екзистенціалізм, Камю Чума
1.Загальна характеристика філософії екзистенціалізму.
Екзистенціалізм у літературі - течія, що виникла після 1-ої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті XX ст.
Екзистенціалізм базувався на працях німецьких (М.Хайдеггер, 1889-1976; К.Ясперс, .1883-1969) та французьких (А.Камю, 1913-60; Ж-П.Сартр» 1905-80) філософів та письменників. Його основою є ідеї феноменолога Е.Гуссерля (1859-1938) і екзистенціаліста М.Хайдеггера. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів.
М.Хайдеггер вбачав єдиним джерелом художнього твору самого митця. Письменник, на його думку, у своєму творі виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати, бо це — символ. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та, бо в художньому творі реальність піддається “запереченню”.
Твір доби екзистенціалізму зазвичай нагадує роздум, щоденник чи то репортаж. У ньому зосереджений і багатогранно описаний потік думок. Також автор зазвичай надає подіям яскравості та динаміки, підкреслюючи відчуття непостійності.
Головний герой літератури екзистенціалізму часто рефлексує на тему свободи вчинків, призначення людини в світі, які здебільшого спричинені післявоєнною кризою. Часто такий герой занурюється у вир вседозволеності, скоюючи вчинки, які суперечать сучасній моралі, винятково з цікавості як далеко він може зайти. Леонід Андреєв пише про цей феномен так: «Ничем извне не регулируемое поведение свободного индивидуума, свободный выбор незапланированных поступков, не зависящих от какого-либо объективного смысла, — это и есть реальность, это и есть существование.»
Головний герой здебільшого приймає рішення сам (бо в цьому і є сенс творів течії екзистенціалізму – акцент на свободі вибору персонажа), але не зважаючи на характер його дій – рішення героя ніяк не оцінюються оповідачем. Головне – що вибір був зроблений самотужки, без примусу та без допомоги когось зі сторони.
Конфлікт твору зазвичай розгортається у голові самого героя. Думки борються за право бути його точкою зору і тому герой не знає спокою.
2.Метафора «чужого» в творах письменників - екзистенціалістів. Поняття « людини абсурду» в філософії екзистенціалізму. Аналіз головних положень есе Альбера Камю «Міф про Сізіфа».
Концепт «відчуження» є одним із п’яти концептів, які невід’ємні від екзистенціалізму. Це абсурд, алієнація, аномія, страх, тривога (англійською – принцип «5А’s» absurdity, alienation, anomie, angst, anxiety).
Абсурдизм — система поглядів, яка стверджує, що всі намагання людини пізнати сенс життя марні з огляду на те, що такого сенсу не існує (принаймні для людства).
Алієнація – термін, яким у психіатрії називають стан людини, коли вона вважає, що її думки контролюються кимось ззовні (деперсоналізація особистості).
Аномія — безладдя, беззаконня, відсутність соціального порядку. Іноді замість поняття аномія використовують близьке за значенням слово «анархія» (але без значення влади).
Для екзистенціалістів широко використовуваним є образ «людини абсурду». Для Сартра “героєм абсурду” є людина, яка пізнала абсурдність життя і вже не може відвернутися від усвідомлення цього. Камю визначає “людину абсурду” як людину, “яка нічого не робить задля вічності й не заперечує її”. Це людина, яка віддає перевагу здоровому глуздові. Камю зупинив свій вибір лише на тих людях, котрі ставлять собі за мету “вичерпати себе до решти”. Сізіф є якраз такою людиною.
Оскільки Камю вважає, що абсурд є протилежністю надії, то людина абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надію.
Абсурдною людиною постає у філософії Камю античний Сізіф, покараний богами на довічну даремну працю - “ викочувати велетенський валун на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу”. Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, так і в своїх муках.
Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на вершину гори, коли камінь черговий раз скочується вниз і Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею. Але така участь не лише Сізіфа, звичайний робітник впродовж свого життя працює так само як і Сізіф - щодня монотонна і марна праця, якій не видно кінця. Його доля, на думку Камю, не менш абсурдна. Але висновок, який робить філософ - оптимістичний: “ Немає такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі”.
До того часу, поки людина не усвідомлює своєї долі, вона не усвідомлює абсурду. Трагедія починається з моменту пізнання. Але з моменту усвідомлення абсурду починається і щастя. Камю наводить приклад царя Едіпа у драмі Софокла, який попри усі випробування визнає, що “ все гаразд”.
Камю доводить, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути усіх богів та ідолів і визнає лише одну долю, фатальну долю, яка варта зневаги, а не поклоніння.
Сізіф, у розумінні Камю, теж стверджує, що все добре, він заперечує богів і надає нового сенсу своєму життю і своїй приреченості. “Самої боротьби за вершину, - підсумовує філософ, - досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим”. Сізіф зумів повернути свою кару у звинувачення богів, у засвідчення сили непокірного духу. У безглуздя він вніс зміст своїм викликом: “єдина правда –це непокірність.”
Сізіфові Камю уподібнює мислячу людину, яка приречена на вічне протистояння абсурду. Усвідомлення абсурду у даному випадку приводить не до самогубства, про яке Камю говорив на початку есе, а, навпаки, до перемоги, до щастя.
Отже, як вдало зауважив Д. Наливайко, - ясність розуму відкриває людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам.
4. Роман Альбера Камю «Чума» як знаковий твір для філософських пошуків письменника: відповідальність за інших – гуманізм нового етапу екзистенціалізму.
«Чума» знаменує перехід від самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від попередніх творів Камю до «Чуми», то вона відбувається в напрямі до солідарності й співучасті, як писав сам автор.
7. Чому Камю робить свого героя Ріє лікарем?
Камю зробив Ріє лікарем з дуже конкретної причини – тільки лікар може побороти хворобу. Камю використовує прийом протиставлення, повної протилежності образів, між якими розгорнулася боротьба.
8. Як характеризує письменник містян з Орану?
Камю характеризує містян як безвідповідальних та безтурботних людей, які на початку епідемії нехтували карантинними мірами.
9. Як починається епідемія чуми в Орані?
Все починається з пацюків, трупи яких містяни раптово знаходять на вулицях. Спочатку ніхто наділяє увагою факт появи мертвих тварин на вулицях, але з часом їх стає так багато, що це просто неможливо ігнорувати.
10. В чому урок – повчання роману Камю «Чума»?
В контексті роману чума — універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Стан «зачумленості» — стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання вимагає постійної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Камю, — це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленість» — не лише готовність убивати, а й примиренність із тим, що вбивають. Всі люди тою чи іншою мірою перебувають у невіданні, це сумна «доля людська», бо абсолютне знання неможливе. Найстрашніше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме і тому можна вбивати.
11. Чи можемо ми ототожнити хворобу з метафоричним Злом?
Фабула роману «Чума» — хроніка чумного року в Орані, жахливої епідемії, яка вкинула городян у безодню страждань і смерті.
Написана ця хроніка людиною, що визнає лише факти й прагне до точності їх викладу, нічим не поступаючись заради оздоб стилю, її автор — доктор Ріє, який за своїм інтелектуальним складом, і за характером занять шанує розум та логіку і не приймає двозначності, хаосу, ірраціональності. Але це стосується лише «хроніки», тобто притчової фабули, сама ж чума, образ, що витворюється всім романом, — міфічно багатоплановий і багатозначний. Чума у Камю — це не тільки фашизм, «коричнева чума», як тоді називали його в усій Європі, а й зло взагалі, так би мовити, метафізичне зло, невіддільне від буття. Але й цим не вичерпується «супер образ» роману: чума — це й абсурд, який тут осмислюється і як форма існування зла, і трагічна «доля людська», бо зло нездоланне.
Тому – так, можемо.
12. Чому прогноз автора щодо перемоги людини у боротьбі зі Злом-смертю-чумою такий песимістичний?
Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не досягнути перемоги над злом у світобудові.
«Що таке чума?» — питає Тарру у доктора Ріє, і той, додумавши, відповідає: «Нескінченна поразка».
І тому у фіналі роману, слухаючи радісний гамір городян, які святкують звільнення міста від чуми, доктор Ріє думає про те, до будь-яка радість перебуває під загрозою, бо він знає, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає» і що знову, «можливо, настане день, коли на лихо і як наука людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста».
13. Чи можемо назвати війну хворобою людства?
«Чуму» Камю відносить до романів про антифашистську боротьбу й рух Опору, і для цього є свої підстави. Та й автор прямо проголошував: «Явний зміст «Чуми» - це боротьба європейського руху Опору проти фашизму». Говорив він і про те, що прагнув у романі «відбити атмосферу задухи, в якій ми жили, атмосферу загрози й вигнання, в якій скніли».
Так само як і чума, війна – явище, яке ніколи не зникне зовсім. Його неможливо перебороти, викорінити чи знищити. Якщо відкинути поняття про цінність людського життя, виявиться, що війна є доволі звичним способом саморегуляції чисельності людства, так само як і пандемії.