1

Скелет

Скелет, skeleton (від грец. skeletos – висохлий, висушений), представлений сукупністю кісток, які утворюють в тілі людини твердий остов, що забезпечує виконання таких функцій:

-опори; - є депо макро– і мікроелементів;

-пересування; - обміну речовин;

-захисту; - кровотворної.

Кістка (os) є органом, який побудований з кісткової тканини (textus osseus), хрящової тканини (textus cartilagineus), вкрита ззовні окістям (periosteum) і містить кістковий мозок (medulla ossium).

Кожна кістка має певну форму, величину і положення в тілі.

На формоутворення кісток впливають умови, в яких кістки розвиваються; якщо умови однакові або близькі, то кістки мають певну схожість (наприклад, хребці).

Найважливішими з таких факторів є прикріплення до кісток м’язів, а також прилеглість кісток, судин, нервів та інших органів.

На поверхні кісток є різноманітні підвищення, заглибини і отвори.

Поверхня кісток в місцях прикріплення м’язів нерівна: вгнута або (частіше) опукла.

При описі зовнішньої форми кістки звертають увагу на характер її поверхонь; вони можуть бути плоскі, вгнуті або опуклі, гладкі або шорсткі.

Суглобові поверхні найгладші, вони переважно розміщені на кінцях довгих кісток і з’єднують їх між собою.

Кістка складається з органічної та неорганічної речовини. Органічна речовина має назву осеїну, це різновидність колагену.

З’єднання осеїну з неорганічною речовиною дає важливі фізичні властивості: пружність, тривкість. Окрім того, кістка є депо хімічних елементів.

КІСТКИ (СИСТЕМА СКЕЛЕТА) OSSA (SYSTEMASKELETALE)

Система скелета людини нараховує 203-206 (36-40 непарних і 164-166 парних) кісток, становить 1/5—1/7 частину маси тіла (у дітей більше) і відіграє значну роль у життєдіяльності організму.

По-перше, система скелета, виконуючи функцію опори, має механічне значення: на кістках починаються й до них прикріплюються посмуговані м'язи, при скороченні яких кістки виконують роль плеча важеля І і IIроду. Цим забезпечується переміщення тіла або окремих його частин у просторі, а також стійка рівновага тіла в різних положеннях.

По-друге, кістки є міцним захистом для головного і спинного мозку (череп, хребет), а також значною мірою для органів грудної порожнини і малого таза.

По-третє, кісткова тканина є основним субстратом, де відкладаються мінеральні солі та здійснюється мінеральний обмін.

По-четверте, у внутрішньокісткових порожнинах міститься червоний і

11

жовтий кістковий мозок (medullaossiumrubractflava). Жовтий кістковий мозок у дорослої людини не функціонує як кровотворний орган, у червоному кістковому мозку здійснюються процеси кровотворення та біологічного захисту.

Основною структурно-функціональною одиницею компактної кісткової тканини є остеон, який видно під мікроскопом під малим збільшенням або на мікрорентгенограмах. Остеон — трубчаста система тонких кісткових пластинок, що оточують центральний канал, заповнений пухкою колагеновою сполучною тканиною, в якій проходять судини, що живлять кістку, і нерви. В ньому також містяться кісткові клітини остеобластоцити, які потім перетворюються на остеоцити. їх роль — створення нової кісткової речовини. Роль іншого типу кісткових клітин — остеокластоцитів — руйнування старої кісткової речовини.

Отже, кісткові клітини забезпечують стабільність обміну речовин у кістковій тканині тощо.

На розпилі, шліфах або рентгенограмах розрізняють два типи структури кісткової тканини: компактну (substantiacompacta), розташовану поверхнево, і губчасту (трабекулярну) (substantiaspongiosa), що міститься всередині (мал.) і складається з численних кісткових пластинок і перекладок (трабекул).

Мал. Великогомілкова кістка (tibia):

І — cartilagoepiphysials; 2 — губчаста речовина (substantisspongiosa); J — substantiacompacts; 4 -cavitasmedullaris

Така будова кісток цілком відповідає основному принципу будівельної механіки — за найменшої затрати матеріалу і великої легкості забезпечити максимальну міцність споруди. Це положення підтверджується йтим, що розташування трубчастих систем і основних кісткових пластинок відповідає напряму дії сил стискання, розтягнення й скручування (мал..)

12

Мал. Схематичне зображення силових ліній у проксимальному епіфізі стегнової кістки людини (за П.Ф. Лесгафтом):

Структура кісткової тканини є динамічною реактивною системою, яка змінюється протягом усього життя людини. У цих змінах крім численних чинників, зумовлених закономірностями росту і розвитку скелета, значну роль відіграє пристосування до різних функцій, механічного навантаження. Відомо, що в осіб, які важко працюють, компактна кісткова тканина розвинута краще. Залежно від змін навантаження на окремі частини тіла може змінюватися розташування кісткових пластинок і структура кістки в цілому.

Кісткова тканина людини складається з органічних речовин — осеїну (близько третини за масою) і неорганічних (приблизно дві третини — переважно солі кальцію у вигляді фосфатів — 50-80 %, а також сполуки магнію, натрію, калію, фтору та деяких кислот).

Під час випалювання кістки осеїн випалюється, а мінеральні речовини залишаються, кістка стає дуже крихкою. При занурюванні кістки в концентрований розчин кислот (наприклад, у 15-17 % розчин сірчаної кислоти) видаляються мінеральні речовини, і тоді вона, точно зберігши форму, стає м'якою, еластичною. Taким чином, природне поєднання в кістці органічних і мінеральних речовин, ніби доповнюючи одне одного, надає скелету твердості, міцності та значної пружності. Кістка людини міцніша за граніт, за міцністю наближається до міді й заліза, а за пружністю переважає дуб.

Ці фізико-хімічні властивості кісткової тканини з віком дуже змінюються. У молодому віці, особливо в дітей, кістки містять значно більше осеїну. У людей старечого віку, навпаки, збільшується вміст мінеральних речовин, зменшується кількість осеїну, і кістки стають крихкішими

.

Кістки поділяються на такі групи:

-довга кістка (os longum), має трубчасту будову;

-коротка кістка (os breve), має губчасту будову;

-плоска кістка (os planum), виконує захисну функцію;

-повітроносна кістка (os pneumaticum), містить повітроносні комірки;

-атипова (мішана) кістка (os irregulare), складається з частин, які належать до вищевказаних груп або різні за розвитком;

13

- сесамоподібна кістка (os sesamoideum), належить до допоміжного апарату м’язів.

Довгі (трубчасті) кістки мають майже циліндричне тіло — діафіз (diaphysis) і два кінці, які здебільшого костеніють самостійно і називаються епіфізами (epiphysis)*. Довгі (трубчасті) кістки з двома епіфізами називаються біепіфізарними.

Короткі (трубчасті) кістки мають самостійне скостеніння тільки одного кінця (моноепіфізарн і).

Стінка тіла трубчастих кісток утворена переважно компактною речовиною, яка у вигляді трубки оточує кістковомозкову порожнину (cavitasmedullaris), в якій міститься (у дорослих людей) жовтий кістковий мозок (medullaossiumflava). Епіфізи утворені губчастою речовиною, комірки якої заповнені червоним кістковим мозком (medullaossiumrubra). Довгі й короткі трубчасті кістки становлять основу вільних кінцівок і виконують головним чином роль важелів, які беруть участь в опорно-локомоторних функціях, хапальних рухах, підніманні ваги, відштовхуванні тощо.

До плоских кісток належать покривні кістки черепа та кістки поясів кінцівок. Вони складаються із зовнішньої і внутрішньої пластинок компактної речовини та закладеної між ними губчастої. У деяких ділянках плоских кісток губчаста речовина може зникати. Плоскі кістки черепа мають захисне значення для головного мозку, кістки поясів кінцівок виконують опорну функцію.

Повітроносні кістки (решітчаста, лобова, верхньощелепні, скроневі, клиноподібні) мають різноманітну форму, але завжди містять більші або менші повітроносні порожнини (пазухи), які вистелені слизовою оболонкою і з віком збільшуються.

До групи атипових належать інші кістки (атлант, нижня щелепа, носові, виличні, піднебінні), дуже різноманітних за походженням, формою, структурою та функцією.

14

Лише в деяких місцях поверхня кісток рівна, більшість поверхні має виступи, горби, гребені, шорсткості, відростки, зумовлені прикріпленням сухожилків м'язів, приляганням судин і нервів (борозни), тиском м'язів, мозкових звивин (заглиблення, ямки) тощо. В осіб, які працюють фізично, шорсткості та гребені на кістках збільшуються. У літньому віці нерівності кісток стають чіткішими.

Усі кістки ззовні і зсередини (в межах компактної речовини діафізів і в комірках губчастої речовини) вкриті двома сполучнотканинними оболонками, багатими на кровоносні судини. Обидві оболонки — зовнішня, окістя, або періост (periosteum), і внутрішня, ендост (endosteum), — беруть участь у живленні та розвитку кістки.

Більша частина кісток скелета людини в онтогенезі проходить перетинчасту, хрящову і кісткову стадії розвитку, що значною мірою відбиває філогенетичні етапи розвитку внутрішнього скелета хордових. Ці кістки за характером скостеніння називають вторинними. Деякі кістки (більшість кісток черепа, тіло ключиці) розвиваються із мезенхіми, обминаючи стадію хряща. Вони дістали назву первинних.

Скостеніння кожної кістки починається появою одного, двох або більше осередків (точок) скостеніння. Скостеніння первинних кісток звичайно починається з появи однієї або кількох точок скостеніння серед елементів мезенхіми. Таке скостеніння назвали ендесмальним. Процес скостеніння вторинних кісток відбувається по всій окружності діафіза ззовні всередину в глибоких шарах охрястя (перихондральне скостеніння) та зсередини назовні (енхондральне скостеніння) в тканині хряща, внаслідок чого утворюється губчаста речовина кістки.

Розрізняють первинні точки скостеніння, що виникають у хрящових і сполучнотканинних закладках кісток, і вторинні, які з'являються у пізніші терміни їхнього розвитку. І перші й другі точки назива ють головними. В кінці 2- го — на початку 3-го місяця утробного розвитку з'являються первинні точки скостеніння в діафізах довгих кісток. За рахунок вторинних точок костеніють головним чином епіфізи, а також апофізи (приростки кістки) поблизу епіфізів. Точки скостеніння апофізів називають додатковими.

Нижче зазначено терміни, місце, кількість, послідовність появи точок скостеніння для кожної кістки, а також строки закінчення скостеніння кісток.

Між частинами кістки, які костеніють окремо (з первинних і вторинних точок скостеніння), у більшості відділів скелета до закінчення росту організму (18 - 22 роки) звичайно зберігається епіфізарний хрящ. За рахунок цього хряща забезпечується ріст кісток у довжину. Потовщення та розширення кісток відбувається головним чином за рахунок окістя.

Процес скостеніння досить мінливий, залежить від зовнішніх (захворювання, умови життя, характер харчування тощо) та внутрішніх (спадковість) чинників. За тяжкої виснажливої хвороби, наприклад туберкульозу, а також за несприятливих гігієнічних умов і недостатнього надходження в організм деяких вітамінів і мікроелементів скостеніння скелета, як правило,затримується.

Значний вплив на темпи скостеніння і терміни синостозування (зрощення

15

окремих кісток між собою) має фізичне навантаження. Звичайно дозоване фізичне тренування стимулює ріст і скостеніння скелета*. Надмірне фізичне навантаження на молодий організм може призвести до раннього зрощення кінців (епіфізів) з тілом кістки (діафізом), внаслідок чого обмежується ріст кісток у довжину (В. В. Бунак, Є. Н. Клебанов, Р. Г. Ради-ловська та ін.). Найбільші відхилення в термінах скостеніння трапляються при порушенні функцій ендокринної системи.

Мал. Центри скостеніння в груднині плода людини 9 місяців (просвітлений препарат)

У темпах скостеніння та синостозування кісток спостерігається статевий диморфізм. У дівчаток диференціація скелета, як правило, відбувається швидше, порівняно з хлопчиками (різниця становить два-три роки).

Якщо немає патології, стан точок скостеніння (кількість, розмір тощо) і синостозування епіфізів з діафізами кісток є важливим діагностичним показником ступеня біологічної зрілості організму та кісткового віку.

Скелет людини складається з черепа, хребтового стовпа, грудної клітки, кісток верхньої та нижньої кінцівок.

Більшість кісток людини у своєму розвитку тричі видозмінюються і проходять такі стадії розвитку: перетинчасту, хрящову, кісткову.

Якщо кістки у своєму розвитку не проходять хрящової стадії, вони називається первинними кістками (кістки склепіння черепа, кістки лиця тощо) із утворенням точок окостеніння, а якщо кістки розвиваються на місці хряща, вони називаються вторинними кістками (кістки тулуба, кінцівок, основи черепа тощо).

Для позначення частин тіла, органів та їх частин використовано спеціальні терміни латинською мовою, перелік яких називається анатомічною номенклатурою (Nomina Anatomica).

Анатомія як наука має власний понятійний матеріал, який віддзеркалює анатомічна номенклатура. Біля джерел формування анатомічної номенклатури

16

(науково обґрунтованого переліку анатомічних термінів, які застосовуються в медицині та біології) стояли Гіппократ (460-377 рр. до н.е), К.Гален (131-200 рр. н.е.), А.Везалій (1514-1564).

По-справжньому міжнародного статусу анатомічна термінологія набула з 1895 року, коли на ІХ конгресі анатомічної спілки в Базелі було затверджено Міжнародну анатомічну номенклатуру. Цей перелік латинських та (частково)

грецьких термінів відомий під назвою Базельської анатомічної номенклатури

(Basele Nomina Anatomica, скорочено BNA).

З розвитком морфології анатомічні терміни потребували уточнень і доповнень. Тому анатомічна термінологія кілька разів переглядалася. На ІV Федеративному міжнародному конгресі анатомів 1955 року було прийнято

Паризьку анатомічну номенклатуру (Parisiensia Nomina Anatomica, скорочено РNA). Вона базувалася на BNA, з якої запозичено 4286 термінів; нових найменувань було 1354.

Сучасна медицина – одна з галузей науки й професійної діяльності, яка вирізняється високим рівнем міжнародної інтеграції. Цього можна досягнути лише завдяки широкому використанню в різних країнах єдиної термінологічної бази, в тому числі й анатомічної.

Виходячи з потреб сучасної медицини, Федеративний комітет анатомічної термінології (скорочено FCAT) у серпні 1997 року в Сан-Паулу (Бразилія) прийняв нову сучасну спрощену й універсальну анатомічну номенклатуру, в якій налічується 7 428 термінів. У даному підручнику використано саме цю новітню анатомічну номенклатуру. Латинські терміни та їх українські еквіваленти подаються за виданням: “Міжнародна анатомічна номенклатура” За ред. І.І.Бобрика, В.Г.Ковешнікова. – К.: Здоров’я, 2001.

Для визначення положення органа в просторі необхідно розуміти поняття площина, вісь, напрямок.

Виділяють три площини: лобові (plana frontalis); стрілові (plana sagittalia); горизонтальні (horizontalis).

Розрізняють три вісі: вертикальну (axis verticalis); лобову; фронтальну

17

(axisfrontalia) та стрілову; сагітальну вісь (axis sagittalis)

До кісток тулуба належать:

-хребці (vertebrae);

-груднина (sternum);

-ребра (costae).

Хребці (vertebrae)

Хребці утворюють хребтовий стовп, хребет(columna vertebralis), який складається із:

-7 шийних хребців;

-12 грудних хребців;

-5 крижових хребців;

-5 поперекових хребців;

-3–5 куприкових хребців.

Шийні хребці (vertebrae cervicales), грудні хребці (vertebrae thoracicae) і поперекові хребці (vertebrae lumbales) є справжніми хребцями (vertebrae verae)

Крижові хребці (vertebrae sacrales) та куприкові хребці (vertebrae coccygeae)

зростаються відповідно у крижову кістку (os sacrum) і куприкову кістку (os coccygis). Це несправжні хребці (vertebrae spuriae).

Функція хребців:

1.Опорна і амортизаційна.

2.Захисна.

3.Рухова.

4.Метаболічна.

5.Кровотворна.

Кожний хребець складається з:

-тіла хребця (corpus vertebrae);

-дуги хребця (arcus vertebrae).

Вони обмежовують хребцевий отвір (foramen vertebrale);отвори, накладаючись один на один, утворюють хребтовий канал (canalis vertebralis).

На дузі є 7 відростків:

- непарний остистий відросток (processus spinosus);

18

-парні поперечні відростки (processus transversi) – для з’єднання з ребрами (costae);

-парні верхні суглобові відростки (processus articulares superiores);

-парні нижні суглобові відростки (processus articulares inferiores) – для з’єднання між собою.

Особливості будови шийних та грудних хребців.

Шийні хребці мають такі загальні особливості:

1.На поперечних відростках (processus transversi) є поперечні отвори

(foramina transversaria).

2.Остисті відростки (processus spinosi) роздвоєні (крім VII хребця).

3.Поперечні відростки (processus transversi) мають:

-передні горбки (tubercula anteriora);

-задні горбки (tubercula posteriora), які розташовані, відповідно, на

ребровому відростку – processus costalis (передньому відростку – processus anterior) і власне поперечному відростку – processus transversus (задньому відростку – processus posterior);

-борозну спинномозкового нерва (sulcus nervi spinalis).

4.Суглобові поверхні (facies articulares) лежать майже у горизонтальній площині.

5.Тіло хребця (corpus vertebrae) вгорі скошене в поперечній площині, а знизу

–в стріловій площині.

Особливості атланта [C I], першого шийного хребця (atlas [C I]):

1.Відсутнє тіло хребця (corpus vertebrae).

2.Замість тіла хребця (corpus vertebrae) є дві бічні масиатланта (massae laterales atlantis)

3.Бічні маси атланта(massae laterales atlantis) з’єднані передньою дугоюатланта (arcus anterior atlantis) і задньою дугоюатланта (arcus posterior atlantis).

4.На передній дузі атланта (arcus anterior atlantis) є передній горбок (tuberculum anterius), а на задній дузі атланта (arcus posterior atlantis) – задній

19

горбок (tuberculum posterius).

5.На бічних масах є відповідні верхні суглобові поверхні (facies articulares superiores) і нижні суглобові поверхні (facies articulares inferiores).

6.На задній поверхні (facies posterior) передньої дуги атланта (arcus anterior atlantis) є ямка зуба (fovea dentis) для з’єднання із зубом осьового хребця (axis).

Осьовий хребець [C II],другий шийний хребець (axis [C II]) має на тілі зуб осьового хребця (dens axis), який складається з верхівки зуба (apex dentis) і основи зуба (basis dentis).

На зубі розташовані передня суглобова поверхня (facies articularis anterior) та

задня суглобова поверхня (facies articularis posterior).

На хребці вже є нижній суглобовий відросток (processus articularis inferior) та

остистий відросток (processus spinosus).

20