Добавил:
kiopkiopkiop18@yandex.ru Вовсе не секретарь, но почту проверяю Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

4 курс / Акушерство и гинекология / ВИЧ_инфекция_у_женщин_Пособие_для_врачей_и_интернов_Охапкин

.pdf
Скачиваний:
0
Добавлен:
23.03.2024
Размер:
10.43 Mб
Скачать

консультативну і медико-соціальну допомогу, адміністративну підтримку. Для здійснення цих функцій в складі великої поліклініки можуть бути збережені/ утворені відділення:

спеціалізованої допомоги,

медико-соціальної допомоги,

профілактики,

денний стаціонар,

амбулаторної хірургії,

параклінічні служби (діагностична і ліку- вально-оздоровча) тощо.

Ці відділення можуть входити до складу

поліклініки як структурні підрозділи з наділенням їх певною економічною автономією, або діяти як самостійно господарюючі су- б’єкти з утворенням або без утворення юридичної особи.

Взаємовідносини загальнолікарських практик з цими підрозділами повинні будуватися на договірній основі.

Можливі перетворення стаціонар7 ного сектора медичної допомоги

Досягнення структурної ефективності вимагає встановлення взаємозв’язків між різними ланками системи охорони здоров’я в рамках схеми, заснованої не на протиріччях, а на співробітництві. Частково це питання висвітлювалося раніше (принцип «воротаря», фінансування по типу часткового фондоутримання), однак напрямки перетворень госпітального сектора заслуговують на особливу увагу, насамперед у зв’язку з його високою ресурсоємністю, а також з особливою роллю, що виконують лікарні в системі охорони здоров’я.

Незважаючи на безпрецедентні міри адміністративного характеру, запроваджені для стримування витрат у стаціонарному секторі в 1996–1997 р., число стаціонарних закладів в Україні усе ще досить велике, показники забезпеченості ліжками та тривалості перебування хворого на ліжку залишаються одними з найвищих у Європі.

Головними задачами перетворень у стаціонарному секторі є:

1)зменшення рівнів госпіталізації;

2)підвищення ефективності використання ліжкового фонду.

Для зниження потреб у госпіталізації рекомендовано широке застосування різних

6. Шляхи перетворень організації системи охорони здоров’я

стратегій заміщення. За допомогою порівняльного аналізу встановлено, що для заміщення визначеної частки потреб у госпіталізації доцільно здійснення комплексу заходів, що охоплює:

поліпшення своєчасності і якості первинної медико-санітарної допомоги;

заміщення госпітальної допомоги амбулаторною шляхом застосування сучасних ефективних лікарських засобів;

розвиток системи домашнього догляду насамперед для хворих похилого віку та інвалідів;

розвиток альтернативних форм надання медичної допомоги переважно у вигляді денних і домашніх стаціонарів, амбулаторних центрів хірургії та ін.;

Світовий досвід свідчить, що дії, спрямовані на поліпшення якості амбулаторного обслуговування, домашнього догляду та інших служб здатні призвести до істотного скорочення обсягів та термінів госпіталізації.

В українській охороні здоров’я останнім часом стрімко, хоча і трохи хаотично, розвиваються стаціонарозамінюючі структури, що дислокуються на базі амбулаторно-по- ліклінічних закладів. У 2000 р. у денних та домашніх стаціонарах одержали допомогу майже 2,5 млн. хворих (26% від числа госпіталізованих у стаціонари). Однак це істотно не вплинуло на попит на стаціонарну допомогу, насамперед через незаінтересованість госпітальних установ. Тому експерти вважають недоцільним обмеження стаціонарозамінюючих форм медичної допомоги лише поліклінічною базою, як це має місце сьогодні. Необхідно надати можливість і

лікарняним закладам розвивати власні амбулаторні діагностичні служби, відкривати денні стаціонари і надавати спеціалізовані амбулаторні послуги населенню.

Для вирішення другої задачі «підвищення ефективності використання ліжкового фонду» роботу необхідно здійснювати у наступних напрямках:

проведення структурних перетворень в системі стаціонарної допомоги, орієнтованих на підвищення функціональності використання ліжкового фонду;

формування оптимальної територіальної мережі стаціонарних закладів;

121

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

зміна правового статусу лікарні;

запровадження ефективних систем фінансування стаціонарної допомоги, передусім методом глобального бюджету;

поліпшення інтеграції між стаціонарами, первинною та соціальною допомогою.

Структурні перетворення стаціонарного сектора включають:

1) диференціацію ліжкового фонду відповідно до інтенсивності лікування і догляду;

2) концентрацію високоспеціалізованої високотехнологічної допомоги;

3) формування єдиного медичного простору з ліквідацією відомчих систем медичного обслуговування окремих контингентів населення і оптимізацію мережі стаціонарних закладів.

Найбільш перспективним напрямком структурної реорганізації лікарняної системи є диференціація діючих установ (ліжкового фонду) за ступенем інтенсивності медичного обслуговування [9] з виділенням:

лікарень для переважно інтенсивного короткострокового лікування і догляду за хворими з гострими захворюваннями і гострими розладами;

відділень і лікарень довгострокового перебування для лікування хронічних хворих і реабілітації;

лікарень сестринського догляду та хосписів [3, 5].

Лікарні інтенсивного лікування для гострих хворих повинні стати, як і в більшості країн Європи, основним типом госпітальних закладів. Стаціонарна допомога в цих установах є найбільш дорогою, оскільки в них концентрується складне діагностичне та лікувальне оснащення, використовуються інтенсивні технології, забезпечується цілодобовий лікарський догляд. Тому дуже важливо забезпечити за допомогою організаційних і економічних методів відповідність контингенту хворих призначенню лікарні. Лікарні для гострих хворих це установи переважно загального профілю, що надають інтегрований пакет медичних послуг. В їх структурі повинна бути помітно більшою ніж у нині діючих стаціонарах питома вага ліжок для інтенсивної терапії, основну частину повинні складати ліжка загального профілю (табл. 6.1.)

Значною є також частка ліжок для реконвалесценції. Зазвичай завершальний етап

122

лікування хворих з гострими захворюваннями та розладами здійснюється вдома, в домашніх стаціонарах, де одужанню сприяє звичайне домашнє оточення. Рання виписка із стаціонару в сполученні з забезпеченням інтенсивного медсестринського, а при необхідності, і лікарському догляду є ефективним засобом зменшення тривалості стаціонарного лікування. Однак, відсутність в Україні розвинутих служб догляду і медикаментозного забезпечення в домашніх умовах, незадовільні житлові умови у частини хворих, віддаленість місця проживання пацієнта від лікарні, особливо в сільській місцевості, збільшення числа самотніх людей потребують організації в лікарнях для гострих хворих відділень доліковування (реконвалесценції), куди пацієнтів переводять після закінчення основного етапу лікування.

З розвитком стаціонарозамінюючих форм

та відповідних громадських служб частина ліжок у лікарнях для гострих хворих може бути віддана для розміщення спеціалізованих відділень (пологових, психіатричних — для хворих з гострими психічними розладами, геріатричних — для короткострокової госпіталізації пацієнтів похилого віку з гострими розладами, туберкульозних — для короткострокових обстежень і лікування короткими курсами та ін.). Аналіз діяльності багатопрофільних лікарень, до складу яких входять відділення відповідного профілю, і міжнародного досвіду, у тому числі досвіду реформування систем охорони здоров’я в країнах колишнього СРСР (Естонія, Киргизія, Молдова) дозволяє зробити висновок, що закриття спеціалізованих лікарень та злиття їх з закладами загального профілю є перспективною стратегією перетворень.

Комплексні перетворення організації стаціонарної допомоги включають і перегляд сформованої територіальної інфраструктури з наявністю на одній території паралельних госпітальних організацій — або тих, що мають різну відомчу належність (залізничного транспорту, Міністерства внутрішніх справ тощо), або призначених для обслуговування окремо сільського і міського населення (наприклад, у деяких містах, що є центрами сільських районів, існують центральна міська і центральна районна лікарні). Така територіальна організація шпитальної допомоги приводить, з одного боку, до дублювання медичного обслуговування різних груп населення, з іншого боку — до розпилення обмежених ресурсів охорони здоров’я.

6. Шляхи перетворень організації системи охорони здоров’я

Доведено, що ефективною стратегією для формування оптимальної організаційної

територіальної структури стаціонарної медичної допомоги є централізоване чи регіональне планування інтеграції дублюючих територіальних і відомчих установ на базі більш потужних лікарень. При цьому доцільно розглянути можливість укрупнення лікарень загального профілю, в яких надається екстрена стаціонарна допомога, зі створенням госпітальних округів з чисельністю охоплення від 100 до 200 тис. населення. Це дозволяє розширити діагностичні і лікувальні можливості лікарень за рахунок концентрації матеріальних ресурсів і скоротити частину ліжок без обмеження доступності стаціонарної допомоги.

Реформування системи лікарняної допомоги потребує також перегляду організацій-

но-правової форми діяльності суб’єктів її надання. З метою підвищення ефективності функціонування доцільно надати лікарням статус державних підприємств з наділенням їх певною управлінською і економічною автономією, що дасть можливість зменшити число обмежень в діяльності закладів, з якими традиційно зіштовхуються державні медичні заклади.

Здійснення структурних перетворень надзвичайно складний і болючий процес. Як правило, спроби підвищення структурної ефективності, що здійснюються всередині галузі охорони здоров’я, мало ефективні в зв’язку з незаінтересованістю і навіть протидією ряду корпоративних груп, серед яких і адміністратори охорони здоров’я, і медичний, насамперед лікарський персонал. Тому контекст реформ повинен включати механізми активізації і управління перемінами, до яких можна віднести перш за все запровадження контрактних відносин в системі охорони здоров’я та перехід до моделі соціального медичного страхування.

Враховуючи історичні і соціально-куль- турні особливості України, необхідність проведення реформи в стислі строки структур- но-функціональну перебудову медичного обслуговування допомоги доцільно проводити з використанням як економічних, так і адміністративних методів. Складність перетворень, можливість виникнення не передбачуваних ситуацій потребує розробки чіткої програми дій і поетапного їх здійснення.

123

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Перешкоди та проблеми на шляху перетворень системи організації медичної допомоги:

А.У секторі первинної медико7санітарної допомоги

Ускладнення обслуговування пацієнтів вдома в зв’язку з можливим розширенням території обслуговування при вільному виборі лікаря.

Можливість невдоволеності пацієнтів обмеженням звичної свободи доступу до спеціалістів.

Опір лікарів первинної ланки і лікарів-спеціалістів в зв’язку з побоюваннями залишитися спочатку без навантаження, а потім взагалі без роботи.

Вивільнення частини лікарів і необхідність розв’язання проблем їх працевлаштування.

Нестабільність і не відпрацьованість методів фінансування ПМСД.

Схильність до високих фінансових ризиків (особливо для індивідуальних лікарських практик).

Психологічна і професійна непідготовленість лікарів працювати в умовах конкуренції і нести фінансові ризики.

Відповідні проблеми та перешкоди пов’язані з фінансуванням медичних закладів (див. підрозділ 6.3).

Заходи, необхідні для впровадження змін

усистемі організації медичної допомоги:

А.У секторі первинної медико7санітарної допомоги

Сприяти формуванню периферійної інфраструктури ПМСД у вигляді мережі максимально наближених до місця проживання населення загально лікарських практик, сімейних амбулаторій.

Сприяти зміцненню матеріально-технічної бази ПМСД. Забезпечити матеріально-технічне оснащення закладів і підрозділів ПМСД відповідно до затвердженого табелю оснащення.

Забезпечити укомплектування закладів і підрозділів ПМСД підготовленими сімейними лікарями та сімейними медичними сестрами.

Забезпечити відкриття сімейних амбулаторій лише після об’єктивного їх ліцензування.

Для забезпечення фінансової сталості первинної ланки медичної допомоги створити об’єднання загальнолікарських/сімейних практик або загально лікарських/сімейних амбулаторій

увигляді груп чи трастів первинної медико-санітарної допомоги, з якими фінансуюча сторона буде укладати договори про надання медичних послуг.

Забезпечити підготовку фахівців (менеджерів) для управління фінансами в загальнолікарських практиках.

При розробці підходів до оплати праці лікарів первинної ланки передбачити застосування механізмів, що пов’язують оплату праці лікаря ПМСД з чисельністю прикріпленого населення та включають винагороду за організаційну діяльність лікарів.

Внести зміни до статті 38 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» щодо вільного вибору пацієнтом лікаря та медичного закладу, замінивши на норму вільного вибору лише лікаря первинної ланки.

Розробити технологію (порядок) вибору пацієнтами лікаря первинної ланки та визначити географічні обмеження свободи такого вибору.

Розробити механізми, що компенсують монополізм лікаря ПМСД при географічній обмеженості можливості вибору (наприклад, у сільській місцевості).

Створити регістри населення для виключення можливості прикріплення пацієнта до декількох лікарів.

Розробити механізми регулювання чисельності населення у лікаря ПМСД.

Розробити чіткі критерії направлень на різні рівні медичного обслуговування (до спеціалістів, у стаціонар).

124

6. Шляхи перетворень організації системи охорони здоров’я

Розробити механізми економічної відповідальності пацієнтів за самостійне звернення до лікарів-спеціалістів і лікарів-спеціалістів без направлення лікаря первинної ланки.

Переглянути діючі накази і інші регламентуючі документи щодо використання консультацій лікарів-спеціалістів.

Забезпечити лікарів первинної ланки транспортом для обслуговування пацієнтів вдома.

Забезпечити широке залучення для домашнього обслуговування середнього медичного персоналу.

Організувати широку роз’яснювальну роботу серед населення про умови і можливості вільного вибору лікаря первинної ланки, про переваги медичного обслуговування при провідній ролі лікаря первинної ланки.

Б. У секторі стаціонарної допомоги

Iетап

Розробити критерії (показання) госпіталізації і виписки хворих зі стаціонарних закладів (відділень) різної інтенсивності.

Визначити оптимальні рівні госпіталізації в стаціонари (відділення) інтенсивного лікування, стаціонари (відділення) для лікування хронічних хворих, лікарні (відділення) сестринського догляду і хоспіси.

Визначити потреби населення в лікарняних ліжках у відповідності зі ступенем інтенсивності медичного обслуговування.

Переглянути табелі оснащення і норми навантаження медичного персоналу, виходячи з багаторівневої організації стаціонарної допомоги.

Провести ліцензування медичних закладів незалежно від форми власності з визначенням тих видів медичної допомоги, для надання яких в них є відповідні умови.

II етап

Проводиться з врахуванням фактору доступності стаціонарної допомоги (характеру розселення, транспортної доступності), сформованих звичок населення до місця отримання послуг:

Передати на комунальний рівень відомчі медичні заклади.

Забезпечити територіальну інтеграцію лікарень різної підлеглості. Зменшити чисельність і здійснити укрупнення лікарень, в яких надається екстрена стаціонарна допомога, з формуванням госпітальних округів з чисельністю охоплення від 100 до 200 тис. населення.

Реорганізувати частину лікарняних потужностей в заклади (відділення) для хронічних хворих, заклади (відділення) для надання медико-соціальної допомоги — будинки сестринського догляду, хоспіси. В сільській місцевості — це перш за все дільничні і районні лікарні; в містах — насамперед, лікарні, що не змогли отримати ліцензію на надання медичної допомоги в обсязі, необхідному для хворих з гострими захворюваннями та гострими розладами.

Провести матеріально-технічну реорганізацію (реконструкцію) госпітальної бази лікуваль- но-профілактичних закладів, виходячи зі специфіки їх подальшого використання.

Здійснити поступове, обережне з врахуванням місцевих умов закриття деяких спеціалізованих медичних закладів другого рівня з відкриттям відповідних відділень в лікарнях загального профілю.

Концентрувати високотехнологічну високоспеціалізовану допомогу на регіональному рівні.

Забезпечити розвиток служб соціальної допомоги та її доступності, поліпшення координації між сектором охорони здоров’я і соціальним сектором.

IIIетап

Завершити перехід до багаторівневої системи стаціонарного обслуговування.

Завершити формування єдиного медичного простору для надання медичної допомоги.

Виявити надлишкові госпітальні потужності і заклади, що не відповідають сучасним стандартам з їх наступним закриттям/продажем.

125

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Загалом в обох секторах:

Провести відповідні заходи, пов’язані зі зміною фінансування медичних закладів (див. підрозділ 6.3).

Розробити органами управління і медичними асоціаціями комплекс заходів щодо соціального захисту медичного персоналу.

Література до розділу 6.4

1.Здоровье–21. Основы политики достижения здоровья для всех в Европейском регионе ВОЗ. —Ко- пенгаген, ВОЗ, ЕРБ,1999: 310 с.

2.Іпатов А.В. Напрямки реформування первинної медико-санітарної допомоги в Україні. —Дніпро- петровськ: Пороги, 2000: 262 с.

3.Лехан В.М., Лакіза-Сачук Н.М., Войцехівський В.М. та ін. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я в Україні. —К.: Сфера, 2001: 176 с.

4.Организация общей врачебной практики/ Р.А.Галкин Р.А., Peter Toon, А.В.Иванова, Б.Л.Мовшонич. —Самара, 1997: 198 с.

5.Салтман Р.Б., Фигейрос Дж. Реформы системы здравоохранения в Европе. Анализ современных стратегий:Пер. с англ. —М.: Геотар Медицина, 2000: 423 с.

6.Тульчинский Т.Х., Варавикова Е.А. Новое общественное здравоохранение. —Иерусалим, 1999: 1049 с.

7.Шейман И.М. Реформа управления и финансирования здравоохранения. —М.: Издатцентр, 1998: 336 с.

8.Boerma W., Fleming D. Роль врачей общей практики в первичной медико-санитарной помощи// Главный врач, №1-2, 2005: с.52–67; с.44–58.

9.McKee M., Healy J. Hospitals in a changing Europe: options for Europe. European Observatory on Health Care. —Buckingem: Open University Press, 2002.

126

6. Шляхи перетворень організації системи охорони здоров’я

6.5. Можливості розвитку трудових ресурсів для охорони здоров’я

Завдання кадрової політики

всекторі охорони здоров’я:

Визначення реальних потреб у кадрових ресурсах.

Створення системи планування кадрових ресурсів для забезпечення потреб галузі.

Прискорення підготовки спеціалістів, в яких система охорони здоров’я відчуває гостру потребу (лікарів загальної практики/сімейної медицини, менеджерів та економістів для сектора охорони здоров’я).

Міжсекторальний підхід щодо створення умов для динамічного та збалансованого розвитку кадрових ресурсів, усунення основних кадрових диспропорцій.

Моніторинг процесу управління формуванням кадрових ресурсів.

Відомо, що уряди європейських країн наполягають на регулюванні, визначенні та задоволенні реальної потреби в кадрах охорони здоров’я, а також підтримці, направленні та контролі заходів в сфері навчання та підготовки кадрів і результативного використання їх суспільством.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) у своїй стратегії на 21 століття звертає увагу на необхідність регуляції співвідношення пропозицій та реальної потреби у медичних кадрах на ринку праці (нотатка 11) На прикладі Китаю розглядається питання досягнення балансу існуючих кадрових ресурсів за рахунок зменшення квоти прийому до медичних навчальних закладів без закриття останніх, а завдяки збереженим коштам проводити перепідготовку існуючих медичних працівників за більш необхідними спеціальностями [1].

Метою державної та регіональної кадрової політики, як складової стратегії реформування системи охорони здоров’я України, повинно бути створення умов для динамічного, збалансованого розвитку кадрових ресурсів, усунення основних кадрових диспропорцій (нотатка 12).

Політика розвитку кадрових ресурсів в Україні повинна спрямовуватися на задоволення потреби в кваліфікованих та досвідчених кадрах з урахуванням розвитку медичної науки та технології. Зокрема, потребує

нотатка 11

У Стратегії ВООЗ «Основи політики досягнення здоров’я для всіх в Європейському регіоні» («Здоров’я–21») визначено, що до 2010 року всі держави Європейського регіону повинні досягти того, щоб працівники охорони здоров’я та працівники інших секторів набули необхідних знань, навичок і умінь у питаннях захисту та охорони здоров’я. Виконання цього завдання передбачає наступне:

забезпечення навчання працівників охорони здоров’я на основі принципів політики «Здоро- в’я для всіх» та їх підготовку для оздоровчої, профілактичної, лікувальної та реабілітаційної допомоги високої якості і сприяння зближенню клінічної практики і практики громадської охорони здоров’я;

наявність систем планування, які дозволять забезпечити необхідну кількість та різноманітність представників медичних професій з урахуванням сучасних та майбутніх потреб меди- ко-санітарних служб;

наявність у всіх держав Європейського регіону необхідного потенціалу для спеціалізованої підготовки в питаннях управління і практики громадської охорони здоров’я [2].

нотатка 12

Ситуація з кадровими ресурсами в Україні

В Україні останніми роками спостерігається зменшення трудових ресурсів: станом на 1 січня 2004 року загальна чисельність економічно активного населення віком 15–70 років за період з 1995 по 2003 р. зменшилася на 2,9 млн. осіб, або на 11,5 %, і становила 22,6 млн. Скорочення обсягів зайнятості відбувалося інтенсивніше у сільській місцевості — зменшення на 27,9% (на 7,8% в міській місцевості). Крім того, реформування відносин власності у секторі суспільного виробництва є основним чинником формування загальнодержавної тенденції щодо скорочення обсягів зайнятості населення в державному секторі за останні вісім років (на підприємствах, установах та організаціях державної форми власності чисельність працівників за вказаний період скоротилася на 43,2%). Скорочення найманої праці у державному секторі економіки супроводжувалося збільшенням чисельності працюючих у сфері самостійної зайнятості. Зокрема чисельність зайнятих у цьому секторі з 1995 року зросла майже удвічі і у 2002 році становила 6,8 млн. осіб [3].

127

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

визначення оптимальне співвідношення кількості медичного персоналу та населення країни на сучасному етапі, оцінка необхідної у довгостроковій перспективі кількості працівників охорони здоров’я різних категорій.

Важливого значення для реалізації стратегії розвитку системи охорони здоров’я набуває проведення підготовки випереджальними темпами фахівців за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина» та забезпечення їх працевлаштування. При цьому слід враховувати можливість вивільнення лікарів спеціалізованої медичної допомоги, внаслідок скорочення попиту.

Проблема дефіциту відповідно підготовлених управлінських кадрів є однією з найголовніших перепон на шляху до реформування системи охорони здоров’я12. Тому одним з провідних напрямків є створення системи підготовки спеціалістів — менеджерів (адміністраторів), економістів, аналітиків для структур сектора охорони здоров’я, у котрих необхідно сформувати ідеологію реформи охорони здоров’я, навчити здійснювати стратегічне та фінансове планування, виконувати функції покупців і постачальників медичних послуг.

Крім того, реформа кадрової політики в сфері охорони здоров’я означає поліпшення підготовки медичних працівників, перерозподіл кадрового потенціалу з урахуванням сучасних соціально-економічних умов та реальних потреб регіонів, зокрема, збільшення співвідношення «лікарі-медсестри».

Ключовими моментами та рушійною силою перетворень у кадровій політиці вітчизняної охорони здоров’я повинні стати розробки механізмів оплати праці медичного персоналу, які б сприяли підвищенню ефективності використання ресурсів галузі та забезпечення міжкваліфікаційних диференціацій в оплаті праці.

Слід додати, що сучасна кадрова політика охорони здоров’я в багатьох країнах світу базується на сумісній відповідальності як держави, так і суспільства, в тому числі і професійних медичних асоціацій.

Відомо,що процес планування кадрів є важливим елементом розвитку охорони здоров’я в цілому, тому йому необхідна постійна політична, професійна та фінансова підтримка.

Все частіше в світі відмічається підхід до планування кадрів охорони здоров’я, який базується на регіональних планових показниках, на відповідності розвитку кадрів охорони здоров’я національним потребам та ресурсам, економічним реаліям суспільства. Плани розвитку кадрів охорони здоров’я повинні враховувати соціально-економічні, демографічні, культурні фактори та етнічні особливості населення.

Пропонуються наступні підходи

щодо управління формуванням

кадрових ресурсів:

формування структури медичних кадрів повинно розглядатися як складова реформування галузі;

формування структури персоналу повинно включати три взаємопов’язаних компонента: планування, підготовку і управління кадрами;

необхідна не тільки достатня кількість медичних працівників, але і збалансований їх розподіл за географічним принципом, по лікувальних закладах, за спеціальностями тощо;

до процесу планування повинні залучатися всі рівні управління, що дозволяє управляти інформаційними потоками та координувати управлінські рішення.

Формування кадрових ресурсів повинно включати ряд компонентів:

планування потреби в персоналі (скільки медичних працівників, якого рівня кваліфікації, коли і де будуть необхідні?);

планування мотивації персоналу (яким чином можна привабити необхідний персонал, враховуючи і соціальні аспекти?);

планування використання кадрів (яким чином можна використати працівників відповідно до їх здібностей?);

планування кадрового розвитку (яким чином можна цілеспрямовано сприяти підвищенню кваліфікації кадрів та пристосуванню їх знань до вимог, які змінюються?);

витрати на підготовку та утримання персоналу (яких витрат потребують заплановані кадрові заходи?).

12.Див.: Ю.В. Вороненко, В.В. Глуховский, А.С. Коваленко, В.Н. Лехан, В.М. Рудый, Л.Н. Скоропада, И.Н. Солоненко. Состояние подготовки специалистов в области общественного здравоохранения в Украине и в мире. Обзор. —К.: Сфера, 2003: 86 с.

128

6. Шляхи перетворень організації системи охорони здоров’я

Заходи, необхідні для впровадження

змін у формуванні кадрових ресурсів:

перегляд традиційних функцій і характеру розподілу відповідальності між різними категоріями медичних працівників; відмова від необґрунтованого використання висококваліфікованого персоналу і передача деяких менш складних функцій тим категоріям персоналу, які за своєю кваліфікацією найбільшою мірою пристосовані для виконання таких робіт;

розробка методики прогнозування на довгострокову перспективу потреб охорони здоров’я по категоріях медичного і іншого персоналу, погоджених зі стратегією та темпами перетворень галузі;

розробка довгострокових планів підготовки та перепідготовки кадрових ресурсів для охорони здоров’я з врахуванням природного вибуття кадрів та міграції;

підготовка випереджаючими темпами лікарів загальної практики-сімейної медицини,

Література до підрозділу 6.5

сімейних медичних сестер та соціальних працівників для охорони здоров’я;

започаткування широкомасштабної сучасної, заснованої на найкращому світовому досвіді, підготовки управлінських кадрів для системи охорони здоров’я, та забезпечення гарантій суспільного попиту і відповідного працевлаштування для професії менеджера охорони здоров’я;

розробка комплексу заходів щодо мотивації вибору професій, яких потребує охорона здоров’я, в тому числі механізмів оплати праці медичного персоналу, що сприяють підвищенню ефективності використання ресурсів галузі, та забезпечення міжкваліфікаційних диференціацій в оплаті праці;

розробка заходів соціального захисту, передусім системи перепідготовки спеціалістів, що можуть вивільнятися внаслідок скорочення штатів.

1.Доклад о состоянии здравоохранения в Европе. Европейское региональное бюро ВОЗ. —Копенга- ген, 2002: 156 с.

2.Європейське регіональне бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я. Програма здоров’я для всіх в Європейському регіоні ВООЗ (Здоров’я–21), 1998: 310 c.

3.Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції» — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004: 416 с.

129

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

6.6. Заходи щодо поліпшення фармацевтичного забезпечення населення

Для поліпшення забезпечення населення

лікарськими засобами та виробами медичного призначення слід вирішити комплекс задач, серед яких [4, 5]:

Погодження плану (програми) гармонізації законодавства у фармацевтичному секторі відповідно до вимог Європейського Співтовариства (зокрема внесення змін до Закону України «Про лікарські засоби»).

Перегляд нормативно-правової бази, що регулює діяльність фармацевтичного сектора, виходячи з єдиного ланцюга від створення лікарського засобу, його реєстрації, виробництва (імпорту), дистрибуції до споживання пацієнтом з поетапним впровадженням міжнародних стандартів.

Аналіз стану виконання Державної програми забезпечення населення лікарськими засобами у відповідності до рекомендацій ВООЗ. Розробка комплексу заходів для розвиту вітчизняного виробництва основних (життєво необхідних) лікарських засобів при дотриманні умов виробництва, що відповідають стандартам GMP.

Перегляд і приведення у відповідність до вимог ВООЗ Національного переліку основних життєво важливих лікарських засобів та виробів медичного призначення з включенням до його складу доведено ефективних та безпечних препаратів, здатних забезпечити лікування переважної більшості інфекційних, хронічних та хірургічних захворювань. Національний перелік використовувати як базовий в рамках програми державних гарантій забезпечення населення медичною допомогою, при розробці стандартів, протоколів лікування, клінічних керівництв.

Перегляд Національного переліку лікарських засобів та виробів медичного призначення вітчизняного та імпортного виробництва, які можуть закуповуватися за громадські кошти із запровадженням ме- дико-економічного аналізу пропонованих лікарських засобів та виробів медичного призначення.

Розробка та запровадження на основі Національних переліків формулярної системи медикаментозного забезпечення медичних організацій як дієвого організаційного та економічного інструменту постачання і використання ефективних лікарських засобів.

Розробка негативного переліку лікарських засобів (тобто тих, використання яких доведено неефективне або шкідливе).

Здійснення заходів щодо зменшення лібералізації відпуску лікарських засобів в аптеках і запровадженню рецептурного відпуску препаратів, перш за все тих, витрати на які покриваються (повністю або частково) за рахунок громадських джерел.

Розробка комплексних державних заходів з контролю за витратами на фармпродукцію (включно із розробкою фармакоекономічних стандартів застосування лікарських засобів з урахуванням їх взаємозамінності і економічного ефекту, зокрема із визначенням біоеквівалентності генериків).

Створення Національного банку даних медикаментозного забезпечення населення.

Запровадження державної реєстрації та моніторингу оптових цін лікарських засобів та виробів медичного призначення вітчизняного і іноземного виробництва.

Розробка для підвищення ефективності державного регулювання системи базових цін на медикаменти та механізми диференційованого покриття витрат на придбання медичних препаратів за рахунок громадських джерел.

Розробка комплексу заходів з метою забезпечення потреби фармацевтичної галузі у висококваліфікованих вітчизняних кадрах (зокрема введення посад клінічних фармакологів до складу ЛПЗ).

Розширення повноважень існуючої Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення з формуванням на її основі аналогу FDA (Food and Drug Administration) для гармонізації існуючих дозвільної та контролюючої систем з вимогами міжнародних стандартів.

130