1274_Ковтун та ін._Історія укр. культури

За змiстом давньоруська лiтература, перекладна й оригінальна, досить рiзноманiтна. Головним жанром лiтератури були лiтописи. У жоднiй європейськiй країнi лiтописання не стояло на такому високому рiвнi, як на Русi. Раннє виникнення лiтописання свiдчить про високий культурний рiвень, досягнутий давньоруською державою. Серед найдавнiших списків лiтописiв, що дiйшли до нашого часу в оригiналi: Лаврентіївський (1377 р.), написаний ченцем Лаврентiєм для Суздальського князя, та Iпатiївський, знайдений в Iпатiївському монастирi в Костромi у першій половинi ХV ст. В обох подано iсторiю Київської Русi до 1110 р. У першому наголошується на подiях на Во- лодимиро-Суздальській землi до 1305 р., у другому – на подіях на українських землях до 1292 р. Найвидатнiшою пам’яткою Галицько-Волинського князівства є Галицько-Волинський лiтопис, який охоплює подiї 1201–1291 рр. Аналiз пiзнiших спискiв дав змогу дослідникам встановити, якими були найдавнiшi лiтописи, що не дiйшли до нашого часу в оригiналi. Серед них – Київський лiтописний звiд (1037–1039 рр.), І і ІІ Києво-Печерські зводи. Найвідомішим літописом є «Повість временних літ», датована 1113–1114 рр., автором якої досить часто називають Нестора-лiтописця. Лiтописи були своєрiдними лiтературними архiвами i сприяли розвитку лiтературної творчостi.

Першi книжки були завезенi до Русі з Болгарiї. Найдавнiшою датованою пам’яткою старослов’янської писемності є «Остромирове Євангелiє». Це – розкiшна рукописна книга 11 см уздовж, 9 см ушир, що має 294 пергаментнi аркушi, списанi у два стовпцi великими лiтерами з початковими кольоровими буквами, із позолотою та фiгурними заставками. Книга містить три великi (на цiлу сторiнку) мініатюри із зображенням євангелістiв.

Добре вiдомою у свiтi пам’яткою є «Реймське Євангеліє», з яким Анна Ярославна прибула до Франції, на якому тривалий час присягали французькi королi.

Улюбленими книжками християн були «Житія святих». Цi повчальнi й цiкавi iсторії нерідко були прикладом для наслiдування. Для благочестивого читання служили також книжки, до яких записували уривки (витяги) з iнших, iнодi й бiльших, творiв за зразком нинiшнiх хрестоматiй. Тодi їх називали iзборниками, першим із яких став «Iзборник Святослава» 1073 р. Книги були прекрасно оздоблені: тексти супроводжувалися ілюстраціями-мініатю- рами. Серед таких мініатюр особливо цiкавим є портрет Святослава Ярославича із дружиною.

Зразком повчальної літератури є проповідь «Про кари Божі» ігумена

Феодосія, а також «Слово про закон i благодать» священника Iларiона,

який став першим київським митрополитом слов’янського походження. Іларіон стверджував, що саме із прийняттям християнства на Русь прийшла благодать Божа. Прекрасною пам’яткою публіцистичної літератури, яка характеризується високоморальним змістом і поетичним словом, є «Повчання ді-

тям» Володимира Мономаха.

Вершиною давньоруської лiтератури стало «Слово о полку Iгоревiм»

(1187 р.), у якому розповiдається про похід 1185 р. новгород-сiверського князя Ігоря проти половців. Знайдено цю пам’ятку російським дослідником Мусiним-Пушкiним у 90-х роках ХVIII ст. в одному з рукописiв ХVI ст. «Слово», наповнене яскравими поетичними картинами i фольклорними образами, вирізняється яскравiстю мови, силою поетичного слова, i сьогоднi захоплює сучасникiв. «Слово о полку Iгоревiм», без перебiльшення, належить до здобутків загальноєвропейської культури. «Плач Ярославни» (Єфросинії – дружини Ігоря, доньки Ярослава Осмомисла) є вершиною любовної лірики давньоруської літератури. Глибоке розумiння проблем тогочасного суспільства, мелодiйнiсть вiршiв, висока поетичнiсть образiв підносять «Слово» до найвизначнiших творiв свого часу, але разом із тим породжують i недовiру щодо автентичностi поеми. Як висловився один iз дослiдникiв: «Цей витончений кущ троянд на житньому полi виглядає настільки екзотично на тлi решти тогочасних пам’яток, що здається пiдробкою». «Слово» стало зразком елітарної рицарської поезiї, iспитом руської словесностi на художню зрілість, який було складено на «вiдмiнно».

Видатною пам’яткою правничої літератури є «Руська правда», котра дійшла до нас у 100 списках і поділяється на чотири редакції, кожна з яких відображає певний ступінь зрілості феодального суспільства. Збірник є основним джерелом пізнання суспільного устрою, держави і права Київської Русі. Вона надовго пережила Давньоруську державу, її норми справили значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 року й інші законодавчі документи.

Через складні iсторичні події на наших землях значна кількість літератури була втрачена. І все ж, за підрахунками історика Д. Дорошенка, до нашого часу дійшло 30 творів ХI ст., 65 творів оригінального мистецтва ХII ст. Це дозволяє зробити висновок, що виготовлення книжок у Київській Русі було досить розвиненою галуззю.

Написані всi давньоруські книжки на спецiально підготовленій для цього шкiрі, бiлій, вигладженій, що називалася «пергамен», «паркгамен». Спершу пергамент завозився з Грецiї. У ХIII–ХIV ст. з’являється пергамент власного виробництва, вичинений із телячої шкіри. Виготовлення пергаменту коштувало дорого, тому з ХIV ст. застосовують дещо дешевший папір, а пергамент використовують лише в особливо урочистих випадках. Наприклад, «Пересопницьке Євангелiє» (1556–1561 рр.) виготовлене з пергаменту. Писали спершу, як i греки, очеретяними паличками (це видно з мiнiатюри «Остромирова Євангелія»), але згодом стали застосовувати гусяче перо, для урочистих випадкiв брали декоративнi пера павича або iнших птахiв. Писали рiзними атраментами, i кожен переписувач мав свiй власний рецепт виготовлення, який нерідко тримав у таємниці. Інколи такі рецепти включалися до книги. Для заголовкiв i початкових лiтер використовувалися різні кольори. Крiм червоної фарби, для заголовкiв та iнiцiалiв досить часто брали зелену; блакитну, синю, жовту застосовували рiдко, тiльки для найбільш урочистих видань. Так, в

«Остромировому Євангелії» iнiцiали й заголовки написані золотом, а перша сторiнка «Ізборника Святослава» (1073 р.) написана золотом повністю.

Переписувачi книги зазвичай відмічали, хто й де книгу переписував, з чого можна зробити висновок, що основними осередками переписування книжок були монастирi, а переписувачами – ченці. Були серед переписувачів i не ченцi, а члени білого духовенства: священики, дяки. Зустрічався пiдпис «пiп із сином». За переписування бралися i свiтськi люди, навiть князi й княгинi, оскільки цє було богоугодною справою. У таких випадках зазначалося, що переписувач працював заради спасiння душi, спокутування грiха. Уже в часи Ярослава Мудрого з’явилися переписувачi-професiонали. До фахiвцівпереписувачів книжок рано прийшла спецiалiзацiя. Один писав текст чорним атраментом, другий малював мiнiатюри, третiй виводив великi лiтери циноброю.

У княжу добу подальшого розвитку набула усна народна творчість. Ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттям дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні пройняті перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди. Твори того часу були виявом не тільки поетичної культури, але й політичної свідомості народу, розуміння свого місця в історії.

Розвивається в цей період і музичне мистецтво, передусім – народні пісні й танці, ігри та забави. Талановиті музиканти, співці, танцюристи, мандруючи від села до села, виступали на народних святах, ярмарках. Заробляючи собі на життя, вони знайомили людей з мистецтвом. Із письмових джерел відомо про виконання при дворах князів, великих феодалів світської розважальної музики, співу та забав скоморохів.

Надзвичайно цінним джерелом для вивчення музично-видовищного мистецтва є знамениті фрески Софії Київської. На одній із них намальовано музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку-гудок. На іншій фресці музиканти сурмлять у труби, грають на флейті, б’ють у тарілки, перебирають струни лютні, грають на багатострунному інструменті, подібному до арфи. На третій фресці зображені акробати й ряжені. Зображення музикантів і рештки музичних інструментів трапляються також серед археологічних матеріалів. На київському срібному браслеті є зображення гусляра, дівчини й воїна, які танцюють.

До наших часів дійшло ім’я Бояна – знаменитого давньоруського співа- ка-гусляра ІІ пол. XI – поч. ХІІ ст. Уперше про нього згадується у «Слові о полку Ігоревім». Образ Бояна оспіваний О. Пушкіним, Ю. Словацьким, І. Франком, М. Рильським. Його ім’я стало називним: поет-співак. У 1870 р. російський музикант М. Бєлобородов розробив музичний інструмент – баян (за ім’ям співця). У Галицько-Волинському літописі згадується також «словутний співець» Митуса, який співав у супроводі арфи чи лютні.

Високого рівня в Київській Русі досягло декоративно-ужиткове мистецтво. Орнаментальні композиції, елементи яких походять ще з язичницької

давнини, використовувалися під час оздоблення предметів побуту, зброї, металевого посуду, прикрас. Давньоруські майстри були добре обізнані з технікою художнього металевого лиття за восковими моделями й у кам’яних формочках. Художні вироби виливалися з бронзи. Ливарники виготовляли найрізноманітніші вироби: шкатулки, пояси, поясні бляшки, булавки, кінську збрую. Із міді виготовляли глечики, каравайниці, стопи, збитенники, підноси, супові миски, братіни, єндови. Рідше посуд виготовляли з латуні.

Давньоруські майстри володіли досить складною технікою обробки срібла й інших металів: ковка, лиття, гравірування. Срібло добре обробляється за допомогою ріжучого інструменту: рубається, пиляється, кується. Саме це й робило його улюбленим матеріалом для ювелірів. Особливо поширеними були підвіски-лунниці, які були своєрідними оберегами.

Важливий напрямок мистецтва – золотарство. Великою популярністю користувалися вироби, оздоблені різнокольоровими емалями: золоті діадеми, барми, нагрудні хрести, енкалпіони, іконки, обкладки книг тощо. Вони прикрашалися зображеннями, серед яких найулюбленішими були русалки, «дерева життя», птахи, жіночі голови, рослинні сюжети.

Перші монети став випускати князь Володимир, на них був викарбуваний символ влади – тризуб. Збереглося чимало медальйонів і монет зі скульптурними зображеннями київських князів. Монети були вже не відливними, а карбованими. Вони стали першою спробою своєрідних скульптурних портретів. Монети мали й відповідні написи. На червінцях Володимира написано: «Се Володимир на столі, а се його злато». На одному боці монети зображений Володимир на престолі, у короні, з хрестом, а з іншого – тризуб.

Київська Русь залишила нам багату історико-культурну спадщину, яка вплинула на формування суспільно-політичного устрою, права, культури всіх східнослов’янських народів.

Контрольні запитання

1.Звідки походить назва «трипільці»?

2.Які здобутки матеріальної культури мали трипільці?

3.Що таке скіфська пектораль? Де і яким археологом її було знайдено?

4.Яке значення для розвитку наших земель мали грецькі міста-держави?

5.Що означає термін «автохтон»?

6.Коли вперше почали карбувати монети на Русі? Що було зображено на перших мо-

нетах?

7.Яким чином створювалися літописи? Кого із відомих літописців можете назвати?

8.Який собор був побудований у ХІ ст. в Києві?

9.Коли й ким засновано Києво-Печерський монастир?

10.Які твори давньоруської літератури стали шедеврами світової культури?

11.Чим уславився в нашій історії священик Іларіон?

12.Що вам відомо про розвиток музичного мистецтва Київської Русі?

ІІ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XIV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

1.Роль православної церкви у культурному житті України.

2.Освіта. Утворення братських шкіл, колегій в Острозі та Києві.

3.Початок книгодрукування в Україні. Полемічна література.

4.Архітектура й образотворче мистецтво.

Історичні реалії XIV – першої половини XVII ст. зумовлюють украй несприятливі умови для поступу української національної культури. Роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі наслідки монголо-татарської навали, політичні претензії польських, литовських, угорських, турецьких феодалів – все це гальмувало розвиток продуктивних сил і становлення національної культури. Варто відзначити, що українська культура в цей період розвивалася на ґрунті вітчизняних традицій попередніх століть, водночас чуйно реагуючи на нові соціальноекономічні й політичні впливи.

1. Роль православної церкви у культурному житті України

Литовсько-польський період в історії українських земель пов’язаний з зростанням культурних впливів православної церкви, оскільки за умов бездержавності православ’я почало відігравати не тільки роль духовного наставника, але й гаранта збереження етнічної самобутності русинів (тогочасна назва українців).

Період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ), яке до ІІ пол. XIV ст. залишалося останнім центром язичницької культури в Європі, характеризується неоднозначним статусом православної церкви. Багато в чому ступінь толерантності литовських князів до православ’я визначався внутрішньота зовнішньополітичними чинниками. Великий вплив на релігійну ситуацію у ВКЛ справляли міждинастичні шлюби, оскільки родинні зв’язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі сприяли збереженню високого статусу православної церкви. Велику роль у розвитку української культури продовжували відігравати монастирі, які були осередками освіти, науки, літописання, книжності, друкарства, образотворчого мистецтва, музики, лікарської справи. Хоча багато з них ще від часу татаро-монгольської навали лежали в руїнах, зі входженням України до складу ВКЛ склалися умови для поступового відновлення монастирського життя. Особливу роль, зокрема, відіграло відновлення удільності Київського князівства. Так, завдяки зусиллям князя Семена Олельковича, було відновлено Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «розорену і в запустінні сущу від нашестя злочестивого Батия» в 1416 р.

Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх прагнення позбутися залежності від Москви (куди у 20-х рр. XIV ст. переїхав митрополит), наслідком чого стало відновлення у 1458 р. митрополії в Києві, яка керувала діяльністю десяти єпископств, розташова-

них на українських і білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо Константинопольському патріарху.

У1569 р. відбулася Люблінська унія, яка проголосила появу нового державного утворення – Речі Посполитої. Цей період в історії української культури пов’язаний, передусім, із кардинальними змінами у становищі православного духовенства. Наступ католицизму на тлі інтелектуальної та культурної кризи в православ’ї, втрата зовнішньої підтримки після падіння Константинополя, поява уніатської церкви внаслідок Берестейської унії 1596 р. Це призвело до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла, з одного боку, європейську культуру й цивілізацію, а з іншого – окатоличення, ополячення місцевого населення.

Загостренню міжконфесійного конфлікту сприяли також події, пов’язані з переходом на новий календарний стиль, коли, за наказом папи римського Григорія ХІІІ, з 5 лютого 1582 р. Юліанський календар мав бути виправлений із переносом дати на 10 днів уперед. Унаслідок цієї реформи стався поділ населення Речі Посполитої на два табори: католики відтепер жили за новим календарем, а православні – за старим. Це призвело до зростання релігійної та соціальної напруги, оскільки нерідко польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у цей день працювати.

УXVI-XVII ст. спостерігається відродження монастирського життя. Зокрема, 1527 р. датується перша згадка про Почаївську Лавру, яка й до сьогодні залишається найбільшою православною святинею Волині. У другій половині XVI ст. вона отримує від константинопольського патріарха право ставропігії, тобто незалежності від місцевих церковних владик, і невдовзі стає центром друкарства, а Лаврська школа – зародком славної Києво-Могилянської академії. Як відомо, після Берестейської унії монастирі, підпорядковані гре- ко-католицькій ієрархії, централізуються до одного Василіанського чину. Ця доля не оминула й Почаївську Лавру, яка перебувала у Василіанському чині з 1713 р. до 1832 р. Пожвавилося монастирське життя Наддніпрянщини. До цього спричинилася діяльність таких видатних церковно-культурних діячів, як Йов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила. Відновлено старі та засновано нові обителі: Межигірський монастир поблизу Києва, ГустинськоТроїцький біля Прилук, Мгарський біля Лубен та ін.

2.Освіта. Утворення братських шкіл, колегій в Острозі та Києві

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти, шкільництва та науки. У загальнокультурному аспекті Україна значно перевипереджала Литву. Зокрема, державною (офіційною) мовою Литовської держави стала руська (українська) мова, яка склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі.

Найосвіченішою суспільною верствою було духовенство. У XIV–XV ст.

школи існували при церквах і монастирях, але про них збереглося дуже мало відомостей. Велику турботу про освіту починає виявляти міщанство. Система освіти у містах України була подібною до системи освіти в західноєвропейських містах. Значна частина грамотних людей була серед шляхти. З XVI ст. маємо вже значно більше інформації про стан шкільництва. Документи цього часу свідчать, що на ниві шкільництва активно виявили себе заможні жінки: княгиня Олена Чорторийська-Горностай заснувала 1596 p. школу при Пересопницькому монастирі, Ганна Гойська – при Почаївському, а Раїна Ярмолинська – при Загаєцькому. Діти вивчали азбуку, молитви; за підручники правили «Часослов», «Псалтир»; разом із староуставним письмом на зламі XV–XVI ст. вивчається скоропис, що починає вживатися тоді в урядовому й актовому діловодстві. Як зауважував пастор Обеброн, 1589 р. в Україні школи були при всіх церквах.

У другій половині XV ст., після Флорентійської унії, становище української шкільної освіти ускладнюється – розпочався активний наступ католицизму. Боротьба з цим наступом розгорнулася й на теренах шкільництва. Найактивнішу діяльність розпочали єзуїти, які заснували густу мережу своїх шкіл на території Польщі, Литви, Білорусі й України і стали небезпечними конкурентами українському шкільництву. Пожвавили свою роботу різні протестантські течії – їхні школи діяли в Дубні, Рахові, Хмільнику. Єдиною правильною формою у боротьбі проти чужоземних впливів було створення власних нових шкіл, які б не поступалися за рівнем навчання ні єзуїтським, ні протестантським. Поряд зі школами в Острозі, Заблудові, Володимирі-Во- линському, Києві, Львові українські школи відкриваються у Смотричі на Поділлі (1579 р.), Білостоці (1581 р.) і Холмі (1582 р.).

Мережа братських шкіл в Україні прискорила розвиток народної освіти, який після Переяславської угоди було призупинено діяльністю московського уряду. Арабський мандрівник Павло Алепський, який відвідав Україну під час подорожі патріарха Макарія до Москви 1654 р., у своїх описах свідчить: «По всій землі руських (тобто козаків) ми помітили чудову рису, яка нас приємно здивувала: всі вони, діти і дорослі, та більшість їх дружин і дочок, уміють читати, писати. Багато з них знає порядок церковних служб і церковного співу».

Виникла нагальна потреба в організації вищої школи в Україні, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла б готувати національно свідомі кадри. Цією справою зайнявся визначний діяч української культури князь Костянтин Острозький, який не пошкодував власних коштів і близько 1578 р. організував в Острозі славнозвісну Острозьку академію. Документів про її структуру не збереглося, однак можна із великою вірогідністю припустити, що курс в академії складався із «семи вільних наук», які вивчалися у нижній школі – «тривіюм» (граматика, риторика, діалектика) та «квадріюм» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Костянтин Острозький запросив найвидатніших українських і закордонних уче-

них, які зуміли піднести острозьку школу до рівня академії, широко розгорнути письменницьку та наукову діяльність. Першим ректором академії став письменник-полеміст Герасим Смотрицький, родом із Поділля, автор передмови до «Острозької Біблії» (1581), низки полемічних та історичних творів, з яких збереглася пам’ятка «Ключ царства небесного». Професорами з місцевих викладачів були священик Дем’ян Наливайко, брат відомого козацького ватажка Северина Наливайка; ієромонах Кипріян, який навчався у Венеції та Падуї; Василь Суразький, автор полемічних трактатів; Йов Княгинецький, письменник-богослов, та інші. Випускниками Острозької академії стали майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, письменник і вчений Мелетій Смотрицький та інші. Академія і друкарня в Острозі стали могутнім культурно-освітнім центром – тут видано знамениту «Острозьку Біблію», низку богослужбових книг. Там дістала свій розвиток блискуча полемічна література, авторами якої були священик Василь, Мартин Броневський, анонім «Клірик Острозький», Герасим Смотрицький. Після смерті К. Острозького у 1608 р. академія занепала. Син князя Костянтина, Януш, був католиком, а внучка Анна Алоїза Хоткевич перетворила академію на єзуїтську колегію. І хоча цей визначний осередок української науки проіснував недовго, академія дала поштовх до виникнення в Україні численних братських шкіл, значення яких для розвитку освіти загалом було вагомим.

Найбільшою серед братських шкіл стала школа Львівського Успенського братства, відкрита 1586 р. Школа готувала священиків, учителів, письменників, а зразковий рівень навчання і виховання тут мав протидіяти антиукраїнському спрямуванню навчання в єзуїтських школах. Викладали тут старослов’янську та грецьку мови, навчання мало релігійний характер, програма передбачала викладання семи вільних наук. Вихованці школи прилюдно виступали з промовами, декламаціями, а з дозволу митрополита Михайла Рогози найкращі з них мали право проповідувати у церквах. Зберігся статут Львівської братської школи, який називався «Порядок школи». Великі вимоги висувалися до вчителя, який звався дидаскал. Він мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що є образом добра у цьому». Дидаскал, опікуючись дитиною, «має навчати її із промислом доброї науки». Всі учні в школі мали рівні права: «Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути, – тільки самою наукою, тілом же всі рівні». Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішували їх незалежно від чужих зразків, у демократичному, гуманному дусі. Бібліотека школи містила твори Аристотеля, Платона, Лукіана, Овідія, Вергілія, вивчення яких студентами сприяло поширенню ідей гуманізму в Україні.

Провідну роль у розвитку школи відігравали молоді вчителі і письменники, котрі із запалом взялися до організаційної роботи: Кирило Транквіліон Ставровецький, Іван Борецький (майбутній митрополит Йов), брати Степан і Лаврентій Зизанії, Сильвестр Косів та ін. Але дехто з них невдовзі залишив

школу, внаслідок чого культурне життя у Львові після певного пожвавлення знову згасло.

Ураховуючи гостру потребу у підручниках, група студентів під керівництвом Арсенія створила граматику «Адельфотес» (1591 р.) грецькою та слов’янською мовами, яка була також і вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, богослов’я, медицини, математики. У 1596 р.

Лаврентій Тустановський видав «Граматику слов’янську» і «Буквар» із першим церковнослов’янським словничком.

На початку XVII ст. пожвавлюється культурний рух в історичній столиці України – Києві. До цього спричинився певною мірою галичанин за походженням Єлисей Плетенецький, якого 1599 р. обрано архімандритом Печерського монастиря. Він перебудував монастирське життя, згуртував навколо себе освічених людей із широким колом наукових зацікавлень. У 1615 р. Плетенецький закупив у Стрятині друкарню, яку там заклав Гедеон Балабан, заснував у Радомишлі паперову фабрику.

У1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству садибу під монастир і школу. Київська братська школа була організована вже у 1615–1616 навчальному році. Вона мала чотири відділи, де учнів навчали граматики, риторики, філософії й мов: грецької, латинської, слов’яно-руської та польської. Ректорами цієї школи свого часу були Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Діяльність школи була спрямована на захист українських церковних традицій. Заклад отримав значну підтримку від козацтва і гетьмана П. Сагайдачного.

У1631 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила заснував так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною вадою православних шкіл був низький рівень викладання, на відміну від католицьких, П. Могила вирішив організувати школу за західним зразком. Для цього він вислав за кордон, щоб навчатися «на викладачів», здібну молодь, запросив до Києва зі Львова відомих педагогів Сильвестра Косова й Ісаю Козловського (котрий став першим ректором лаврської школи). Однак Київське Богоявленське братство вбачало у лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто шляхом об’єднання 1632 р. обох шкіл до одного навчального закладу, що розмістився у Києві на Подолі. Так народилася КиєвоМогилянська колегія (братство дало згоду вважати Могилу за її фундатора), яка згодом перетворилася на академію. У 1633 р. П. Могила став київським митрополитом, таким чином опинившися біля керма культурного процесу в Україні.

Уколегії, а згодом – академії, зберігалися національні традиції української школи, але навчання здійснювалося латинською мовою, знання якої вважали за ознаку освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов’янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих «сімох вільних наук» граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та музики, як це було у єзуїтських

колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років. Велике значення для навчального процесу мала бібліотека академії, до якої надходили книги з Риму, Парижа, Венеції, Ляйпціга, Амстердама, Кракова, Відня й інших книговидавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили власні друковані джерела, серед яких і перше видання Києво-Печерської лаври «Часослов» (1616 р.); примірники «Адельфотеса», надрукованого у Львові,

привезені Йовом Борецьким; видання «Граматика» М. Смотрицького (1619 р.) і «Лексикон слов’яноруський» Памви Беринди (1627 р.) й інші. Ве-

личезну увагу книгозбірні академії приділяв Петро Могила, який придбав твори античних авторів, просвітителів-гуманістів середньовіччя, сучасних йому інших європейських філософів і мислителів. Свою власну бібліотеку за заповітом П. Могила залишив академії. Книгозбірня академії у XVIII ст. вважалася однією із найкращих у Європі. Однак до нашого часу вона не збереглася – пожежі 1780 р. і 1811 p. знищили понад 10 тисяч примірників, тоді ж загинули унікальні джерела з історії України.

Як найбільший навчальний науковий центр України, Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Академія виховала видатних політичних діячів, учених, письменників, композиторів, художників. Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московську державу, де подібного наукового центру не було, і вона упродовж майже 200 років отримувала з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало, Феофан Прокопович. Творчі й наукові зв’язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували такі країни, як Угорщина, Молдавія, Болгарія, Сербія, Далматія.

На відміну від західної літератури, яка черпала теми з народної поезії, духовенство в Україні, йдучи за візантійською традицією, виступало проти народної словесності, яка трактувалася як «поганська» або «чортівська». Недооцінюючи літературу класичних Греції та Риму (Гомер, Платон, Аристотель, Вергілій та ін.), воно віддавало пріоритет літературі візантійського періоду: оповіданням про Христа, богословським статтям, житіям тощо. Оскільки візантійський аскетизм заперечував науку, Візантія не дала українським землям і зразків організованої школи.

Латинська мова, прийнята за офіційну західним християнством, була чужою для більшості народів, які в релігійному плані підпорядковувалися Риму. Тому вона не могла замінити рідної мови французам, німцям, чехам, полякам. Латина не стала панівною в національній літературі тих, хто сповідував християнство західного зразка. Натомість староболгарська мова, допущена Візантією для церковного богослужіння, була близькою до української мови – українські письменники, переважно духовні особи, витворили лише окрему українську редакцію церковнослов’янської мови, що стало фатальним для літератури – сформувалася думка, за якою рідна народна мова не надається для письменства. Відгомін її чуємо у XIX ст. і навіть сьогодні.