[2002] Бойко О.Д. Історія України
.pdfСуспільні рухи |
221 |
Лукашевич Василь Лукич (1788—1866) — громадсько-політич ний діяч, меценат, великий землевласник. Походив із давнього ко зацько-старшинського роду. Закінчив Пажеський корпус при імпе раторському дворі (1803). Деякий час перебував на державній ци вільній службі. В 1812. 1818, 1820, 1823 pp. обирався предводителем дворянства Переяславського повіту. Відзначався палким українським патріотизмом. Член полтавської масонської ложі «Лю бов до істини», київської — «З'єднаних слов'ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства». Наприкін ці січня 1826 р. заарештований за підозрою у зв'язках з декаб ристами, але за відсутністю доказів звільнений з дозволом меш кати у своєму маєтку в Борисполі під наглядом поліції.
За характером діяльності масонські майстерні не бу ли однорідними. Так, харківська ложа не займалася по літикою і діяла головним чином у межах релігійно-етич ного русла. її члени піклувалися переважно про само вдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щабля ми службової кар'єри. На противагу харків'янам полтав ська ложа «Любов до істини» намагалася залучити міс цеве дворянство до активної громадсько-політичної діяль ності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благо денства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі керівники змови, були масонами).
Типовою рисою українського масонства було переважан ня в їхній діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, у кордони якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незнач на частина українських масонів пропагувала ідеї визволен ня слов'янських народів від національних і політичних утис ків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.
Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенцій ну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таєм-
222 |
Україна в першій половині XIX ст. |
них організацій «під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і дуже своєрідним) зародження громадянсь кого суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масон ський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недос татню увагу національним проблемам тощо. За цих обста вин їм не вдалося, подібно європейським масонам, вико нати роль консолідуючого осередку, виробити єдину кон цепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лі дером громадсько-політичного життя.
Політична опозиція елітних верств населення росій ському самодержавству, яка відчувалася в ідеології ма сонства, але досить абстрактно та не послідовно реалізо вувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янціПодільському група офіцерів утворила таємну організа цію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учас ники стояли на антикріпосницьких, республіканських по зиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.
Основною причиною декабристського руху стала кри за феодально-кріпосницької системи, а своєрідним ката лізатором — війна 1812 p., яка привела до активного по ширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайом лення з соціальним та політичним досвідом Європи, зрос тання серед дворянства відчуття власної гідності та зна чимості.
У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встано вити конституційну монархію та скасувати кріпосне пра во. До складу організації входили ЗО осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.
На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка на лічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемісти-
Суспільні рухи |
223 |
лися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Туль чині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єд нання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз пок лав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєн ної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організа ції — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоп лювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновниц тво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому орга нізація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.
Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у ши роких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та ре альний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консервато рів, що остаточно позбавляло надії молодих революціо нерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову пог либлюються протиріччя між поміркованими та радика лами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про само розпуск організації.
Однак частина членів «Союзу благоденства» не пого дилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Туль чинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Півден не товариство». її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Мат вій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де во сени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою яко го було обрано М. Муравйова. Активними членами пе тербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболен ський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821 — 1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товарне-
224 Україна в першій половині XIX ст.
тво» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед роз ташованих в Україні військ.
Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зрос танню товариств та їхній консолідації активно йшов про цес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризиь створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Ха рактерною рисою цих проектів були спільна мета — пова лення самодержавства, скасування кріпосного права, де мократизація суспільного ладу та спільний шлях досяг нення цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці доку менти мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй помір кованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституцій ної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі сто лицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктату ра Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбут ню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну держа ву, визнаючи право на самовизначення лише за польсь ким народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може са мостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм пра вом бути окремою державою».
Водночас з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинсько- му 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних сло в'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах
Суспільні рухи |
225 |
сформульовані головні завдання революціонерів — бороть ба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, по долання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держа ви і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з- під гніту самовладдя та утворення слов'янського федера тивного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сер бія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товарист вом» і перетворилося на його філію.
Між тим час рішучих дій наближався. Після трива лих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узго дили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захво рів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціо нерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І чле ни Північного товариства організували в Петербурзі пов стання. Відповідно до узгодженого революціонерами пла ну, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контро лю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомля лося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.
Проте цей доволі стрункий змовницький план з само го початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим уда ром було те, що сенатори рано-вранці присягнули імпе раторові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними фор муваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерсь кого полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не ви рішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного переворо ту. ДРУГІ — щоб шляхом демонстрації примусити Мико-
226 |
Україна в першій половині XIX ст. |
лу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи ре волюційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне зна чення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посили лася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.
Намагаючись виправити становище та продовжити по чин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бесту- жев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний кате хізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування крі посного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єд нання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повер нули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадко вим — чернігівці розраховували на допомогу членів «То вариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаю чими силами царських військ і зазнали поразки.
Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана само державством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася за явити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармсь кого управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про віль нодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827— 1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, нез важаючи на тиск та терор пануючого режиму, ідеї декаб ристів знайшли своїх прихильників, і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.
У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національ но-визвольне повстання поляків проти режиму Російсь-
Суспільні рухи |
227 |
кої імперії. Цей виступ був зумовлений активним насту пом самодержавства на автономні права Королівства поль ського, що виявлялося в поширенні на польську терито рію загальноімперських репресивно-поліцейських поряд ків, запровадженні цензури, активній боротьбі з лібераль ною польською опозицією та патріотичними організація ми тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).
Повстання розпочалося у Варшаві після того, як чле ни військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац наміс ника великого князя Костянтина Павловича. Захоплен ня міського арсеналу та озброєння міських жителів зро било цей виступ масовим. Незабаром повстанці настіль ки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської дер жави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вир ватися із орбіти Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло: «За вашу і нашу сво боду» й звернулися по допомогу до народів Литви, Біло русії та України.
Намагаючись поширити полум'я повстання на укра- " їнські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були мар ними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збережен ня кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влашто вувало українське селянство, до того ж землі Правобе режжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цьо го було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззбро єний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представ
ники польської шляхти.
Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, цар ські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.
Поразка повстання загальмувала, але не зупинила роз-
228 |
Україна в першій половині XIX ст. |
виток польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціо нерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні те чії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо кон серватори виступали за відновлення Польської держави як монархії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, ска сування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічни ків А. Чарторийського була зосереджена переважно в дип ломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних дер жав) та теоретичній (розробка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з на ціонального питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансфор мувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Поль щі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та поло-
Гадяцької угоди 1658 р.
Діяльність демократичного табору мала більш ради кальний характер і концентрувалася переважно в пло щині практичної революційної боротьби. Одним з голов них осередків демократів була таємна організація «Мо лода Польща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підго тувати повстання проти царського самодержавства в Поль щі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію «Співдружність польсь кого народу», яка досить швидко почала розростатися і 1835—1837 pp. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.
Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. роз гортався у руслі боротьби за соціальне та національне виз волення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зрос тання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіт кого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у сус пільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільс тво із скрутного становища.
Поява на українському ґрунті масонства стала, з одно го боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозицій-
Національне відродження в Україні |
229 |
ності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною ва дою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільно го руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні то вариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Русь ка Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, не достатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні супереч ки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізува ти свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національ ної незалежності Польщі, але йому не вдалося консоліду вати антиімперські сили. Хоча польські революціонери фор мально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на пос тупки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні авто номії Правобережній "Україні.
8.3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство
Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назва ти фольклорно-етнографічним, літературним (або куль турницьким) та політичним. На першому, фольклорноетнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою під твердження самобутності власного народу збирають та вив чають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в лі тературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризу ється більшим організаційним згуртуванням національ них сил, появою та зміцненням їхніх політичних органі зацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.1 Національно-куль-
гДив.: Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. — С. 201.
230 |
Україна в першій половині XIX ст. |
турні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.
Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпо чинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національ ної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу піс ля їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу від родження посилюється активність національної еліти, сві домих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.
Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що нап рикінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної дум ки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії Укра їни тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким ми нулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму»1. Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували пев ним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорсько му збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі істо ричних старожитностей. Характерними рисами історич них творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Ру бана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785— 1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів бу ли не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і праг матичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська гераль дична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних до-
1Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994 . — Т. 1. — С. 173 .