3781-7599-1-SM (1)

В західній пресі також неодноразово наводилися непідтверджені офіційно факти фінансування донецьким олігархом сепаратистського руху, а також його таємної зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним наприкінці березня або на початку квітня 2014 р. Безперечно одне: усі промислові об’єкти «короля Донбасу», як і його адміністративні будівлі і резиденції знаходяться під надійною охороною і майже не зазнали пошкоджень.

Значна увага в працях західних дослідників приділяється особливостях Донбасу, внаслідок чого виникла можливість появи сепаратистського руху. Найчастіше наводяться такі факти: серед населення регіону етнічні росіяни складають 38,5 %, а російськомовні – 72 %. Виснажлива праця на застарілому обладнанні та значна глибина шахт (до 1 200 м.) разом з небезпечними умовами призводять до щорічної загибелі близько 300 осіб. Відповідно до соціологічних досліджень 2013 р. лише 13,2 % місцевих мешканців відвідували країни Заходу (Європейський Союз, США, Канада) порівняно з 32,8 % в західній Україні. Ще більш вражає інший факт: тільки 45,3 % населення Донбасу здійснювало поїздки у інші регіони колишнього СРСР

[Yevroatlantika, 2013].

Західні експерти звертають увагу на доволі строкатий характер економіки Донбасу. Посередині тягнеться так званий «вугільний пояс», який довгий час складав основу його індустріальної могутності. Згодом виросли нові великі індустріальні міста на півночі Донецької області (Слов’янськ, Краматорськ тощо) та Луганської області (Стаханів, Сєверодонецьк, Лисичанськ та ін.). Тут було значно більше технічної інтелігенції, але працівників підприємств назвати пролетаріатом у повному значенні цього слова було неможливо через напівселянські традиції та побут. Гуманітарна інтелігенція на Донбасі була нечисельною і не мала значного впливу на мешканців регіону. Напрочуд малозаселеним залишався південь Донбасу, де крім Маріуполя, не можна назвати великих міст.

81

До цього слід додати, що економічна модель Донбасу за роки незалежності України трималася на субсидіях, що надавалися місцевим олігархам державою (за приблизними оцінками – до 1,5 млрд. дол. щорічно). Іншим аспектом була значна залежність регіону від Росії. Основні промислові галузі потребували російський газ, і падіння обсягів торгівлі Києва з Москвою вже на початку 2014 р. (майже на чверть) особливо хворобливо позначився на матеріальному стані жителів Донбасу.

Історія пролетарського Донбасу (металургія, вугілля, хімічні підприємства), кривавий перерозподіл власності у 1990-х рр. тощо після розпаду СРСР призвели до того, що реальна влада в регіоні й до сьогодні належить симбіозу комуністів, мафіозі та олігархів, які протягом одного покоління стали практично однаковими.

Однак навіть ці негативні тенденції та відповідні настрої громадян суттєво не позначилися на результатах масштабних соціологічних опитувань, проведених у квітні 2014 р. у східних та південних областях України. Тільки 15,4 % опитаних виступили за підтримку сепаратистського руху та об’єднання з Росією (7,1 % рішуче та 8,3 % в основному). В той же час ці цифри були значно більше у Донецьку (27,5 %) та Луганську (30,3 %). Ці дослідження розвіяли міф про існування Новоросії, оскільки весь південь та Дніпропетровськ зберігали лояльність Києву.

Не менш красномовними виглядають і результати опитувань стосовно оцінки Революції Гідності та подій на Майдані. 42 % мешканців сходу та півдня підтримують тезу, що це громадянський протест проти корупції та свавільної диктатури Віктора Януковича, в той час як 46 % вбачають в цих подіях збройний переворот, організований опозицією за підтримки Заходу. У Донецьку ці показники складали 20 % та 70 % відповідно, що показує радикальне незадоволення новою владою у Києві.

Значна увага західних фахівців приділяється ролі та місцю Сил спеціальних операцій у безкровному захопленні Криму та підтримці сепаратистського руху на Донбасі. Зокрема, норвезький

82

дослідник Тор Буккволл вважає, що їх реорганізація та посилення відбувалися в контексті реформ колишнього міністра оборони РФ Анатолія Сердюкова. Насамперед, мається на увазі спецназ ГРУ ГШ РФ, який, за його оцінками, на сьогоднішній день складається з 7 бригад з чисельністю кожної до 1500 військовослужбовців. Крім цього існує спецназ ФСБ, спеціальні сили Служби Зовнішньої Розвідки, а також 45 частина військово-десантних військ [Bukkvoll, 2016: 26]. Особливо відмічається стратегічне значення створення Командування Спеціальних операцій (КСО). Воно було анонсоване начальником ГШ РФ Валерієм Герасимовим у березні 2013 р., хоча фактична розбудова цієї структури почалася ще 2009 р. за американською та англійською моделями (US Delta force and the UK SAS). КСО підпорядковується ГРУ ГШ РФ, хоча має значну автономію у діях.

Відповідно до класифікації НАТО (липень 2014 р.), спеціальні операції поділяються на три типи: прямі дії (ПД) – direct action (DA); спеціальна розвідка (СР) – special reconnaissance (SR); військова допомога (ВД) – military assistance (MA) [Allied Joint Doctrine for Special Operations (AJP 3.5)]. Однак ця класифікація не повністю відповідає тим прихованим політичним цілям, які виконуються спеціальними силами. Відтак, Т. Буккволл пропонує ввести ще один тип операцій – завуальовані дії (ЗД) – covert action (CA), що найбільш повно характеризують діяльність сил спеціальних операцій Росії в Україні.

При анексії Криму головним чином застосовувалися ЗД, хоча мала місце і підготовка до СР. Ключова роль при цьому належала КСО, що посилювався спецназом ГРУ та морською піхотою, для якого операція в Криму була першим масштабним випробуванням спроможностей. Швидкість та раптовість дій «зелених чоловічків» дозволили у короткі терміни захопити кримський парламент та пункти управління українськими військами в Криму. Скоординовані дії військового персоналу КСО, що використовували уніформу без пізнавальних знаків для захоплення будівель органів державної влади та інших

83

стратегічних об’єктів за оцінками західних фахівців можна визнати класичними [Bukkvoll, 2016: 28].

Участь Сил спеціальних операцій на Донбасі є відмінною від кримських подій. Як вважають західні експерти, побічна інформації може свідчити, що спецназ ГРУ міг з’явитися в регіоні на початку березня 2014 р. Зокрема, йдеться про приблизно 150 інструкторів ГРУ в районі Слов’янська. Крім цього, можна припустити, що саме представники спецназу ініціювали повстання та захоплення адміністративних будівель в містах Донбасу і не дали можливості місцевим мешканцям обміняти їх звільнення на гроші. За оцінками експертів протягом липня-серпня 2014 р. на території регіону дислокувалося принаймні 3-4 батальйони спецназу чисельністю у 250-300 бійців кожний. Серед особового складу здійснювалася планомірна ротація, а самі військовослужбовці ГРУ виконували завдання у складі груп 10-12 осіб.

Як вже зазначалося, на думку західних фахівців, комбінація різних форм, методів, засобів, інструментів при підготовці та веденні гібридної війни дуже специфічна і залежить від умов її проведення, ставлення міжнародної спільноти, регіональних особливостей тощо. Однак існує декілька її основоположних принципів, зокрема:

–Залежність та унікальність гібридних сил, їх структури, спроможностей від специфічного контексту конфлікту, що обумовлено часовими, географічними, соціокультурними та історичними чинниками.

–Наявність специфічної ідеології всередині гібридних сил, які створюють внутрішню основу організації. Ця ідеологія нерозривно пов’язана зі стратегічним контекстом і базується на соціокультурній або релігійній ідентичності. У випадку гібридної війни Росії проти України такою ідеологією були ідеї «руського миру» і православ’я.

–Наявність екзистенційної загрози потенційного противника. Її сприйняття змушує гібридні сили відмовлятися від

84

конвенційного військового мислення та способу дій з метою довгострокового виживання. Будь-яка спроба посилити військовий тиск на сепаратистів з боку української держави наштовхується на ескалацію збройного протистояння, що змушує повертатися до статус-кво, як це відбувалося під Авдіївкою у січні 2017 р.

–Гнучкий баланс між регулярними та нерегулярними силами. Перший компонент, як правило, значно менший другого.

–Динамічна комбінація військових і невійськових технологій, широке використання прихованих методів боротьби. Вони також можуть включати терористичні та кримінальні тактики.

–Покладання, переважно, на оборонний тип операцій, що не виключає окремі наступальні дії.

–Постійне використання тактики зморення, виснаження сил противника, як фізичних так і морально-психологічних.

Крім цього, є певний алгоритм розгортання гібридної війни. Зазвичай він включає декілька фаз.

1.Невійськові асиметричні дії (збір інформації, узгоджені морально-психологічні, ідеологічні, дипломатичні та економічні заходи в рамках плану зі створення сприятливого політичного, економічного, військового контексту).

2.Спеціальні операції для введення в оману політичних і воєнних керівників держави завдяки скоординованим заходам з використанням дипломатичних каналів, медіа, урядових і військових структур, а також через вкидання викривленої або фальшивої інформації, наказів, директив, інструкцій тощо.

3.Залякування, введення в оману і підкуп державних і військових посадових осіб, з метою зради своєму народові, недбалого виконання своїх службових обов’язків.

4.Застосування дестабілізуючої пропаганди, що має на меті збудження невдоволення населення, нарощування підривної роботи.

85

5.Встановлення по всій країні безполітної зони, введення блокад і широке використання приватних військових компаній в тісній співпраці зі збройними опозиційними формуваннями.

6.Початок активних дій, яким безпосередньо передують великомасштабні розвідувально-диверсійні операції. При цьому використовується увесь можливий спектр типів, форм, методів, і сил, у тому числі сили спеціальних операцій, простір, радіо, радіотехнічні, електронні, дипломатичні і таємні розвідувальні служби, а також промислове шпигунство.

7.Поєднання цільових інформаційних та електронних операцій, аерокосмічна діяльність, безперервний тиск ВПС, у поєднанні з використанням високоточної зброї, запущеної з різних платформ (далекобійна артилерія, і зброя на нових фізичних принципах, у тому числі несмертельна біологічна).

8.Подовження придушення інших точок опору і знищення ворожих підрозділів у ході проведення спеціальних операцій, розширення території зачистки до кінцевого зламу опору противника.

Для країн Заходу сьогодні надзвичайно актуальним стає аналіз можливих подальших дій Москви, особливо стосовно колишніх республік Радянського Союзу, насамперед країн Балтії, які є не тільки членами ЄС, але й НАТО. При цьому західні експерти вказують щонайменш на чотири чинники, що працюють на гібридну війну в колишніх республіках СРСР.

У першу чергу йдеться про етнічну гетерогенність. Ми вже наводили у якості прикладу етнічний склад мешканців Донбасу. Не менш різноманітним був і склад інших республік Радянського Союзу, що стало одним з вагомих чинників його розпаду. Це аргументовано довели у своїх працях Бен Фовкес [Fowkes, 1997], Марк Бейссінгер [Beissinger, 2002], Астрід Тумінез [Tuminez, 2003] та ін.

Після розвалу СРСР в Естонії і Латвії нараховувалося до чверті етнічних росіян серед загальної кількості населення

86

республік. Серед тих, хто не мав громадянства, вони складали 7 та 12 % відповідно. Це призводило до поразки у реалізації політичних прав, безробіття та інших негативних наслідків

[Amnesty International, 2015: 147, 226]. В інших республіках,

зокрема Казахстані, Білорусі тощо також існують значні диспропорції, на яких може грати Кремль. Відтак, виникає можливість ініціювати розгортання та підтримку сепаратистського руху, який не завжди повинен складатися з росіян. Головне – ініціювати антиурядові виступи. При цьому Москва може виступати гарантом захисту прав росіян та російськомовних громадян, а також ініціювати дискусії у сусідніх країнах щодо питань мови і культури. А занадто ретельний пошук п’ятої колони може стати небезпечним через можливе застосування репресивних заходів і ескалації насильства.

Другим небезпечним чинником виступають латентні історичні кривди. Зазвичай етнічна політика породжує багато міфів та символів, які продовжують резонувати. Для етнічної групи дуже важливі з емоційно-психологічної точки зору символи,

атакож історична пам’ять. Відтак група, права якої порушуються,

атакож історія, впродовж якої були жертви та приниження національної (етнічної) гідності, актуалізується. Масовий рух за історичну справедливість може змусити еліти повернутися до етнічної лояльності для знаходження підтримки серед громадян

[Kaufman, 2001: 30-38].

УСхідній Європі національний рух виник у ХІХ ст. і був реакцією, насамперед еліти, на імперське домінування АвстроУгорщини та Росії. Зокрема український націоналізм, за переконанням Тімоті Снайдера, значною мірою є результатом польського, російського і навіть радянського тиску [Snyder, 2003]. Зокрема у східній Польщі у міжвоєнний період насильство нарощувалося з обох боків [Posen, 1993: 27–47]. Українськими націоналістами на Волині було вбито близько 100 тис. поляків. Водночас поляки вчиняли свої звірства, особливо під час операції «Вісла» по переселенню українців.

87

Наприкінці 2016 та на початку 2017 рр. все частіше і частіше почали відбуватися провокації, спрямовані на загострення українсько-польських непорозумінь. Систематично нищаться українські пам’ятники в Польщі і польські пам’ятники в Україні. І нарешті дійшло до наруги і нападів на дипломатичні установи. Генеральне консульство Республіки Польща у Львові було облите фарбою. Як зазначено у звернені, ініційованим Тарасом Возняком, напад відбувся на установу, яку охороняє держава Україна. Тим самим провокації торпедують вже не суспільні настрої, а безпосередньо міждержавні стосунки України та Польщі. Вимагаємо від правоохоронних органів України нарешті виконати свій обов’язок і не лише в найкоротші терміни знайти злочинців, але й застосувати до них закон з належною суворістю [Возняк, 2017].

Литовсько-польські стосунки також відмічені злочинними діями поляків та співробітництвом литовців з нацистами. Приклади прихованих історичних кривд можна знайти майже між усіма народами. При цьому в країнах Центральної та Східної Європи слід підкреслити тривалий термін насадження радянських норм і правил, виховання місцевих еліт у комуністичному дусі поряд з існуванням рухів за незалежність. Внаслідок цього виникла дуже складна ситуація кумулятивного ефекту поєднання старих та нових образ і кривд.

Кремль використовує цю ситуацію у власних цілях, то оголошуючи розвал СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.», то відкритим захистом президентом Росії Володимиром Путіним пакту Молотова–Ріббентропа (1939 р.). При цьому російський лідер посилався на анексію Польщею частки території Чехословаччини і на те, що радянсько-німецький пакт був типовим для тих часів.

Наступним потенційним чинником загрози для колишніх республік СРСР з боку Росії виступає слабкість громадянського суспільства. Це є безпосереднім наслідком довготривалої традиції авторитаризму, на що слушно звертають увагу Валері Бунсе

88

[Bunce, 2005], Грігор Поп-Елечес [Pop-Eleches, 2007] та багато інших західних дослідників. Безумовно, поступово добровільні організації зміцнюються. Іноді вони є надзвичайно ефективними, як це довів волонтерській рух в Україні при наданні допомоги військовим. Але їх масштаби, спектр завдань, усталеність традицій далекі від взірців, які демонструють країни Західної Європи

[Sapsford & Abbott, 2006].

Насамперед, слід зазначити, що норми, які регулюють інститути і процедури ліберальної демократії та громадянських цінностей, а також сприяють участі спільноти у соціальному житті і міжгруповій кооперації, залишаються нерозвинутими. Варто також зважити, що авторитаризм залишається помітною рисою пострадянських республік [Fukuyama, 2001: 11]. У першу чергу це стосується таких країн, як Бєларусь, Казахстан, республік Центральної Азії. Радянська спадщина помітна і в Україні [Robinson, 2013: 143–144]. Найрозвинутішими громадянськими суспільствами серед республік колишнього Радянського Союзу вважаються країни Балтії. Але й тут існують суттєві проблеми, пов’язані з тим, що в Естонії та Латвії значна частка людей тривалий час залишається без громадянства.

Перевагою Москви є також краще розуміння специфіки ситуації в республіках, утворених на уламках колишнього СРСР. У західному експертному середовищі існує недооцінка значення певних символів, непоодинокі випадки помилок в оцінках цілей і преференцій місцевого населення та їхніх лідерів. Крім цього, в західних медіа спостерігається багато спрощень, зокрема, щодо орієнтації мешканців різних регіонів на подальший стратегічний розвиток країни, громадянства.

Росіяни добре підготувалися і до можливих претензій західних країн. Як слушно зауважив Рой Еллісон, юридична риторика Москви спрямована на розмиття легальних і нелегальних причин конфліктів, щоб створити виправдувальні димову завісу, зокрема, за рахунок використання деяких сфер невизначеностей в галузі міжнародного права та фальшивої інтерпретації очевидних

89

фактів (особливо стосовно уявних загроз для російських і російськомовних громадян) [Allison, 2014: 1259].

Західні експерти майже одностайно стверджують, що росіяни знайшли ті регіони колишнього СРСР, які найбільше зазнавали пропагандистського навіювання. Так в Криму за рахунок військової бази Чорноморського флоту РФ серед місцевих мешканців опинилося дуже багато звільнених російських військовослужбовців, які надавали активну підтримку Кремлю й виступали організованою групою. На Донбасі ситуація була зовсім іншою, що призвело до ескалації конфлікту, де кількість жертв на початок 2017 р. перевищила 10 тис. осіб.

Особливе занепокоєння у європейського співтовариства викликає можливе розповсюдження російської експансії у вигляді гібридної війни на країни Балтії та інші країни Центральної та Східної Європи. Вони вже мають очевидні переваги, оскільки є членами НАТО і можуть закликати інші держави Альянсу до консультацій, як це зробили Польща та Литва у квітні 2014 р., посилаючись на ст. 4 Договору.

Експерти нагадують про розвинуту інфраструктуру НАТО в Європі. Але Росія буде уникати прямої військової конфронтації. Крім цього, існують інші аргументи. Військова присутність США та НАТО в країнах Балтії обмежена, війська США та тактична ядерна зброя переважно знаходяться в Західній Європі. Відтак, як пропонує Метью Крьоніг, необхідно поширити присутність Альянсу на країни Балтії, маючи тут передові сили в Східній Європі, незважаючи на заборони проти цього, які зазначені в Основоположному акті Росія-НАТО. На його думку конче потрібно допомогти країнам Центральної та Східної Європи з модернізацією та стандартизацією збройних сил, розміщенням в регіоні нового покоління стратегічної ядерної зброї тощо [Kroenig, 2015: 57–65]. Він також пропонує зміцнювати зазначені держави через військову допомогу, розвідку та системи раннього попередження, кібербезпеку, Військово-Повітряні Сили, тренінг, контроль кордонів та контррозвідку. І найголовніше – вводити

90