Дошкільна педагогіка

Перелік питань до іспиту

1. Предмет дошкільної педагогіки як науки.

Дошкільна педагогіка — наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи.

Ядром інтересу дошкільної педагогіки є дитина віком до 6—7 років і чинники, що впливають на її розвиток у сім'ї, дошкільних закладах, суспільстві загалом. В цьому віці найстрімкіше розвиваються фізичні та психічні якості дитини, формуються контури її як особистості. Саме у прилученні дитини до світу людей полягає найважливіше завдання дошкільної педагогіки. У цьому процесі беруть участь батьки, педагоги, соціальні спільноти, суспільство загалом; позначаються на ньому події та явища навколишньої дійсності, природа.

Об'єктом дошкільної педагогіки є виховання дітей дошкільного віку як цілеспрямований процес, а її предметом — закономірності, суперечності стосунків, технології організації та здійснення виховного процесу, що визначають розвиток особистості. Дошкільна педагогіка вивчає педагогічні факти (відомості про педагогічну діяльність, які засвідчують зміни у розвитку, вихованні та навчанні дитини) та педагогічні явища (те, що відбувається в процесі взаємодії педагогів і вихованців, відображає розв'язання певних педагогічних завдань).

Немає жодного аспекту життя дошкільника, його взаємодії із соціальним і природним середовищем, до якого була б байдужою дошкільна педагогіка. Тому таким широким є коло проблем, які вона досліджує. Аналізуючи, інтерпретуючи їх, дошкільна педагогіка виходить передусім із гуманістичних засад педагогічної теорії і практики, зорієнтованих на гармонійний особистісний розвиток дитини. Послуговуючись цим критерієм, вона досліджує закономірності, реальну практику навчання і виховання дітей, взаємодію в цьому процесі суспільного і родинного чинників, особливості особистісного розвитку дошкільників в період від народження до школи. Водночас вона відстежує, аналізує взаємозв'язок між розвитком дитини і вихованням — процесом цілеспрямованого формування особистості дитини. Процес виховання охоплює навчання — передавання і засвоєння знань, умінь і навичок — та власне виховання — формування фізичних, моральних, розумових, естетичних, трудових якостей, а також мотивів поведінки.

Цілеспрямований виховний процес неможливий без передбачення його результатів, що налаштовує дошкільну педагогіку на прогностичні дослідження тенденцій, перспектив розвитку людства, проблем, які доведеться вирішувати системі виховання, в тому числі й дошкільного. Йдеться не тільки про планування розвитку дошкільних закладів, кадрового і методичного їх забезпечення, а й про формування необхідних людині майбутнього особистісних якостей, умінь і навичок, основи яких закладаються у дитинстві.

Дошкільна педагогіка відстежує особливості впливу соціального середовища, зокрема засобів масової інформації, на формування особистості дошкільника. Цим спричинена її активна роль у педагогізацїі суспільства — посиленні впливу педагогіки на змістові, виховні параметри соціальних взаємозв'язків людей, якість інформаційного матеріалу, яким послуговуються ЗМІ.

Подібно до інших педагогічних наук, дошкільна педагогіка розглядає виховання як спеціально організований процес, взаємодію дорослої людини і дитини, спрямовану на формування у неї необхідних уявлень, навичок, якостей. У цій взаємодії дитина є не тільки об'єктом, а й суб'єктом виховання, що означає рівноцінність особистісних якостей дитини і педагога, визнання їх рівноправними учасниками виховного процесу.

Актуальними проблемами дошкільної педагогіки є визначення мети, завдань, змісту, методів виховання дітей у сім'ї та дошкільних закладах, а також підготовка їх до школи.

Дошкільна педагогіка є синтезом теорії і практики. Теоретична її частина досліджує, обґрунтовує закони виховання, навчання і розвитку дитини, а практична забезпечує організацію цих процесів на практиці. Обидві вони реалізуються в єдності, збагачуючи одна одну. Гармонійна взаємодія теоретичних і практичних аспектів є передумовою належного функціонування всіх ланок і чинників дошкільного виховання.

Джерелами дошкільної педагогіки як науки є:

— народна педагогіка, тобто емпіричні педагогічні знання, педагогічний досвід народу. У ній закумульовані виховний, освітній досвід, культура народу, його ідеал досконалої людини. Народна педагогіка увібрала у себе і зберегла унікальний досвід виховання і навчання дітей дошкільного віку, який витримав багатовікову перевірку на дієвість і дотепер не втратив своєї актуальності;

— ідеї видатних педагогів минулого. До них належать пам'ятки вітчизняної педагогічної культури, класична спадщина педагогів-гуманістів;

— експериментальні дослідження проблем розвитку і виховання. їх результати є базою сучасної дошкільної педагогіки як експериментальної науки. Головним критерієм наукових досліджень є їх актуальність для практики виховання і навчання дітей;

— передовий педагогічний досвід. Це діяльність педагогів-новаторів та колективів дошкільних закладів. Найважливіше значення має пошук вихователів у галузі педагогічної інноватики — розроблення, освоєння та впровадження нових педагогічних технологій, методик, засобів;

— дані суміжних наук, особливо людинознавчих.

Якщо шкільна практика відразу професіоналізувалася, розвивалася на наукових засадах, набувала системності, організованості, то дошкільне виховання дітей тривалий час, за незначними винятками, було справою сім'ї, більше опиралося на народні, сімейні традиції. Саме на цьому ґрунтуються твердження, що одним із найважливіших джерел дошкільної педагогіки є етнопедагогіка.

Етнопедагогіка (грец. ethnos — народ, paidagogike — наука про виховання і навчання людини) — наука про досвід народу у вихованні підростаючих поколінь, відображений у морально-етичних ідеалах, поглядах на мету і засоби формування людини, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання дітей.

Як невід'ємна складова культури народу, зародилася вона у сиву давнину, своїм змістом закорінена у традиції, ментальність народу, які обумовлені особливостями його економічного, соціального, культурного, духовного буття тощо. Предметом етнопедагогіки є педагогічна культура роду, етносоціуму, нації або народності. Тому, попри споріднені особливості, у кожного народу вона має свою специфіку. Наприклад, у народності ягуа (Колумбія, Перу) маленьких дітей виховують старші діти, а жителі острова Алора, який у Тихому океані, відносно байдуже ставляться до дітей, що значно уповільнює процес соціалізації — інтеграції індивіда в суспільство шляхом засвоєння етнокультури, соціальних норм і установок, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

З розвитком цивілізації, особливо технічного прогресу, міграції людей, транснаціональної економічної інтеграції, процесів глобалізації етнопедагогіка зазнала суттєвих змін. Певною мірою це послабило увагу до багатьох її аспектів, що засвідчила поява такого феномена, як “громадянин планети”. Водночас не менш потужним є процес утвердження етнопедагогіки у нових соціально-історичних реаліях, зумовлений прагненням народів зберегти, розвинути свою самобутність. Адже принципи етнопедагогіки відображені в мові, народних звичаях, традиціях, святах, обрядах, ритуалах, символах, образотворчому, музичному, хореографічному мистецтвах, досвіді родинного виховання, сімейно-побутовій культурі, народних дитячих іграх, іграшках тощо. А головними засобами виховання у підростаючого покоління є рідна мова, історія, фольклор, мистецтво і свята народного календарного циклу, народні символи та прикмети, родинно-побутова культура, звичаї, традиції, обряди.

Українська етнопедагогіка має багату історію і давні традиції. Ґрунтується вона на засадах гуманізму, природо-відповідності, зв'язку виховання з життям народу, єдності вимог і поваги до особистості дитини, віри в її сили і можливості. Складовими етнопедагогіки є: народна фамілістика — знання і досвід будівництва міцної та здорової сім'ї; народне дитинознавство — ставлення народу до дітей, виховні чинники формування особистості у дошкільному віці; народна дидактика — досвід народу в розумовому вихованні, формуванні основ світогляду підростаючого покоління; народна педагогічна деонтологія — етична сфера думок і вчинків кожної людини; виховна практика — використання народної мудрості у засобах етнізації, формуванні національної самосвідомості дитини.

Витоки української етнопедагогіки сягають епохи трипільської культури (IV — II тис. до н. е.). Історичні дані свідчать, що ще до виникнення родового ладу діти були об'єднані в окрему групу, а з формуванням родової общини жінка стала виконувати виховну функцію, у помешканнях було виокремлено “дитинець” — дитячу частину житла.

Особливо багатим джерелом дошкільної педагогіки є народне дитинознавство. У глибинах народної мудрості побутують твердження, що ранок — найкраща пора доби, весна — року, а дитинство — найважливіший період життя. Виховувати дитину — велике щастя (“Де діти, там і радість”) і відповідальна справа (“Не навчив батько, не навчить і дядько”, “Живемо не батьками, помремо не людьми”). Народження дитини, за народними уявленнями, викликає спалах нової зірки, яка супроводить її протягом життя і символізує щасливу долю, духовність людини.

Турбота про людину і глибоке розуміння її потреб властиві народній родильній обрядовості. Наприклад, у Галичині пуповину хлопчика відтинали на сокирі, поліні чи книжці (щоб став добрим господарем, майстром, мудрою, освіченою людиною), а дівчинки — на гребені (щоб була рукодільницею) і зав'язували льняним чи конопляним повісмом, примовляючи: “Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий!”. Коли дитина підростала, пупок з ниткою виймали і пропонували їй розв'язати: якщо розв'яже, то розум матиме, все вмітиме. Турбота про дитину виявлялася у звичаях відвідин новонародженого, у виборі названих батьків, хрестинах тощо.

Етнопедагогіка створила специфічні виховні засоби, що відповідають періодам розвитку дитини: колискові пісні, завдяки яким дитина вперше прилучається до рідної мови; пестушки, якими супроводять перші рухи дитини; потішки — елементарні словесно-рухові ігри малюка з пальчиками, ручками, ніжками (“ладки”, “сорока”, “тосі-тосі” та ін.); забавлянки — маленькі віршики, пісеньки, казочки у віршах, сюжет яких передає важливий для виховання і цікавий для дитини епізод. Предмети і явища, що оточують дитину, також є засобами народної дидактики.

Підростаючи, дитина бере участь у народних іграх, опановуючи етичні норми. Вона ознайомлюється із загадками, прислів'ями і приказками. У цей час її починають залучати до посильної праці. Дітей інформують про рід і родовід, що сприяє усвідомленому ставленню до власного життя, життя своїх рідних і предків, формуванню людської гідності й честі, поваги до старших, турботи про молодших, любові.

Гуманізм української народної педагогіки співвідноситься з ідеями виховання інших народів. У Давній Індії, наприклад, вважали, що із сином до 5 років слід поводитися, як із царем, до 15 — як із слугою, а після 15 — як з рівним. У Японії було прийнято виховувати дітей із стриманістю, засуджувалося жорстоке ставлення до них, заперечувалось покарання. У Давньому Єгипті дитину до чотирирічного віку називали “мудрий малюк”.

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана з іншими галузями педагогіки. Активно взаємодіє вона із сімейною педагогікою.

Сімейна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає закономірності виховання дітей у сім'ї.

Предметом сімейної педагогіки є дослідження особливостей виховного впливу сім'ї на фізичний, емоційний, інтелектуальний, духовний розвиток дитини; формування в неї відповідного ставлення до сімейних традицій; підготовки її до життєдіяльності у позасімейній сфері.

Вивчення форм і способів виховання підростаючого покоління у різних народів свідчить про наявність загальнокультурних норм виховання в сім'ї. Йдеться про уважне ставлення до дитини, її інтересів та можливостей, культивування самостійності та відповідальності.

Не менш важливими для дошкільної педагогіки є набутки соціальної педагогіки.

Соціальна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає закономірності становлення і розвитку особистості в процесі навчання і виховання у різних соціальних інститутах.

Соціальними інститутами є сукупність людей, установи, які вирішують важливі суспільні завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання через дошкільні навчальні заклади, школи, вищі навчальні заклади; інститут виховання — через виховні, освітні заклади тощо. Дані соціальної педагогіки допомагають спрямувати виховний процес на соціальний розвиток дитини, виховання соціальної компетентності у взаємодії з іншими людьми.

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана із спеціальною педагогікою (дефектологією) — наукою, що досліджує різноманітні аспекти навчання і виховання дітей із проблемами фізичного та психічного розвитку. її галузями є: сурдопедагогіка (виховання і навчання дітей з вадами слуху); тифлопедагогіка (виховання і навчання сліпих і слабозорих дітей); логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення); олігофренопедагогіка (навчання і виховання дітей із порушеннями і затримкою розумового розвитку).

Використовує дошкільна педагогіка і дані порівняльної педагогіки — науки, яка досліджує виховні та освітні системи у різних країнах, закономірності їх розвитку і взаємодії.

Напрацювання всіх галузей педагогічної науки, будь-які теоретичні міркування, практичні спостереження й емпіричний досвід, що розширюють, поглиблюють, розвивають чи навіть заперечують знання дошкільної педагогіки, мають для неї незаперечну цінність.

Отже, дошкільна педагогіка досліджує специфічну сферу суспільної діяльності щодо виховання дитини від народження і до першого в її житті шкільного дзвоника. Вона реалізує теоретичну (обґрунтування нових теорій, законів), практичну (створення програм, методик навчання і виховання), аналітичну (дослідження відповідності реальної педагогічної практики принципам навчання і виховання), прогностичну (з'ясування тенденцій розвитку системи дошкільного навчання і виховання) та інші функції. У процесі їх реалізації вона живиться знаннями, досвідом багатьох галузей гуманітарних, педагогічних знань, збагачуючи водночас їх своїми набутками.

2. Унікальність дошкільного віку.

3. Характеристика факторів розвитку особистості.

Визначивши цілі освіти і найважливішу з них - формування особистості, - нам важливо виявити і повною мірою використовувати фактори, що впливають на цей процес.

Фактор (від лат. Factor - робить, що виробляє) - причина, рушійна сила, зовнішні і внутрішні імпульси розвитку освітніх систем та їх суб'єктів. Слід розрізняти чинники та умови, останні самі по собі не породжують необхідних змін, але сприяють або, навпаки, ускладнюють дію чинників. Деякі істотно ускладнюють досягнення цілей зовнішні умови називають "факторами ризику" (негативний вплив агресивного середовища, проповідь насильства, орієнтація на швидке придбання всіх життєвих благ та ін.). Ці фактори корисно передбачити, з тим щоб передбачити заходи профілактики або способи компенсації їх негативного впливу.

Основними факторами розвитку особистості традиційно вважаються соціальна середа, спадковість і виховання (тут останнє поняття вживається як синонім прийнятого зараз офіційно поняття "освіта"). Ці фактори діють на людину все його життя, в тому числі у вигляді організованого їх впливу через систему освіти, безперервно супроводжуючого людини (безперервна освіта, освіта через усе життя), хоча питома вага, конкретні форми і механізми дії цих факторів у міру дорослішання людини змінюються .

Здавна точаться суперечки про пріоритетність впливу тієї чи іншої групи факторів, їх можливості, реальні способи обліку та регулювання їх впливу.

Прихильники натуроцентріческой концепції надають вирішальне значення біологічному фактору - спадковості і природному середовищу. На їхню думку, через спадковість, механізми якої науково визначені генетикою, і через вплив природи земної і космічної людині передаються інстинкти, програми розвитку і навіть потяги і бажання, які, звичайно ж, певною мірою окультурюються, коригуються, узгоджуються з цивілізаційними нормами життя.

Прихильники соціологічного (або социологизаторского) підходу вважають, що, народившись біологічною істотою, індивідом, людина саме під впливом соціального середовища набуває людські якості, стає особистістю, що володіє мотивацією, духовними потребами, прилучається до культури. Мислення, емоційні і вольові якості, здібності, відносини, життєві орієнтації формуються прижиттєво. Біологічні інстинкти (харчування, продовження роду, уникнення небезпеки) облагороджуються, підпорядковуються суспільним нормам, социализируются.

Теоцентрический модель заснована на розумінні людини як продукту божественного (космічного) творіння. Божественні трактування склалися у Середньовіччя і інтерпретували виховання як підготовку до загробного життя. Теоцентрический модель виховання стверджує примат духовного над тілесним. Метою виховання в рамках геоцентричної моделі є людина, котра вірує в Бога, детермінований Його волею, залежний від Нього. Розвиток людини - це наближення до божественного (вищого) ідеалу, але тільки наближення, оскільки досягти вищого ідеалу неможливо. Теоцентрический модель орієнтує людину на осягнення своєї особливої (божественної) місії.

Прихильники цієї моделі підкреслюють, що всі зовнішні впливи проходять через внутрішній світ людини, переломлюються через його внутрішню позицію, ставлення, оцінки, мотиви.

Нарешті, прибічники антропоцентриського, або людиноорієнтованого, концепцій звертають увагу на саму людину, реалізацію його творчих можливостей, розглядаючи його взаємодії із середовищем - біологічної та соціальної - як розвиваюче взаємодія і взаємозбагачення.

Сучасна наука, не відкидаючи корисних елементів, моментів істини в різних концепціях, розглядає особистість як єдність біологічного і соціального, в якому біологічна основа трансформується, збагачується, наповнюється соціальними якостями, набуває справді людське зміст (ціннісні орієнтації, мотиви, розвиток логічного та інтуїтивного мислення, здатності випереджаючого відображення дійсності і т.д.). Розвиток особистості тут виступає як єдиний біосоціальний процес вдосконалення людини під впливом як зовнішніх (середовищних), так і внутрішніх (індивідуально-особистісних) факторів. Повніше і послідовніше всього людиноорієнтованого сутність освіти відбивається в концепції гуманно-особистісного утворення, в його соціально-особистісної орієнтації.

Освіта і педагогіка можуть лише частково впливати на зовнішні фактори (освітню політику, культурну насиченість середовища, збереження і множення традицій).

Однак багато біологічні фактори, особливо генетичні та природні, утворенню не підвладні. Ось чому освіту, і особливо виховання, традиційно виділяється як специфічний регулюючий чинник, який може робити визначальний вплив на розвиток особистості та на розвиток усіх інших сфер суспільства, в чомусь посилюючи позитивні впливу, послаблюючи або нейтралізує негативні. Освіта робить позитивний вплив на особистість через процеси самоосвіти і самовиховання і на перспективи розвитку суспільства і держави, формуючи якості підростаючого покоління, певною мірою моделюючи перспективні взаємини людини і середовища, економічні ("економіка знань"), здоров'язберігаючих ("здоровий спосіб життя") , соціальні ("правове суспільство") сторони цих взаємин.

Розглянемо трохи докладніше дуже важливе для досягнення гуманістичних цілей співвідношення людини і середовища в освітньому процесі. Поняття "середовище" вживається і в розширювальному плані, де воно зливається з поняттям "освітній простір" (школи, селища, регіону, країни) і вбирає всі внутрішні процеси, програми і засоби освітнього процесу, і в більш вузькому, конкретному плані, коли воно включає традиції, прийнятий розпорядок, психологічний клімат, місію навчального закладу. Суб'єкти (викладачі, студенти, батьки, інші учасники) породжують, творять, збагачують освітнє середовище, але ступінь її впливу залежить не тільки від багатства і потенційних можливостей цього середовища, а й від активності учнів (вихованців), від їх пасивно- або активно- вибіркового ставлення до ресурсів середовища.

Середа включає природне і географічне оточення, що впливають на здоров'я і психіку людини, але набагато більш дієвим виявляється вплив соціального середовища, під впливом якої найефективніше йдуть соціалізація і соціальне виховання.

Освіта відображає, концентрує і шукає способи доведення до внутрішнього світу учнів і вихованців цінностей і вимог мегасреди (від грец. Megos - великий, громіздкий). До них відносяться проблеми та імперативи екології, безпеки, боротьби з бідністю, епідеміями, захисту дитинства. Сучасні засоби комунікацій, глобальні Інтернету розсунули межі, включили всіх людей у світове співтовариство, поки ще далеко не єдине в своїх устремліннях і діях.

В якості макросередовища (від грец. Macros - довгий, великий) виступають традиції і звичаї країни, етнічних, територіальних, конфесійних об'єднань, їх культура, спосіб життя, менталітет, з одного боку, гуртуючий групи людей, а з іншого - роз'єднуючий ці групи.

Дуже впливові фактори мезосреди (від грец. Mesas - середній, проміжний). До них відносять тип поселення (велике місто, мале місто, сільські поселення та ін.), Регіонально-етнічну субкультуру, ступінь і характер управлінської активності керівників регіону і муніципальних утворень, діяльність місцевих ЗМІ, регіональних формальних і неформальних об'єднань.

Потрібно відзначити, що всі впливу факторів мега-, макро- і мезосреди так чи інакше переломлюються і проходять через мікросередовище (від грец. Micros - малий). До неї відносять сім'ю, друзів і колег, колективи підприємств, установ, навчальних закладів, в яких здійснюється прямо або побічно виховний процес.

У програмах і проектах розвитку, місіях і статутах освітніх установ будь-якого рівня повинні знайти відображення стратегія і тактика використання факторів середовища всіх її рівнів для реалізації завдань виховання і навчання.

Вплив середовища, безсумнівно, дуже високо, однак можливості регулювати цей процес у освіти все ж обмежені, тому особлива роль як провідного чинника розвитку особистості, створення перспективних умов розвитку суспільства належить освіті, і насамперед його пріоритетній сфері - вихованню. Виховання, засноване на високих моральних ідеалах і зразках, на включенні вихованців в активну, у тому числі творчу, діяльність, на пробудження прагнення до самовдосконалення і саморегуляції, стає провідним фактором досягнення освітніх цілей. Воно відбувається не в якійсь особливій виховної діяльності (як тільки дитина і навіть дорослий розуміє, що його виховують, виникає бар'єр і відторгнення виховного впливу), а в будь-якої активної діяльності: навчальної, трудової, фізкультурно-спортивної, громадської - за умови розуміння сенсу, подолання труднощів і досягнення успіху.

Дослідники виділили ряд закономірностей розвитку особистості в освітньому процесі. Зупинимося саме на них, враховуючи, що всі результати освіти досягаються саме на основі розвитку особистості.

Розвиток людини багато в чому детерміновано зовнішніми впливами середовища, програмами навчання і виховання, впливами педагога, колективу, близьких людей, але воно завжди опосередковується, переломлюється через внутрішній світ вихованців, через "внутрішню позицію особистості" (Л. І. Божович), залежить від установок , відносин, оцінок, мотивів, прагнень людей. Щоб стати фактором розвитку, зовнішні стимули і впливу повинні бути перетворені у внутрішні спонукання.

У розвитку вирішальну роль відіграє свідомість, пов'язане з формуванням сенсу пізнаваних явищ і процесів, однак чимале значення у цьому процесі належить інтуїції, підсвідомості, емоціям, колективним переживанням і прагненням. Саме з урахуванням цього людина оцінює і проживає багато ситуацій як значущі для нього події життя, переживає їх як особистісно значущі.

Формування людини відбувається в соціальній ситуації розвитку (Л. С. Виготський) під впливом постійно виникаючих нових для вихованця задач, що перебувають в "зоні його найближчого розвитку", в якій допомога педагога або замінної його комп'ютерної програми допомагає оволодіти новими знаннями, вміннями, збагачувати життєвий досвід, виробляти ціннісні орієнтації.

Розвиток людини відбувається в його активної діяльності, що спрямовується соціально значущою метою ззовні і власною мотивацією зсередини. Основною рушійною силою, збудливою діяльність, виступають суперечності між тим, що має об'єктивне значення і відображається людиною як суб'єктивно значуще, і реальною дійсністю. Реалізуючись через свідомість і переживання, що виникає суперечність утворює мотивацію діяльності (Д. І. Фельдштейн).

Розвиток людини на кожному віковому етапі насамперед визначається типом провідної діяльності (гра, навчання, праця, самовизначення), який обумовлює найважливіші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості на певному етапі її життя (А. Н. Леонтьєв).

Регулюючи зовнішні умови, створюючи розвиваючі ситуації, стимулюючи власну активність учнів (виховуваних), педагог і педагогічна система формують внутрішній світ людини, спонукають його до соціальної активності, самореалізації, перетворенню навколишнього середовища і самого себе.