їм би тільки починати жити, кохати, нести радість близьким. У кожного були свої плани та надії. Та ніч 26 квітня стала для них фатальною. У самому пеклі аварії вони сміливо і до кінця виконали свій обов’язок до останнього подиху. Радіаційні промені наскрізь проймали тіло, пошкоджуючи внутрішні органи, не залишаючи шансу хоча б на хвилину продовжити життя. Багато сімей залишилося без батька і чоловіка, сина і брата, друга і товариша.

В той час ті, за спасіння яких віддавали житті рятівники, – жителі маленького містечка Прип’ять, що на Київщині, похапцем збирали речі і відправлялися у невідому путь. Вже зранку прибуло більше двох тисяч автобусів. Розлучені сім’ї, втрачені родини, друзі – гірка реальність тієї евакуації. Тоді люди вірили: їхні домівки не будуть пустувати довго. Де-не-де ще залишилися речі, які стали невід’ємною частиною життя їхніх володарів. Ось лялька, яка все чекає, коли ж її вивезуть на прогулянку. Десь там стоїть тільки куплена чашка зі зворушливим написом: «Для тата». Їх вже ніколи не візьме крихітна рука чи здоровенна стомлена долоня. Вони все чекають на приїзд господарів, а ті не повернуться. Вони востаннє бачили свої домівки крізь вікна жовтих автобусів. Вимушено кидали все, люди, які прикипіли серцем до рідних осель, милих окові краєвидів, до политої потом землі, де вони народились, де знайшли притулок їхні пращури. Поет А. М. Лісовський пише:

«Залишились хати, наче вдови,

Хмара болю над світом пройшла.

І чорніють від смутку підкови

На безлюдних порогах села.»

Місто закрили. А навколо окреслили тридцятикілометрову зону – зону відчуження. Але ніхто насправді не знає, де закінчується та небезпечна зона, де не зможуть і нас дістати невидимі сліди радіації. Мертве Місто. Саме так відтепер його будуть називати в усьому світі. Вам не спаде на думку єгипетська Хамунаптра, чи, спалені у вулканічній лаві Помпеї. Це буде воно – місто-привид Прип’ять.

Рудий ліс поруч з покинутим містом. Дерева, які тут росли, загинули одразу. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітнуть і родять сади.

Латка лісу, вигоріла, бура,

Мертве листя, висохла трава.

А навколо грає зелень буйна,

Дивом уціліла і жива.

Чути птиць із непроглядних нетрів,

Світить сонце з голубих небес.

Грізна зона. Тридцять кілометрів

З центром на Чорнобильській АЕС.

За офіційними даними від наслідків аварії на ЧАЕС померло 200 тис. осіб, а за неофіційною – удвічі більше. Ця трагедія принесла велику біду майбутньому поколінню. Рівень захворювань на рак, цукровий діабет, серцево-судинні хвороби підвищився у 100 разів! І хворіє вся Україна. Про жахливу подію важко згадувати, страх проймає душу при згадці про мільйони загиблих людей, особливо молодих, які помирали повільно, але в тяжких муках. Скільки людей забрала смерть, та ще не одне покоління буде відчувати на собі цей важкий відбиток смерті тієї весни 1986 року. Чорнобильський вибух, на жаль, продовжує тримати життя сотні тисяч наших земляків під прицілом, нещадно губити життя людей. Ще багато століть ця трагедія буде нагадувати про себе вадами у новонароджених.

Довго пам’ять про Чорнобиль ятритиме понівечені душі людей, бо це страшне лихо поранило кожного. Чорнобиль – чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все одно це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи. Ця катастрофа ніколи не зітреться з людської історії, не згасне у віках. Минуло 30 років, а чорний день Чорнобильської трагедії продовжує хвилювати людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто пізніше народився далеко від покривдженої землі. Цей день не минув безслідно, він розплодив по світу багато трагедій; він буде завжди об’єднувати всіх одним спогадом, однією печаллю, однією надією.

Прилетіли птиці навесні,

Натомили у польоті крила.

Знову чути щебет і пісні,

І тривоги стримати несила.

Чи безпечні пущі і ліси,

Чи немає для життя загрози?

Слухаю пташині голоси,

А на очі напливають сльози.